Хто не бачив фільму «Весілля в Малинівці»? Але мало кому відомо, що Малинівка, згадана в кінострічці, знаходиться на Кіровоградщині у Петрівському районі! Прообразами картини стали уродженці нашої області Никифор Григор’єв і реальний Костянтин Попандопуло, що пізніше знайшов місце у двох фільмах, двох п’єсах, опереті, радянському романі «Бур’ян» та в сталінській доповіді на Політбюро і статті в «Правді».
Якби не та стара кінокартина, то хто помітив би навіть на детальній карті-двокілометрівці малесеньку Малинівку в Петрівському районі? А вона ж умістила в собі чи не всю новітню історію України. В один бік кинеш оком – у ранковому серпанку мріє сусідня Чечеліївка. Звідти родом врангелівський офіцер Чечель з фільму. Та й монастир, де базувалася строката компанія Гриціяна Тавричеського, ще з дореволюційних часів тулився побіля того села.
Майбутній письменник Юрій Яновський у малолітстві, проживаючи в діда по матері, заможного Мусія Здорика, навчався в монастирській школі. Звідти й виніс спогади про той край. Згодом поділився ними з Леонідом Юхвідом. Не виключено, що п’єсу «Весілля в Малинівці» сам і написав.
Глянувши в інший бік, побачимо пристановище отамана Нечипора Григор’єва – велике степове село Верблюжку. Про неї також часто згадується у «Весіллі». В армії отамана, яка підтримувала тоді більшовиків, був навіть Верблюзький полк, найбоєздатніший і найдисциплінованіший, сформований з місцевої людності. Недарма, коли Григор’єв після взяття Одеси відійшов на відпочинок, його у Верблюжці відвідав червоний військовий функціонер високого рангу Володимир Антонов-Овсєєнко для вручення найвищої тодішньої радянської нагороди – ордена Червоного прапора. Гість відзначив високий рівень організації, забезпечення, взірцевий зовнішній вигляд степовиків. Ще й залишив згадку про них у мемуарах «Записки о Гражданской войне» (в 4-х томах). А пам’ятаєте у більшовика Багрицького:
«Гляжу: близ Елисаветграда,Где в суходоле будяки,Среди скота, котлов и чадаЛежат верблюжские полки.И ночь и сон. Но будет время –Убудет ночь, и сон уйдет.Загикает с тачанки в теменьИ захлебнется пулемет…И нива прахом пропылится,И пули запоют впотьмах,И конница по ржам помчится –Рубить и ржать. И мы во ржах».
Ось так: «мы во ржах», закінчувалися для червоних поєдинки з верблюжцями, коли Григор’єв підняв проти них повстання. Але…
Але ж якими недоладними рядженими клоунами вмить постали герої українського степу в російському агітпропі!
Щодо фільму, то знімали його в селі Хорошки Лубенського району на Полтавщині. Літо, коли тривали зйомки, пропало для колгоспного виробництва в окрузі. Голова хорошківського колгоспу прямо таки лікті собі кусав. То масовки, то спонтанні творчі зустрічі з акторами давали себе знати. Наприклад, червоноармійців і повстанців у масових діях грали ті самі ж місцеві жителі. Якщо зображали червоних, то з’являлися тверезі, вмиті і виголені, а коли антиподів, то в добрячому куражі, недбало одягнуті, кудлаті та морально розхристані. А місцеве жіноцтво з успіхом замінило танцівниць ансаблю «Жок», котрі навідріз вімовилися танцювати босоніж на відкритому грунті, на голій землі. І, треба сказати, не поступилося знаним професіоналкам. А тут ще й оплата від 50 копійок до 3 рублів за участь у сцені!
Це про любительські задатки українців у мистецтві. А як же тоді почувалися фахові слуги Мельпомени?
