29 березня 2024, п’ятниця

Життєві історії. Зимове танго

Терпець увірвався. Здавалося,  в останні дні вона по крихітці збирала залишки сил, щоб, виходячи з дому, не звертати уваги на перешіптування за  своєю спиною , а то й відверті, інколи ввічливі, а інколи й глузливі запитання  про чоловіка – люди різні. Щоранку, збираючись на роботу, разом з фірмовою формою неодмінно «вдягала» жінка й своєрідну маску-захист від надмірно цікавих, до цього часу вдавалося їй з тією посмішкою-маскою зустрічати будь-яке запитання на кшталт: а чи бачила ти вже розлучницю? Декому з них так хотілося з її вуст почути зливи бруду на адресу зрадника. І ті деякі дуже дивувалися, чому Ольга не кляне, на чому світ стоїть, чоловіка, який завдав їй скільки болю. Але говорити щось неприємне про батька своїх дітей, що б там не було, вона не могла. Та сьогодні…

   І Денискові, і старшому Жені вона пояснила, чому татко довго не з”являється вдома: має довготривале і відповідальне відрядження. Про дійсний, так би мовити, їх сімейний стан щось зрозуміле для дитячого сприйняття придумати  досі просто не змогла. Мала надію, можливо, згодом знайде слова, які не дуже травмуватимуть їх душі. Але сьогодні такі собі «доброзичливці» прискорили події: Дениско, весь знервований, ввірвався в будинок і, ковтаючи слова і сльози, приказував-запитував, чому мама не сказала, що їх татка забрала чужа тьотя і вони його просто не побачать більше, а ще повторив слова баби Мотрі, язикатої і чомусь злої на весь білий світ жінки, які, звичайно ж, не могли бути в дитячому лексиконі. Не знає вже, як вдалося їй на деякий час заспокоїти хлопчика, сама ж після цього усамітнилась і дала волю давно стримуваним риданням. Та довго вмиватись сльозами не могла, треба готувати вечерю і взагалі дбати про синів, вона ж в них одна залишилась.

   За час, коли дозволила собі розслабитись, виникла в неї рятівна думка. Знайшла свій старий записник і рішуче набрала потрібний номер. Відізвалась її знайома, з якою ділили разом студентські будні і кімнату в гуртожитку. Колишня однокурсниця вже давно працювала на Півночі і пообіцяла, делікатно не вникаючи в причину, знайти і Ользі роботу там. Збиралась похапки, в основному намагаючись не забути дитячі речі та документи. Звичайно, їхала з важким серцем: позаду залишала чималий шмат життя, цікаву роботу, друзів, зрештою, власне житло. Переживала й за синів, як ті приживуться на новому місці, чи не робить вона помилки, вириваючи їх зі звичних обставин.

   Дивилась на своїх пташенят, як ласкаво їх називала, котрі, обнявшись, швидко позасинали під рівномірний стукіт вагонних коліс, і переконувала себе, що мусить захистити їх від бруду, який вони чули і почули б  ще про їх рідного батька, мусить зберегти в їх пам’яті тільки добрі спогади про все таки рідну для них людину. Та й їй на новому місці, можливо, вдасться швидше залікувати рану, яку нанесла їй ота остання розмова з чоловіком. Одного вечора він, трішки знітившись, але потім рішуче вимовив такі несподівані і такі болючі для неї слова: «Пробач, покохав іншу, йду до неї». І в ту саму мить, зрозуміла Оля, їх сімейне життя скотилося в прірву. Ще й ще раз, повертаючись з боку на бік на вагонній полиці, прокручувала жінка в пам’яті той вечір, ті пекучі слова. Чому, чому саме їй та її синам випала така доля? Безсонна ніч в поїзді привела її до думки, що досить вже терзати свою душу, час ставити крапку і розпочинати все спочатку. Та й чи вона перша чи остання опинилась в такій ситуації? А потяг вже наближав її з синами до нового життя.

