Кожне місто чи село має свої «фірмові» підприємства, об’єкти, будинки, яких більше ніде не знайдеш. Як Ефелева вежа, приміром. Часто вони фігурують не під офіційною назвою, а за іменем їх авторів, керівників чи власників.
Колись на слуху часто зринав завод Ельворті. Не треба було в царській Росії нікому пояснювати, де він знаходиться, що випускає, кому належить. Як і багато іменних підприємств в інших містах. Ясно, що визнання приходило не так просто – для досягнення таких брендових найменувань треба було прикласти багато зусиль, пройти довгу дорогу реальних здобутків.
Для єлисаветградців старого часу знаковими були ще машинобудівні заводи Шкловського, Бургардта, Яскульського, Бродського, пивзавод Лайєра.
Майже всі вони впритул оточували, так званий, «царський палац». Ну, якихось 200-300 метрів від нього. Це при тому, що деякі, наприклад, Ельворті, Яскульського та Бродського мали шкідливе чавуноливарне виробництво. Ви не повірите, але на місці нового корпусу філологічного факультету і бібліотеки педагогічного університету ще в сімдесяті роки минулого століття з усіх сил чаділи вагранки! І що дивно, – ні благородні гімназистки з рішучими юнкерами за царизму, ні студентство двох сусідніх радянських вишів заодно з артистами театру, не мітингували проти нездорової екології.
Про братів Ельворті розповсюджуватись не варто – існує достатньо джерел, звідки можна почерпнути відомості, якщо когось зацікавили ці люди. І про рід Шкловських говорено-переговорено. Повторимо лише, що тутешня промислово-фінансова база служила членам цього широко розгалуженого клану трампліном у великий світ, у сферу письменства, науки, культури, журналістики і авантюрних та любовних пригод.
Але докладніше хотілося б дізнатися про буржуя Яскульського. Та крім збіднених даних про виходця з австро-угорської Галичини, католика, благодійника, котрий з нуля зводячи бізнес, людяно ставився до своїх робітників, матеріалів не знайдете.
А ось заводи Кличка і Краузе були не настільки відомі. Що вони продукували, з’ясувати не вдалося. Очевидно, займалися металообробкою, бо при підприємстві Кличка був організований виправний будинок для тодішніх важких підлітків, працю котрих успішно викристовували під маркою трудового виховання. У цій «альма матер» ставав на ноги такий собі юний хуліган Михайло Драч, освоюючи фах токаря. Тут же у Єлисаветграді у конфедерації «Набат» нахапався анархістських ідей, ставши згодом членом близького оточення Нестора Махна. Після махновщини як ворог більшовизму, замітав сліди аж у Білорусії, сховавшись за псевдо Ригор Кобець, що, як у Леніна і Сталіна, стало прізвищем. Досягнув значних творчих успіхів як журналіст і літератор. А коли вирішив покаятись у гріхах перед радвладою, «Архіпелаг ГУЛАГ» «люб’язно» прийняв схимника на цілих 17 років, ледь не підвівши під смертну кару.
Оце і все, тут і зупинимося через брак даних, хоча були ще механічні заводи Кеслера, Довбненка, Томицького, Цейтліна, Гомберга. Працювали тютюнова і цигаркова фабрики Рофе, пивоварний завод Зельцера, паровий млин Когана, млини Лохмана, Клаза і Еренштейна, Гіршберга, Рабіновича, хлібопекарні Рубінштейна, Янкелевича, Лейбмана, Меєровича, шкіряні заводи Газельмана, Гольденберга, Гофмана, Гауптмана, Зальштейна, картонажна фабрика Хусида, макаронна братів Поволоцьких.
Тут величезне неоране поле. Річ у тому, що про становлення «іменної» промисловості в Єлисаветграді маємо дуже мало наукових розвідок. А це ж так цікаво досліджувати давні технології, дізнаватися, де знаходилися колись виробничі майданчики, які потужності вони мали, оцінювати якість і вартість продукції з оглядом на сучасність. А за тим усім проглядаються маси людей зі своїми особистими інтересами, долями, суспільними устоями і взаєминами. Наші ж фахівці й аматори історії, особливо останнім часом, з якоюсь дивною зомбованістю, зосередились тільки на доломанах, ментиках та, вибачте, рейтузах єлисаветградських гусарів і курсантів ЄКУ, а до серйозніших тем їхні руки не доходять. Лише книга «Вершники на Інгулі» Сергія Шевченка оживляє це військове тло.
Радянська доба також внесла свій доробок у таке назвотворення. Однак, вже не за власністю присвоювалися об’єктам титли. Виникли «на сімейному підряді» парк Леніна і бібліотека Крупської, кінотеатр Дзержинського, клуб Калініна. Був також ексклюзивний парк Крючкова на честь «червоного директора» «Червоної зірки».
А от, згадайте, чи вживалося у Кіровограді колись, і в Кропивницькому тепер, найменування «база Укр¬торгбудматеріали»? Навряд удасться. А скажи: «Склад Брайченка» і всі знають, про що йдеться. Або аналогічний склад Сагайдака на Новій Балашівці. Тепер там Перший оптовий ринок. Хто були ті Брайченко і Сагайдак, сьогодні можна тільки здогадуватись – певно завідуючі базами, що торгували лісом, цементом, шифером, склом. Великий попит мали комплекти так званих фінських будиночків. Цеглою склади не торгували, бо в місті залишилося кілька цегельних заводів з імперської епохи, звідки товар вивозився ще гарячим. Приватний сектор підбирав усе, навіть брак.