Михайло Водяний (Попандопуло) обожнював гарно попоїсти, і запиваючи чарчиною час від часу ковбаску, сальце, варенички, а у свята й смажену курочку чи гусочку, нарозповідав селянам стільки одеських небилиць, скільки вони ніколи не чули за все своє життя. Але з колегами, крім режисера, не контактував. Кажуть, через якісь корпоративні мистецькі чвари. Зоя Федорова (Горпина Дормідонтівна) всі ночі, як в кіно, «від заката до рассвєта», різалась в прокуреній кімнатці у преферанс, безбожно оббираючи кількох студентів лубенських технікумів, що приїхали на канікули додому. Михайло Пуговкін (Яшка-артилерист) став своїм у жовтенят і піонерів усіх поколінь фільмового часу. Навіть по чужих садках разом лазили, хоч яблуками акторів постачали без обмежень. Його, як і Водяного, закормлювали хорошківські молодиці. Микола Сліченко (бесарабець Петря) щовечора влаштовував масові співи й танці із сільськими дівчатами до ранку, аж поки не приїхала з Москви дружина та не провела серйозну морально-виховну роботу. І залишилася у селі на натуральних сільських харчах. А чому б і ні, якщо інші актори теж попривозили свої сім’ї поправляти здоров’я у таких гостинних людей. Один тільки совістливий Олексій Смирнов (Сметана) не виказував чи то панських, чи то жлобських замашок, і за власні гроші частував дядьків у тутешній чайній. Та ще Володимир Самойлов (Назар Дума) уникав п’яних витівок. Ну, що тут скажеш, вони, – фронтовики, такі. Хтось заперечить: Пуговкін теж фронтовик. Але маємо справу ще й з людськими характерами.
Фільм вийшов на екрани 1967 року. У багатьох ролях зіграли вже тоді літні люди. А за півста років відійшли в інші світи актори Євген Лебедєв (Нечипір), Тамара Носова (Комариха), Емма Трейвас (Триндичиха), Олексій Смирнов, Володимир Самойлов, два Михайли – Водяний і Пуговкін. У 2005 році ховали незабутню Проню Прокопівну (Маргариту Криніцину) з фільму «За двома зайцями». У «Малинівці» її випадково знайшла роль одеської бандитки Рижої, яка блискуче довела, що нічого випадкового в кіно не буває. Про артиста Григорія Абрикосова, котрий створив образ отамана Гриціяна, одні пишуть, що він також помер, інші твердять, ніби й до недавнього часу продавав на ялтинському узбережжі місцеві вина на розлив з обов’язковою дегустацією та байками про артистичне минуле. Старшого Абрикосова (Балясний) то вже точно намає. Актриса Зоя Федорова, яка відтворила образ дружини сільського голови та удатної танцівниці-учениці Яшки-артилериста, трагічно загинула при пограбуванні її квартири. Діамантове кольє з її коштовної колекції нібито опісля одягала дружина брежнєвського міністра внутрішніх справ Щолокова. Заплутана детективна історія не розкрита й досі.
Сьогодні ще топче ряст четвірка кіноакторів: Людмила Алфімова (солдатка Софія), Валентина Ніколаєнко (Яринка), Гелій Сисоєв (Андрійко) та Микола Сліченко.
Своєрідне романтичне продовження кіноепопеї випало Людмилі Алфімовій, виконавиці ролі солдатки Софії. Коли «Весілля в Малинівці» заполонило екрани, голова колгоспу в одному із сіл на Вінниччині, Герой Соціалістичної Праці Іван Кальницький дуже уподобав фільм. Він закупив кілька копій і часом один в сільському Будинку культури вкотре переглядав знайомі кадри. Неподалік села Печера почалися зйомки нового кінотвору – «Прощавайте, фараони», де Алфімова також мала роль. І тут, як кажуть, стежки наших героїв перетнулися. Бравий господарник, передовик виробництва цукрових буряків, та зірка кіно покохали одне одного. Цілих двадцять років таїли свої почуття, доки не були виконані усі моральні зобов’язання перед близькими й рідними. Не міг же колишній партизан залишити дружину, жінку з двома дітьми, котра у війну врятувала його від загибелі. У часи незалежності Кальницький викупив занедбаний колишній особняк управителя маєтку графів Потоцьких і довів його до ладу. Запропонував Людмилі переїхати до нього в село. Актриса ні хвилини не вагалася. Сьогодні Івана Сергійовича уже немає поряд. Людмила Іванівна проживає одна в подарованому двадцять років тому обійсті. Одержує середньостатистичну пенсію, що, однак, не заважає їй відвідувати сім’ю молодшої доньки, яка проживає й працює в США. Старша мешкає в Києві. Самій «солдатці Софії» виповнився 81 рік. Вона в Інтернеті виставляє на продаж свій будинок в селі Печері на мальовничому березі Південного Бугу.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Ілюстрація – megogo.net
