Якось Чингіза Айтматова запитали, чому він у нових творах ніколи не повертається, як це робив, скажімо, Бальзак, до ранніх своїх персонажів. На це письменник відповів, що найяскравішу сторінку життя вони перегорнули. Робиш те, що велить серце, а вже потім осмислюєш зроблене і констатуєш сам, чи хтось збоку каже, що то була твоя зоряна година. Саме так доля розпорядилася з Миколою Бондаренком, який у середині 1920 року спалахнув яскравим болідом, а на початку 1921 зійшов у вічність. Відміряно всього пів року.
Коротко про бойовий шлях отамана Бондаренка-Кібця:
10 серпня 1920 року на перегоні Хирівка-Цибулеве загоном Кібця розібрано залізничне полотно і ешелон кінноти Будьонного частково вистріляний, частково взятий в полон. Трофеї склали 92 коней, 5 кулеметів, рушниці, набої, сідла, одяг.
У жовтні між Веселим Кутом і Чорноліскою у Бондаренкову засідку потрапив чималий червоноармійський загін. Серед трофеїв – два кулемети.
Наприкінці жовтня Микола Кібець, переодягнувшись червоним командиром, з трьома відчайдухами проник до ворога і виманив з Цибулевого півсотню червоних, вивівши їх на свою засідку. Особисто знешкодив їхнього командира.
Через кілька днів на його засідку напоролися будьоннівці. Під Бузівкою вони залишили до двадцяти загиблих.
Подібну операцію Кібець разом з Пилипом Хмарою повторив у селі Дмитрівці.
Червоні так боялися нальотів отамана, що навіть випустили листівку, на якій зображено хижого птаха, котрий люто шматує червонозоряних соколів. Але швидко схаменулися, що такою агітацією ще більше розпалюють страх перед повстанцем. Листівки вилучили з обігу.
Передбачаючи ріст активності отаманів Хмари, Завгороднього, Бондаренка, Голика-Залізняка, Кваші, дещо раніше, за ініціативою олександрійського воєнкома Ілька Діброви, більшовики створили Володимирівський ескадрон. Ця бойова одиниця, укомплектована місцевим людом, головним чином робітниками Сабліно-Знам’янського цукрового заводу, розташованого у Володимирівці,зіграла зловісну роль у долі Бондаренка. Не маючи змоги спіймати чи розгромити самого Кібчика, ескадронники вирішили помститися на його родині. На початку листопада вони замучили його дружину, чорняву красуню Євгенію та півторарічного сина Миколку.
Мимоволі з’являється запитання, чоме це так заповзятливо й натхненно Володимирівський ескадрон корчував український націоналізм? Однією з причин була відчуженість знам’янського анклаву від місцевих коренів. Тут основний відсоток населення складали нащадки вихідців із Росії. За умов російської агресії, масовий приплив «рідної крові» з теренів східної сусідки викликав почуття зверхності у цих наших, як їх вважали, «земляків». Аякже, «матушка» Расєя усіх своїх заблудлих дітей обігріє! Не слід також відкидати марксистську тезу про вищу зрілість та прогресивність робітничого класу над усіма іншими. Чуючи, як тебе всякий раз величають гегемоном, поводирем, починаєш мимохіть вірити, що так воно і є. Тож пролетаріат радо пішов у обійми до більшовиків, вважаючи, що тільки там осягне все йому належне.
Микола Кібець розпитав у тестя Олекси Трихманенка подробиці трагедії, перепоховав нещасних за людським звичаєм і поклявся на шаблі звести рахунки з нелюдами.
Нагода трапилася в ніч на 11 листопада. Група Бондаренка за всіма правилами військового вишколу таємно проникла в укріплений двір караульного приміщення, зняла охорону, з допомогою тепер уже відомих паролів захопила командира ескадрону Грецького, виманила хитрощами комісара Яшу Галємбу. Перелякані командири слухняно виконали наказ Бондаренка, зібравши весь двосотенний загін і обеззброївши його.
