У єлисаветградській повітовій газеті «Известия» за 4 березня 1922 року повідомлялося, що кіровоградський карний розшук по гарячих слідах намагається розкрити нахабну крадіжку тканинного краму на 138 млн. руб. (за тодішнім курсом корова коштувала 50 тис. руб.), здійснену через пролом у стіні складу об’єднання «Швейник». Вивівши таким чином 2760 «корів» з «громадського стада», зловмисники поставили на вуха всю повітову міліцію. Учасники шайки з місцевих були досить швидко знайдені, допитані й осуджені, частину викраденого повернуто. Інша ж, значно більша частина, безслідно зникла, ніби у воду впала. Проглядалися, правда, нечіткі сліди, що вели до залізничного вокзалу, але там пропадали. Затримані свідчили про якихось двох гастролерів, котрі спланували операцію і вказали тутешнім на згадану базу. Можна було тільки припустити, що наводка на товар одержана звідкись із центральних постачальних організацій і, очевидно, багатий тутешній улов також гайнув назад до Москви. Детективи оперативно кинулися у столицю навздогін, але там виявити хоч щось не вдалося теж.
А між тим, 5 березня на агітпоїзді «Жовтнева революція» прибув до Єлисаветграда Голова ВУЦВИКу Григорій Іванович Петровський. Провів засідання з членами повітового виконавчого комітету і парткому, через пресу звернувся із закликом до селян виконати продподаток. Покартав робітників 3-го державного заводу (так тоді називалася «Червона зірка») за низьку революційну свідомість. Одночасно оголосив, що з наближенням весняної посівної усі хлібороби та червоноармійці, котрі осуджені не за контрреволюційні злочини, будуть амністовані та звільнені з тюрем. Відбував заходи на ламаній російській мові, що й дало привід поету-неокласику Миколі Зерову пізніше видати афоризм про державу, де президент не вміє говорити на державній мові.
Це був, так би мовити, парадний бік візиту. Насправді Григорій Іванович мав на меті зовсім іншу таємну місію.
Кампанія, заради якої він прикотив, розгорнулася спонтанно: в примосковній Шуї місцева влада проявила ініціативу, почавши вилучення соборного начиння силами тамтешніх ентузіастів. Хворий тоді Ілліч вмить зорієнтувався і направив членам Політбюро секретного листа з цінними вказівками: «Взяти кількасот мільйонів золотих рублів (а можливо, й кілька мільярдів) ми повинні без огляду ні на що. І зробити це успішно можливо тільки тепер, бо ніякий інший момент, крім несамовитого голоду не дасть нам нейтралізувати маси».
І далі: «Треба саме зараз провчити цю публіку так, щоб кілька десятиліть ні про який спротив вона й думки не допускала».
У повіті, як скрізь, також лютував голод. Люди їли все умовно їстівне, але мерли сотнями на вулицях і дома. Особливо потерпали Федварський, Устинівський, Компаніївський, Великовисківський райони, знеможені ще й військовими постоями.
Досвід шуйських «винахідників», заохочений Москвою, перекинувся на всю країну. Не маючи найменшого наміру виправдовувати церковну ієрархію в накопиченні величезних скарбів, скажемо, що й ленінське вилучення їх, безсумнівно, випадало з правового поля. Звісно, що після таких масштабних акцій Ленін зі спокійним серцем міг давати рекомендації, як робити світову революцію далі. Він писав у Стокгольм комінтернівській діячці Ангеліні Балабановій: «Витрачайте мільйони, десятки мільйонів, якщо потрібно. У нашому розпорядженні грошей достатньо».
Україна також не пасла задніх – 8 березня прийнято постанову ВУЦВИКу та СНК УСРР «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим». А Петровський, випереджаючи час, поїхав на місцях координувати дії. Для того 6 березня скликав оперативну нараду особового складу повітової міліції.
Акція вилучення у Єлисаветграді пройшла під калатання церковних дзвонів на сполох, а юрба розлючених прихожан, в основному жінок, кинулася фізично розправлятися з членами повітвиконкому. Тільки постріли вгору та на ураження припинили самосуд, що розпочався і набирав сили.
У місті вилучено більше 40 пудів срібла, 17 діамантів, кілька кілограмів золотих виробів. Загалом у повіті забрано понад 70 пудів срібла.
