В радянському Кіровограді читачі тішилися всього двома місцевими газетами «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар». Старша «сестра» виходила п’ять разів на тиждень, молодший «братик» – раз. Та ще функціонувала районка «Зоря комунізму». З настанням незалежності «Зоря» з «Комунізмом» розлучилися і залишилася тільки перша частина назви.
І раптом з’явилася, на підручних засобах аж у Прибалтиці надрукована, майже рукописна РУХівська газета «Думка» (Володимир Кобзар, Світлана Орел), видання якої невдовзі було за браком коштів припинено. Паралельно ще виходив «Зодчий» (Юрій Репейник, Анатолій Шилошій), під загальною орудою бізнесмена-будівельника Віктора Шмідта. У певний момент Віктор Федорович запросив на редактора Світлану Орел. Невдовзі «Зодчий» перетворився в «Думку» зі звичною для неї тематикою.
У перші ж дні післябільшовицького безвладдя цілою рікою хлинули нові небачені видання з традиційною і не дуже звичною тематикою. Парад «зірок» в далекому 1991 році відкрила «Вечірня газета» (редактори в ретроспективі Володимир Вакулич, Сергій Запорожан, Наталія Нужна, Тетяна Петер, Олег Шверненко, в.о. Сергій Запорожан, Галина Вдовиченко, Ольга Пилипенко, Олена Кобець), що є рекордсменом за частотою зміни редакторів. За нею крокувало «Народне слово» (Валерій М’ятович, Валентина Бажан, Оксана Гуцалюк), яке успішно перехопило від «Кіровоградки» лаври першої газети області. Плани були грандіозні. У тих стінах творилася ще така друкована продукція: «Єлизавет» (Олександр Чуднов), «Наталі» (Наталія Нужна), «Чому?» (Володимир Бабич). Виходила ще «Доходи і прибутки» (Ольга Пилипенко) – найнудніша писанина, що коли-небудь з’являлася на Кіровоградщині.
Коли пан Валерій позбувся редакторства в «Народному слові», то продовжив звичну діяльність в новоствореному «Нашому бізнесі» (Олександр Чорний). Цей проект приглянувся іншому власнику і учасники угоди невдовзі розпили могорич. Яка доля спіткала цей об’єкт торгів, невідомо, бо він зник з пресового обрію. «Новій газеті» (Інна Тільнова) пощастило – їй простелився схожий шлях, але привів видання під опіку відомого підприємця та політика Станіслава Березкіна. На відміну від «Бізнесу», газета справно виходить по сьогодні.
На пізніший момент під орудою Валерія М’ятовича знаходилися тижневики «З перших уст» і «Здоров’я без ліків». Отже його можна представляти, як засновника й очільника більшості місцевих засобів масової інформації. Є в нього на цій ниві тільки єдиний конкурент, про якого цікаві здогадаються самі, якщо дочитають огляд до кінця.
А «Кіровоградська правда» (Олександр Кердіваренко, Михайло Пісковий, Петро Мельник, Володимир Белінський, в.о. Тетяна Корінь, Олена Данилишин, в.о. Тетяна Корінь, Сергій Каракулін, знову Белінський, знову Данилишин) топче ряст й понині. При редакції колись теж видавалося кілька додатків («Кіровоградський тиждень», «Забава», «Ветеран»), від яких сьогодні пропав і слід. Залишилося тільки єдине «Освітянське слово» (Тетяна Корінь, Любов Попович).
«Молодий комунар» благополучно розлетівся уламками в різні боки: «21-й канал» (Микола Шворак, Євген Шепітько), «Новини Кіровоградщини» (Микола Черненко), «Діалог» (Анатолій Безтака), «Бабушка» (Сергій Бондарєв). Надлишок кадрів перетік в інші структури (радіо, телебачення, так звану нову пресу). Газета Черненка знаменита тим, що перша у краї розпочала друк додатку «Камасутра» з відповідним ілюстративним матеріалом. А «Діалог», тоді витвір, ну, дуже посередній, загадав місцевим журналістам загадку, яку вони не можуть розгадати уже впродовж десятиліть. Це таємниця небувалих тиражів. Безтака став справжнім медіа-магнатом, втіливши в життя більше десятка проектів, про які кажуть: «Від скуки – на всі руки». Однак, що б хто не думав і казав, але всупереч аналізу причин того успіху і спробам хоча б наблизитися до рівня Анатолія Петровича, як це робилося в «Сільському житті+» за Успаленка, так ніхто й не зумів.