   А коли прибули до місця призначення, її хлопці не могли стримати захоплення від засніженого краю. Підстрибували, сміялися, кидалися сніжками, адже зі звичного у серпні для них літа потрапили прямісінько в зимову казку: на Півночі зима приходить зарані. Швидко призвичаїлись вони і до нової школи, та й Ользі сподобалась нова робота і нові люди, з якими звело її нове життя. Навіть дивно, вона й не сподівалась, що в цьому суворому краї живуть такі доброзичливі, співчутливі і, головне, делікатні люди. Ніхто не терзав її ніякими запитаннями, ніхто, так би мовити, не ліз в душу. Навпаки, кожен, з ким жінка спілкувалась, намагався зробити так, щоб вона швидше звикла до життя в їх містечку. В невеликій кімнаті, яку виділив для їх сім’ї комбінат, де працювала жінка, вже нікуди було ставити банок з брусничним, морошковим варенням. Цими північними делікатесами «завалили» новоприбулих і сусіди, і навіть зовсім незнайомі люди. Поволі гоїлись і душевні рани жінки.

   От тільки інколи Дениско з дитячою безпосередністю «роздряпував» їх запитаннями, а чи не приїде до них подивитись на зиму татко? Старший Женя вже розумів, що мамі важко знайти в цій ситуації якусь зрозумілу відповідь, і будь-що старався відволікти чимось брата. А Оля тоді пірнала в спогади. Яким би гірким не був фінал їх сімейної ідилії, початок був справжнім святом. Жінка з усмішкою згадувала, з якими оберемками її улюблених ромашок зустрічав її майбутній чоловік однокурсник після занять. А скільки часу простояв він біля вікон пологового, коли з’являвся на світ їх первісток Женя? Ні, таки була вона щасливою, хай і в минулому часі. А щастя ж зазвичай колись закінчується, чи не так? Та тільки не в нашому випадку!

   …Було це напередодні Нового року. Того вечора першокласник Дениско скаржився, що хоч і встановили в фойє їх школи новорічну ялинку, та вона чомусь  зовсім не пахне і колір має не такий, як колись вдома. Старший брат взявся пояснювати, що в тундрі, де знаходиться їх містечко, справжні ялинки, на жаль, не ростуть, і тому доводиться задовольнятись штучною. Та це нічого, головне, щоб свято новорічне вдалося і Дід Мороз вчасно з подарунками прибув. Подумавши хвильку, Денис таки згодився, і брати затіяли пустотливу гру. Перервав її гучний стукіт в двері.  На правах старшого побіг відчиняти їх Женя. І, о, диво, спочатку їх невелика кімната сповнилась тими неповторними і чарівними пахощами справжньої лісової красуні, а за ялинкою виднілося розгублене і схвильоване обличчя  татка. Дениско з гучним вереском прожогом кинувся до нежданого гостя, не міг стриматись і Женя. А батько, обнявши синів, знайшов поглядом дружину: «Якщо можна, пробачте мені всі. Помилився, не можу без вас жити». Оля співчутливо глянула на нього, та серце її в ту мить мовчало, почуття до чоловіка ніби хтось попелом  притрусив. Але, звичайно ж, вона раділа, побачивши реакцію своїх синів – батька вони, незважаючи ні на що, любили, і такий новорічний подарунок – його поява —  для них став найбажанішим.

   Та Новий рік же, і Оля з задоволенням готувала святкову вечерю А коли куранти пробили дванадцяту, чоловік підвівся: «А давай, Олечко, станцюємо наше улюблене танго. Пам’ятаєш?». Відмовити зарожевіла жінка не могла, адже саме цей танець десятиліття тому на інститутському вечорі  став початком їх знайомства. Кружляли в танці навколо пахучої красуні-ялинки, і Олі здалося, що пахощі хвої, приємна музика, легенький дотик знайомих рук її партнера вимивають з серця всю гіркоту, і воно знову наповнюється щастям. А малий Дениско, притулившись до братика, шептав, радіючи: «Помирились, помирились…»

                              Ніна Дмитращенко

Життєві історії. Зимове танго
Оцінити цей запис

Доставка квітів у Кропивницькому