Активно допомагав більшовикам в Єлисаветграді у справі церковних експропріацій інтернаціоналіст Франц Град з Німеччини, відразу з’явившись на ясні очі Григорія Івановича. Він ще наприкінці 1920 року разом з ешелоном 41-ї стрілецької дивізії прибув з Одеси в персональному вагон-салоні, виділеному йому радянським керівництвом, як колишньому наркому шляхів сполучення Баварської Радянської республіки. Відомо, що революційний виступ 18-го року там зазнав поразки і тимчасовий червоний уряд змушений був емігрувати. Ось і опинився цей міністр, тепер уже без портфеля, в Країні Рад. Його тут дуже прихильно зустріли та завдяки протекції близького приятеля, відомого Карла Радека, наділили згаданим вагоном, аби інтернаціоналіст, їздячи всюди, рекламував світову революцію та комунізм – світле майбутнє всього людства. І партайгеносе виправдовував надії російських соратників. Агітував переконливо. Більше, ніж на рік осів у Єлисаветі, час від часу вибираючись в далекі пропогандистські мандри. Був запанібрата з місцевою владою від голови повітового виконавчого комітету до начальника міліції. Особливо подружився із заступником начальника повітової міліції, ще одним інтернаціоналістом, угорцем Луї-Перу.
Тепер же в повітовому місті пересіклися дороги агітаційного поїзда «Жовтнева революція» і такого ж вагона з «народним трибуном» в ньому Францом Градом. Агітпроповець прекрасно знав російську мову, був політично грамотним марксистом, справив найкраще враження на екіпаж поїзда. Його ініціативна участь у ленінському грабежі церков також не залишилася непоміченою. Тому, коли запропонував причепити свій агітпункт на колесах до потяга, щоб разом переконувати несвідомі маси в більшовицькому дусі, його з радістю прийняли до гурту. Невдовзі «Жовтнева революція» поїхала далі. Аж доки не зупинилася в Харкові.
Наприкінці березня зі столичного Харкова до карного розшуку Єлисаветграда раптом прилетів запит-повідомлення, що викрито крупного міжнародного шахрая 1895 року народження, уродженця Берліна, котрий шляхом обману одержував від влади різні пільги, роз’їжджав по країні, навідувався до Харкова, Москви, Орла, Ростова, Одеси, привозячи спекулятивні товари у великих обсягах. Його штаб-лігво нібито знаходилася в порівяно малолюдному Єлисаветграді. У запиті харківські правоохоронці цікавилися про єлисаветградський період діяльності акули чорного ринку. Для місцевих детективів це був грім серед ясного неба, бо до паперів прикладалися ще й фото злочинця. На ньому красувався не хто інший, як Франц Град! Хто міг би подумати, що під личиною такого крицевого марксиста ховається смалений пройдисвіт. Він справді був німцем, справді приятелював з таким самим неперебірливим у засобах Радеком, але ніколи не бував у Баварії, не кажучи вже про обіймання там якихось посад. На ІІ Конгресі Комінтерну Граду вдалося сфотографуватися у ближньому колі поряд з Леніним. З тих пір історичне фото, краще, ніж будь-який інший документ, стало перепусткою до будь-яких радянських установ, що й дозволило зайнятися надзвичайно плідною спекуляцією.
Ну, як тут не згадати вічних, вигадливих і непосидючих «дітей лейтенанта Шмідта»?
Далі – більше. Аби вгамувати апетит, інтернаціоналіст вже не зупинявся перед організацією грабежів. Для того скооперувався з професійними злодіями, а згадана вище пригода зі «Швейником» – то непоодинокий результат такої кооперації. І доки єлисаветградська міліція аж у Москві шукала вкрадений товар, він тоді спокійнісінько зберігався на єлисаветградському вокзалі у вагоні при урядовому ешалоні, з яким пізніше благополучно від’їхав подалі від місця злочину. Але пролетарські криміналісти, якби й знали про те, не захотіли б наживати собі неприємностей і недругів серед всесильних народних комісарів. Досить з них випадку, коли один знам’янський правоохоронець (С.В.Климов) був на місяць арештований і звільнений без права поновлення в органах. І за що? За те, що склав протокол на секретаря Президії ВЦІК Авеля Єнукідзе за порушення громадського порядку на пероні і відмовився вибачитись перед зальотним високим діячем. Але це так, між іншим…
Військовим трибуналом шахрай Франц Град засуджений до розстрілу, заміненому потім на п’ять років відсидки. Постарався «відмазати» вірний друг Карл Радек, про якого навіть зовсім негидливий Ленін казав, що після спілкування з ним хочеться негайно обмитися від маківки до п’ят.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