Бізнесмен і політик Олександр Нікулін перекупив у мало спроможних власників і поставив на ноги «Україну-центр» (Микола Черненко, Віталій Ципін, Микола Успаленко, Анатолій Юрченко, Юхим Мармер). При котромусь із двох останніх видання відразу стало «газєтой для умних людєй». Тут доречно зазначити, що наші провідні журналісти трохи хворіють манією величі. Правда ж, нескромно звучить: «Газета, яку читають усі!». Мабуть її «батьки» прагнуть, щоб я вважав себе безнадійно відсталим, бо не читаю їхнього видатного дітища. Так само не відчуваю себе якимсь особливим, коли потрапляє на очі чтиво «для умних».
Коли вже згадалося про «21-й канал», то з ним поруч співіснують «Сільське життя+» (Микола Успаленко, Наталія Нужна, Тетяна Петер), «Безплатні оголошення» (Петро Селецький, Юрко Яровий), «Діло хазяйське» (Галина Вдовиченко). Виходив поряд ще «Мир TV», але зараз, здається, проданий іншому власнику.
Партійні рупори «Справедливість» (Оксана Лункан, в.о. Любов Попович, Олександр Гавриленко), «Площадь Свободы» (Анатолій Войний, Людмила Макей) оспівували боротьбу і подвиги відповідно Соціалістичної партії та Партії регіонів. Коли ж згадані організації канули в забуття, за ними подалися і їхні колективні агітатори з організаторами – партійні друковані органи.
Один місцевий правник також бавився медіа-бізнесом, видаючи «Солідарність» (Віктор Крупський), «Елисаветградские ведомости» (Валентина Бажан). Довго існували ще одні російськомовні «Ведомости» (Ніна Пташкіна, Олена Савранова) під дахом групи «Інкопмарк».
Свого часу вийшло до двох десятків чисел «Просто газета» (Анатолій Авдєєв).
Те ж саме трапилося з «Без таємниць» (Юрій Камінський), що задумувалася як аналог всесоюзної «Совершенно секретно», але далеко куцому до зайця.
Надруковано колись по два-три номери газет «Куб-Меркурій» (Олег Бондар) та «Политиканъ» (Олена Данилишин).
До слова, в місті і країні, як свідчить останній приклад (а ще «Бабушка», «Мир TV», «Ведомости», «Елисаветградские ведомости», «Площадь Свободы», «Утренний город», «Україна-центр», що без вітру здрейфувала до «Украины-центра»), ніхто ніколи ні за яких обставин не гнобив «языка» з отим «Ъ».
Однак повернемося до головної теми. Абсолютними переможцями номінації «Рідкісний екземпляр», справжніми раритетами, стали «Козацька воля» (Віктор Загацький) та «Шанс» (Олександр Мірошниченко), котрим дісталося по одному випуску малим накладом.
Є ще один дивний приклад – «Голосъ Юга». Виходить з періодичністю раз на рік. Якщо добросовісний збирач артефактів зустрічає підробку під старовину, то прилюдно заявляє, що то так званий «новодєл». Подібне визначення можна припасувати й до вказаного видання, яке являється «пунктиком» (що і є дивним!) якраз колекціонера Миколи Цуканова.
А ще були «Студентське перехрестя», «100-й округ» і є «Наше місто» (Наталія Нужна), «Утренний город», «Все про все». Зовсім недавно з’явилися «Точка доступу» (Оксана Гуцалюк) та «Іскра». Одна під крильцем «титанової» корпорації, інша – «дендропаркової».
За минулі чверть століття виявилися деякі тенденції та закономірності. Бичем деяких редакційних колективів стали зміна редакторів і переїзд з одного приміщення до іншого. Першість у перетасовці редакторату, як уже писалося, належить «Вечірній газеті». Вона ж утримує лідерство і за кількістю переселень (дев’ять). Їй у спину дихає «Кіровоградська правда». Однак, колода керівного складу тут дещо тонша і змін даху над головою відбулося тільки сім. Чехарда зумовлена переходом видання від одного годувальника до іншого і відповідною зміною редакційної тематики. Це значить, що коли «Україна-центр» сьогодні знаходиться у приміщенні бізнес-центру «Ельворті», то буде дуже негарно з її боку плювати в криницю, з якої п’є воду.
Ну, думалося, описано все! Але пам’ять людська не завжди залишається ідеальною: за час, доки матеріал «відлежувався», згадалося ще дещо та додано й пам’ятливими колегами, котрі доповнили авторську інтерпретацію.