Ці назви побутували ще в 60-ті роки ХХ століття. Отже, певно, про обох завскладів пам’ятниками залишилися тільки їхні імена. Сьогодні об’єкти обросли легендами і новітніми міфами. Про склад Брайченка, наприклад, одна з місцевих газет кілька років тому, мабуть для тиражу, переказала замітки якогось діггера (це – екстремали, котрі самочинно досліджують підземні ходи під містами). Той твердив, ніби такі комунікації є і в районі згаданих торгових площ. Але ніхто із співавторів не здогадався поглянути хоча б на план міста, складений перед Першою світовою війною міським землеміром Рябковим. А там вказано, що теперішній склад знаходиться на колишньому великому цвинтарному масиві. Тож, про які тунелі можна говорити?
Утім, цитуємо романтика:
«Подземный ход возле складов Брайченко мы нашли вдвоем с другом около года назад, вход в него – со стороны гаражного кооператива – ничем не закрыт, раньше там были решетки, но потом их, видимо, сдали на металлолом. Сначала там довольно широкий тоннель, потом он разветвляется на два поуже, как будто огибает что-то. К сожалению, дойти до конца не получилось – на территории «Красной звезды» тоннели перегорожены решетками. Сначала сходили туда вдвоем, потом приятели попросили показать… Это очень увлекает – под землей совсем другая энергетика. Сплетения переходов, коммуникаций и колодцев как будто живут собственной жизнью. Их планы и чертежи уничтожены. Их строителей давно нет, часто о них вообще никто не знает. Там чувствуешь себя исследователем, первооткрывателем».
Швидше всього, «сплетение переходов» привидилося «першовідкривачам» на місці арки під залізницею, де свого часу проходила дорога з Ковалівки до поховань і де ще протікала річечка Мотузянка. А щодо решіток, то вони з’явилися, коли «Червона зірка» розрослася, перегородивши згадану дорогу, а серед червонозорівців масово завелися так звані несуни. Одного разу вони, вирвавши решітки з обох боків насипу, винесли через діромаху кілька готових сівалок. Працівники заводу 60-их років повинні пам’ятати ту гучну крадіжку.
Казус із сівалками мав разовий характер. Частіше ініціатива робітничого класу зосереджувалася на куди компактніших пиломатеріалах, металевих профілях, фарбі, вугіллі заводської ТЕЦ. Після вдалої реалізації «нажитого непосильним трудом», люд відзначав подію у знаменитій їдальні біля залізничного вокзалу, любовно званої «у Міші Грановського». Як бачите, міська структура мала й тут індивідуальне представництво. Спочатку трійця учасників «для розминки» скидалася по рублю із своїх чесних заробітків, брала в буфеті пляшку «Московської» (2,87 руб.) і плавлений сирок «Дружба» (0,14 руб.). Недоплату в 1 копійку компенсували пізніше при продовженні «культурного відпочинку». Ось тоді «для ривка» йшов у діло необлікований виторг. А завершувалася учта «поліровкою» пивом.
Грановський же Михайло Миронович (1908-1999) мабуть завжди відчував ностальгію за старими добрими часами, бо нікуди не виїжджав і склав руки на рідній вулиці Карла Маркса в рідному Кіровограді.
А тепер ще про один кіровоградський оригінальний назвотвір – дачі Песецького. У тих же шістдесятих виникла тяга пролетаріату до приватної власності, яку більшовики так вперто вибивали. Робітництву терміново стали надавати ділянки для спорудження дачних будиночків, де воно згаювало б надлишок вільного часу не в пияцтві, як говорилося вище, а в корисній праці. Ясна річ, дачники не могли задовольнити своїх потреб харчування з тих соток, чи кардинально вирішити проблему відпочинку, однак відносне єднання з природою певне моральне задоволення приносило. А нашим людям багато і не треба. Вони прямо таки ганялися за тими діляночками. Мешканці ж приватного сектору ні під яким соусом не мали права на таку пільгу. Тоді й з’явилися пролетарські дачі Песецького. Під них виділили територію, де раніше ніби знаходилась заміська дача купця Песецького. Чи, може, то було землеволодіння поміщика Пісецького (був і такий)? Не виключено також, що згадана маєтність – дарування за вислугу (дача) поліційному приставу і кримінальному письменнику Є.С. Пясецькому. Його оповідання «Мой друг Матренка», «32 доноса», «Случай. Рождественский рассказ», «Сотский Сагачок», де вгадується губернський Херсон, Єлисаветград і повіт, до революції мали свого читача. Дехто заїкається навіть про якогось графа Пьясецького польського походження, який ніби колись давно, рятуючись від гайдамаків, закопав в тих місцях коштовності. Отож, не відкидаймо наведені аспекти, бо згадка про безальтернативного купця нічим конкретно не підтверджена, як власне, і всі інші.
Можна було б поговорити ще про одну знакову споруду – будинок Заславського, – але він заслуговує окремої уваги.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Ілюстрації – we.org.ua