Кібець провів дізнання про безпосередніх виконавців кари над його рідними. Після короткого замішання всі, включаючи командира, вказали на Галємбу та трьох китайців-інтернаціоналістів. Мова з ними була короткою. Ось так долі героїв переплітаються у вирі, прозваному життям, з долями антигероїв. Усіх інших відпустили на всі чотири боки. Грецький навіть просився у Кібчиків загін, бо червоні, мовляв, тепер віддадуть його під трибунал, але Бондаренко відмовив.
Сам же він, що й до цього декларував: «Або голову збути, або славу здобути», тепер казав: «Ось я вже й вільний перед цілим світом і щасливий, ніщо мене тут не тримає».
Загинув він також щасливо: у переможній атаці 3 січня 1921 року із шаблею, яку так і не випустив з рук. У цьому бою була захоплена в районі Капітанівки та Оситняжки (нині Новомиргородського району) валка підвод обозу, що належав Першій кінній армії. Червоні були посічені, одні здалися в полон, інші розбіглися. Повстанці підійшли до міцного обозного воза, яких всього було аж одинадцять. З нього пролунав постріл, але другий не гримнув, бо ворога прошила повстанська куля. Тим, що стріляв, за знайденими документами виявився Олександр Пархоменко, права рука Будьонного. Він супроводжував армійську казну, набиту реквізованими й награбованими цінностями та важливими документами. Забравши тіло загиблого отамана, трофеї, козаки під об’єднаним командуванням Пилипа Хмари змушені відмовитися від попереднього напрямку на Златопіль, збочили до Лебедина і за ніч досягли Надлака. Тут біля церкви й поховали непересічного командира. Людину, котра зблиснула коротко, як метеорит, але залишила слід в історії України. Небагато моментів біографії отамана дійшло до сьогодні, однак, складені по крупинці трохи підняти завісу.
Народився Микола Степанович Бондаренко у 1896 році в селі Цибулевому. Дитинство пройшло на хуторах, де з 1909 року на відрубах разом з іншими почали господарювати його батьки і де згодом започаткувалося село Богданівка. Достеменно відомо, що в миколи був брат Архип, який після загибелі Кібчика також отаманив. Брати дуже різнилися зовнішньо. Микола маленький, меткий з гострими, свердликами-очима. Мав гачкуватий ніс, через що прилипло прізвисько Кібець. Вірогідно, що то було вуличне прізвисько або й прізвищем цілого роду, швидше, по матері. Архипа ж описано так: високий зріст, міцна груба статура, владний погляд змушували тремтіти не лише ворога, а й соратників, які в чомусь погрішили проти дисципліни. «Він являв собою типового отамана», – так про нього із симпатією розповідав агент ЧК, якому вдалося втертися між повстанців.
Окремої розмови заслуговують одинадцять возів-фур з добром, захоплених рейдуючими на захід повстанцями. Похід, затіяний заради з’єднання з основною масою українського війська, закінчився невдачею – червоні перекрили усі щілини переходу за кордон. Вирішено повертатися назад до рідних осель. Скарби, що піддавалися розподілу: золото й срібло, гроші, персні, діадеми, сережки, годинники, кольє – розділили між воїнством. Серед червоних обозників трапився старий єврей-антиквар, але й він не зміг порадити, що робити з цінними китайськими вазами, художніми полотнами великих майстрів, дорогою старовинною зброєю, церковним начинням, давніми фоліантами та рукописами. Та й, справді, не різати ж на дрібніші частини величезні східні килими і західні гобелени…
Ось ці великогабаритні коштовні речі вирішено тихцем продати десь у місті, а виручку поділити. А яке місто найближче? Звісно ж, Єлисаветград! Тому і взяв загін Хмари напрям на нього. Антиквара відправили на зондаж, однак той, гонимий невситимою спрагою наживи, знайшов між єлисаветградських комісарів одноплемінників і розкрив їм повстанський задум. За групою, що везла цінності, ЧК встановила нагляд. І коли на одній із стоянок в ліску між Обознівкою та Северинкою вартові Архипа Бондаренка, якому доручено провести торги, побачили характерний зблиск сонячного зайчика на далекому кургані, стало ясно, що за ними хтось спостерігає у бінокль. Отже продовжувати операцію стало безперспективно. Як не маскуйся, але в місто проникнути не вдасться. Тоді козаки постановили зарити скарб у тому гайку, де зупинилися станом. Мокра погода дозволяла вирити яму достатньої глибини і скласти ужинок. Потім на тому місці для маскування розіклали вогнище, ніби нагрітися під натягнутим тентом з брезентових полотнищ. Крізь голу масу гілок стороннім неможливо було розгледіти, що робиться за деревами. Паралельно викопали ще одну яму для схову зайвої зброї до кращих часів. Цю не дуже маскували в надії, що, знайшовши сховок, шукачі заспокояться на досягнутому. Але ж, ні. Коли наступного літа партизани повернулися забрати заховане, їх чекала прикра несподіванка. Яма була розпотрошена.
