Тривалі ініціативи, збори коштів (у процесі однієї з таких акцій вийшла серія Шевченківських листівок художника, випускника Єлисаветградського кавалерійського училища Амвросія Ждахи) українцями на пам’ятник Тарасу Шевченку у дорадянський час розбилися об мур заборон Російською імперією. Лише сім’ї Алчевських вдалося встановити мармурове погруддя (автор В. Беклемішев) на своїй садибі в Харкові.
Лише 9 березня 1919 року в Києві було відкрито невеликий пам’ятник (автор Ф. Блавенський) Кобзареві. Але тільки-но захопивши Київ, російські білогвардійські окупанти у серпні його скинули. До роковин Т. Шевченка в березні 1920 року в Єлисаветграді відбулися заходи, оргкомітет яких на чолі з головою “Просвіти” сином корифея театру Івана Карпенка-Карого Юрієм Тобілевичем установив тимчасовий бюст Кобзареві у сквері, де сьогодні в Кіровограді знаходиться його монумент. У травні того року в місті згадується Шевченківська (колись Петрівська) вулиця.
А далі настав час багаторічних рішень, конкурсів, розгляду проектів увічнення пам’яті Кобзаря в Києві, Каневі, радянській столиці України Харкові. Але відкрили в останньому пам’ятник Т. Шевченку лише 1935 року, коли столицею республіки вже був Київ. У місті на Дніпрі монумент Кобзареві постав напроти університету, в приміщенні якого він колись працював 1939 року за присутності компартійного керівника УРСР М. Хрущова. Ключовою постаттю в розробці пам’ятників тодішня сталінська влада визначила скульптора М. Манізера. Того самого, який для Зінов’євська-Кірова (тепер – Кіровоград), котре не було тоді навіть губернським чи обласним центром, у 20 – 30-х роках спроектував пам’ятники Леніну й Кірову, які ніколи в нашому місті не бували.
Про пам’ятник Шевченку на Інгулі, де колись малим мандрував Тарас, тодішня влада навіть не вела мову.
Сергій ШЕВЧЕНКО,
кандидат історичних наук
