Провулки Буровугільний, Брикетний, Ствольний, Відбійний, Гірничий, Маркшейдерський, вулиці від Першої по Шосту Шахтарську, Стаханівська та Донецька. Звідки в Кропивницькому?
Відповідь ми отримали, зацікавившись роботою буровугільної шахти, яка працювала у тодішньому Кіровограді в першій половині 20 століття. Виявляється, видобуток вугілля розпочали у 1921 році. Додамо, газетні публікації про необхідність видобутку бурого вугілля на території під Єлисаветградом з’явилися ранньої весни 1919 року. Та вирішальним поштовхом, певно, стали публікації Ігоря Тамма – майбутнього Нобелівського лауреата, котрий у червні 1919 року був депутатом міськради. Нагадаємо, що радянська влада після григор’євського повстання добряче «зачистила» склад міського депутатського корпусу. Це й дозволило потрапити до його складу інтелігенту. Ось молодий Тамм тоді більше займався політикою, ніж чим іншим. Він, «інтернаціоналіст», мирив більшовиків з меншовиками, про що розповіла видана пізніше книга спогадів місцевих революціонерів «Годы борьбы».
Ігор закінчив Московський університет влітку 1918 року, але додому не поспішав. Батько, Євген Теодорович, припрошував допомогти у розробці родовища бурого вугілля, відкритого під Єлисаветградом, дослідженого й описаного ще наприкінці XIX століття академіком генерал-лейтенантом корпусу гірничих інженерів Г.П.Гельмерсоном. Професор В.Н.Червінський відзначив високу якість цього вугілля, а тепер, з участю німецьких фахівців, складалася сприятлива обстановка для підготовки копальні до експлуатації. Це був час правління Гетьмана Скоропадського, котрий намагався підняти запущену економіку і створював для ентузіастів можливості зайнятися бізнесом.
Ще навесні 1918 році шеф німецької розвідки Вальтер Ніколаї таємно спорядив на «чужу» територію (Херсонщину тоді окупувала Австро-Угорщина) групу з трьох чоловік зібрати якнайбільше відомостей про корисні копалини під Єлисаветградом. Агенти навели контакти з місцевою технічною інтелігенцією німецького походження і швидко склали повну характеристику родовища. Вона вражала. Та розвиток історичних подій вніс тоді суттєві корективи – в Німеччині вибухнула революція. Коли ж австрійці та німці відступили, старий міський інженер продовжив гірничі клопоти. Серед найважливіших господарських питань постала проблема забезпечення підприємств і населення паливом. Особливо після того, як Донбас захопили денікінці, відрізавши увесь південь України від кам’яного вугілля.
Отже, з приходом більшовиків, гостюючи в рідному місті, Ігор Тамм разом з батьком став ініціатором розробки і видобутку бурого вугілля у районі Злодійської балки біля Балашівки, мріючи створити успішне видобувне підприємство. Він 4 червня помістив газетну статтю з промовистим заголовком «Бережіть паливо», а також виголосив доповідь на громадському зібранні на тему «Як посилити видобуток бурого вугілля». Після цього з’явилася ще серія публікацій: 7, 14, 28 червня. 22 червня 1919 року міські газетярі повідомили:
«У Злодійській Балці знайшли буре вугілля на 7 саженів. Перший шар – на глибині одного аршина, якість палива добра» (Сажень – 2м, аршин – 71см. – Авт.). Простіше кажучи, паливо знаходилось майже на поверхні. А ще міська газета «Червоний шлях», що згодом стала «Кіровоградською правдою», писала: «На Балашівському руднику працюють 102 особи, службовців – 16. Відправлено вугілля на брикетний завод 2950 пудів» (Пуд – 16 кг. – Авт.).
Невдовзі місто одержало певну кількість палива, яке знадобилося, щоб пережити холодну зиму 1919-1920 років. Однак політична нестабільність в районі Єлисаветграда не сприяла розвитку підприємництва.
У роки першої п’ятирічки розпочала роботу буровугільна шахта «Піонер». За нею стала до ладу «Піонер-біс». Старожили називають їх «Стара шахта» та «Нова шахта».
Вони належали до управління «Бурвугілля». Працювали з 1 вересня 1931 до серпня 1941 року. 5 серпня місто окупували німці. Нацисти реорганізували роботу підприємства – пробили новий ствол. Стару шахту закрили. Однак не вдалося знайти жодного свідчення, що наказ радянського керівництва (чи він взагалі існував?) про підрив шахти здійснено.
Тому зараз важко сказати, скільки шахт працювало у Кіровограді під час окупації.
До речі, у перші повоєнні роки у будівлях старої шахти знаходилась школа, яка пізніше стала школою №23.
Видобуток вугілля німці організували з розмахом. Паливо постачали не тільки для потреб підприємств, заводів, фабрик, установ міста. Вугілля йшло на склади військово-ремонтних баз окупантів. Окрім того, у значній кількості фашисти вивозили його до країн Європи.
Досі ще живі шахтарі, які працювали на підприємстві, наводять різні цифри глибин виробок – 63, 65, 67 метрів. Також стверджують, що у районі Старої шахти забої знаходились на малій глибині від поверхні. Штольні, особливо Старої шахти, були вузькими, а Нової – завширшки 3-4 метри, заввишки – 2,5-3 метри. Нова шахта (і в роки окупації) мала електропостачання.
Деревину для виробництва окупанти звозили з усіх куточків України – переважно сосну. Вугілля вивозили на поверхню вагонетками. Великим святом для колишніх працівників шахти, як вони згадують, ставала смерть коней. Шахтарі запевняють, що тільки тоді вони мали можливість наїстися досхочу. Разом із вільнонайманими працювали й військовополонені. Табір для них знаходився на території шахти. