Одна з аудиторій природничо-географічного факультету держпедуніверситету ім. В. Винниченка носить ім’я А. Синявського. Але більшості наших земляків за стінами закладу прізвище цього громадського діяча, вченого, педагога, напевне, нічого не говорить. Тим часом саме ім’я Синявського, який не емігрував з України, не був представником діаспори, увійшов до історії Кіровоградщини радянського часу, присвоєно стипендії Української вільної академії наук у Нью-Йорку за досягнення в українознавстві. Народився Антін Степанович на Київщині 1866 року. Здобув гімназійну та університетську освіту. Працював на педагогічній ниві в Україні й Польщі. Був у засланні за українофільську діяльність. Колишній єлисаветградець Євген Чикаленко згадував, що Одеська громада мала щиро відданих справі національного відродження діячів, з-поміж яких був і Антін Синявський. Тут він брав участь в укладанні російсько-українського словника, друкувався (в т.ч. – статті про М. Кропивницького та український театр) у фінансованому Чикаленком журналі “По морю и суше”. Серед негативно сприйнятих жандармерією була публічна доповідь Синявського “Пушкін, Міцкевич і Шевченко – народні поети”, у якій цих майстрів слова він поставив на один рівень. А. Синявського згадують у листах Л. Українка до матері та А. Кримський до І. Франка.
Як директор Катеринославського комерційного училища Антін Степанович запрошує до викладацької роботи Д. Яворницького та Д. Дорошенка (за рекомендацією Є. Чикаленка). Тут працював і майбутній єлисаветградський українофіл В. Харцієв. Дорошенко згадував, що директор спеціально намагався зібрати в училищі гроно свідомих українців – серйозних учених і талановитих педагогів. А за розповіддю Чикаленка: “Директор департаменту міністерства фінансів, в завідуванні якого були комерційні школи, викликав до Петербурга… А. Синявського і почав йому погрожувати, що, коли він передплачуватиме українську газету, то він примушений буде звільнити його з посади…”. З 1910 року педагог в аудиторії створеного ним при Гірничому інституті наукового товариства читає популярні лекції з історії України (у навчальних закладах цей предмет не викладався). Він брав участь у діяльності Товариства українських поступовців. За визначенням голови уряду УНР І. Мазепи, А. Синявський був серед найактивніших катеринославських українців на початку національної революції 1917 року. А Н. Полонська-Василенко відзначала його наукові здобутки: “Багато працював в архівах Катеринослава і був видатним знавцем історії Південної України”. Провідними напрямами досліджень були розшук, вивчення й публікація джерел з історії козацтва.
За гетьмана Скоропадського Синявський працює директором департаменту міністерства середньої освіти. У вересні 1918 року він підписує телеграму Єлисаветградській міській управі про необхідність підготувати приміщення для створюваної тут української державної гімназії. Одночасно Антін Степанович телеграфує правлінню місцевої кредитної спілки кооперативів: “Цього року міністерство, відкриває в Єлисаветі державну українську гімназію в складі трьох молодших класів. Дякуючи за велику допомогу, прошу підготовити бурси а Єлисаветі, Глодосах, Бобринці. Директорів призначено, незабаром приїдуть”.
У 1920-х роках учений викладає, ґрунтовно працює за кількома науковими напрямками, зокрема географії, економіки, історії, євгеніки. Але зі згортанням процесів українізації змушений до кінця життя часто змінювати місце проживання (Сталінград, Сімферополь, Північний Кавказ, Далекий Схід, Київ, Ростов-на-Дону, Краснодар).
У 1947 – 1949 роках, коли йому було вже за 80, Синявський працював професором, завідувачем кафедри географії природничо-географічного факультету Кіровоградського держпедінституту. Як згадував його онук Олександр: “Оселились в одноповерховому будинку на вулиці Декабристів, 22, в окремій квартирі. У цей період пам’ятаю… старого вже, але бадьорого професора з вусами, в окулярах і з посивілим волоссям. Він був високого зросту, кремезний, важив біля 100 кг, але не надмірно повний на вигляд. Звідси він ходив на роботу… у крислатому капелюсі, з масивною палицею із зігнутою ручкою, проте спирався на неї не завжди… Лекції він читав… чітким і ясним голосом. Коли я приносив йому обід до педінституту, мені не треба було наперед довідуватися, в якій він аудиторії. Я завжди добре чув його вже у вестибулі на першому поверсі… Головною опорою… у непростому житті була його дружина Ніна Григорівна. Почерк Антіна Степановича був нерозбірливий. Папери потрібні для кафедри, і конспекти лекцій, як і раніше, переписувала Ніна Григорівна. Вона ж допомагала і в інтенсивному листуванні”. Однак 1948 року Синявський стає вдівцем. Оскільки його донька – киянка, кінооператор і мультиплікатор за професію – знайти роботу в Кіровограді не могла, то вмовила свою сусідку по комунальній квартирі О. Самохіну переїхати до нашого міста хатньою робітницею до професора.
А. Синявський у педінституті керував завершенням ґрунтовної роботи “Геологічна будова і корисні копалини Кіровоградської області” (рукопис якої кіровоградський дослідник О. Чуднов виявив у Дніпропетровську), написав, зокрема, статті “Великий антрополог та етнограф Міклухо-Маклай” та “Землепроходець С.І. Дежнєв”, був членом редколегії наукових записок закладу, виступав з лекціями на наукові (“Христофор Колумб”), політичні й літературні теми; читав доповіді на наукових сесіях вишу, входив до екзаменаційних комісій, викладав курс “Фізичної географії зарубіжних країн”. У паперах Синявського збереглася світлина його із студентами педінституту з написом на звороті “Професорові Синявському А.С. від студентів на знак вдячності за працю і людяність. 30.VІ.1949 р.”. Невдовзі професор покинув місто на Інґулі.
Помер Антін Синявський 1951 року, пробувши на пенсії лише трохи більше місяця, у Сімферополі. Через 37 років його онук Олександр, перевіз прах дідуся до Києва.
Сергій ШЕВЧЕНКО