Як зразок недосконалості індивідуального світосприйняття, було приділено увагу тільки «Новинам Кіровоградщини» Миколи Черненка, а про ще одні «Новини Кіровоградщини» Андрія Лисенка анітелень. Отож, аби пан Андрій не образився, пояснюємо, що недогляд трапився очевидно тому, що його газета, хоч, безумовно, й краща чисто поліграфічно від попередниці, у редакційній політиці наглухо була пристібнута до «регіонального обозу». А заангажована і силувано розтиражована преса не завжди в пам’ятку. Тому, мабуть, і не залишила глибшого карбу на звивинах читаючих мас.
А ще вибачаємося, що мимохіть оминули «Шкільну газету» (Анатолій Войний), яка свого часу торувала дорогу «Освітянському слову» на ниві розумного, доброго, вічного. І ще забуто працелюбну, на сімейному підряді вирощувану, «Селянську газету» (Віктор Іщенко). А потім випливло, що Олександр Мірошниченко, крім «Шансу» випускав ще й газету «П’ять/п’ять», яка сьогодні є, чи, правдивіше, була також єдиною і неповторною.
Колеги доповнили: видання «Фаворит», «Єлисаветградський тиждень» (Ніна Даниленко), «Жіноча газета» виділили третього медіа-магната Кіровоградщини Рацула, котрий, судячи з наведених найменувань, дуже шанує промонархічну творчість Валентина Пікуля. Але, то таке – справа смаку і виховання, – тут можуть помилятися як пан Рацул, так і пан Багацький.
«Первая городская газета» також у своїй назві погрішила проти істини. Адже, як не крутись, але хронологічно першим міським рупором безповоротно стала «Вечірня газета». А у тиражах передують той самий «Діалог», «21-й канал», «Народне слово» інші. А щоб досягти першості в якості змісту і багатстві тем, то перед «Первой городской» – неоране поле. Тут у неї все попереду.
Перед останніми президентськими і парламентськими виборами активізувалися зусилля зі створення нових мас-медіа. На обласному радіо, наприклад, настирно тоді лунала реклама невідомої газети «Правозащитник», яка так і не дійшла до споживачів правового продукту. Однак, якщо бренд прозвучав, то гроші, певно, знайшлися. І немалі, як стверджують знавці редакційної кухні та рекламної справи.
Взагалі, кожні вибори залишають свої, тільки їм притаманні, нюанси. Візьмемо ось такий: уже існує видання «Елисаветградские ведомости». Аж тут у певний період у кожного з двох претендентів на посаду міського голови паралельно народжуються взаємно вкрай антагоністичні газети «Елисаветградские ведомости+» і «Елисаветградские ведомости– ». Не сміємо стверджувати, але припускаємо, що всі три перебували в той час під одним редагуванням. Ось так!
Газети «Сільський кооператор», «Будівельник», «Червона зірка» презентували, так звану, відомчу пресу, яка, за винятком «Кооператора», так і не дожила до днів оцих.
Популярними були випуски «Анекдотів» Віталія Мартинюка, однак швидко втратили місцевий шарм і шанувальників. Продюсер, він же менеджер і реалізатор, змушений був багато років підряд збувати їх на сході України. Чи не вони, зрештою, спричинили ідейну кризу в головах тих мешканців, впевнених, що нібито «Донбасс порожняк не гонит»?
Та найголовнішу сенсацію ми приберегли насамкінець. Нами раніше безпідставно приписана «Вечірній газеті» першість у появі на світ; вона лопнула, як мильна бульбашка при одному погляді на перші сторінки «Діалогу» і «Вечірки». У чому привселюдно й каємося. Це якраз «Діалог» разом із «Новинами Кіровоградщини» Черненка стали «колумбами» в океані кіровоградського правдивого журналістського слова! Правда, «Діалог», бувало, й збивався інколи на партійні манівці, але ненадовго, – тільки до закінчення чиєїсь депутатської каденції.
Тож не будемо зарікатись, що згадали все і всіх. Бо кожний новий день, чи то пак, – місяць, ні-ні, та й підкидає профільну новину. Ось зовсім недавно уже з’явився новобранець у пресових рядах – «Рідний Кіровоград». Та швидко й зникнув – певно набирається сил перед наступними виборами. Просто обмежимося констатацією існування «Просто газета» (Анатолій Авдєєв), «Монада» (Олександр Попович).
Виходили, або й досі виходять, журнали «Хобі», «Ланруж», «Вежа», «Поріг-Порог» – тепер «Порог-АК», «Степ». Але то вже інша, журнальна, розмова.
Оце мабуть і все про місцеву пресу впродовж нашої державної незалежності.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Фото: Deutsche Welle