Через кілька десятиліть снували в Кіровограді глухі чутки, ніби деякі найцінніші раритети оберталися в середовищі місцевих колекціонерів. Особливо багато предметів пройшли через руки знакового збирача, котрого жартома називають найвідомішим електриком Кіровоградщини, Олександра Ільїна. Якими шляхами вони прибивалися до його комор, горищ і сараїв – то, як кажуть, окрема поема, яку навряд чи комусь із сущих вдасться прочитати до кінця. Зокрема йшлося про так зване Єлисаветградське Євангеліє. Сьогодні воно знаходиться аж у Москві, але без надзвичайно коштовного окладу, яким було оправлене раніше.
У місті Євангеліє знаходилося щонайменше до 1914 року, а в 20-30-і роки. книга зникає з поля зору, як науковців, так і громадськості. У 1963-му єлисаветградський раритет виявлено в Державній бібліотеці імені Леніна з приміткою, що в зібрання він поступив 1940 року від приватної особи, котра побажала залишитися невідомою. Знайшлося Євангеліє уже без надзвичайно коштовного окладу, що безслідно зник. Але ж дослідник академік Покровський описав і оклад! Ось так духовний скарб поєднав у собі святе й грішне. А сам твір переніс стільки метаморфоз, що вистачило б на кілька детективних розповідей.
Рання історія Єлисаветградського Євангелія ще достатньо не вивчена, вважає старовірський архімандрит Київський і всієї України Саватій. Наприклад, до сьогодні науковці строго не визначили час написання цього шедевру мініатюри та каліграфії.
Як же визначна пам’ятка потрапила на Єлисаветградщину? Через чиї руки пройшла від давнини до нашого часу? Як, зрештою, потрапила у сховища теперішньої Російської державної бібліотеки і хто той безвісний дарувальник, котрий від душі відірвав таку цінну колекційну річ?
А ось картина Вермейєра Дельфтського із жінкою, що плаче, зникла безслідно. У світі збереглося всього 36 полотен великого майстра. Наше так і називалося спеціалістами: «Тридцять сьомий Вермейєр». Як воно називається і де знаходиться нині, навіть широко розрекламований фільм «Синдром дракона», створений на Ільїновському матеріалі, не знайшов, що сказати. Очевидно креативні творці ні сном, ні духом не чули про щось подібне.
До речі, найбільшою в Кіровоградській обласній бібліотеці імені Чижевського за кількістю видань i найцікавішою за змістом сьогодні є, без сумніву, колекція бібліофіла-бібліомана Олександра Борисовича Ільїна, якою фонд поповнився в 1994 році. Це зібрання налічує близько 7 тисяч примірників з різних галузей знань, виданих в XIV-XX ст. Ось перелік малої частки церковних творів, що є там: два аркуші рукопису на пергаменті (XIV ст.), рукописні Євангелія (сер. XVI ст.), стародруки Острозький Новий Завіт з Псалтирем (1580-1581 рр.), видання П.Мстиславця i А.Невежi (XVI ст.), колекція Біблій від I.Федорова до наших днів (між ними два примірники так званої «Єлисаветинської» Бiблiї 1758 року).
Знавець книжкової старовини Володимир Босько не відкидає гіпотези про проходження й Єлисаветградського Євангелія через, так звану, реставраційну майстерню Ільїна. Хоча інший авторитет у цій галузі Олександр Чуднов пропонує зовсім іншу версію…
Леонід Багацький
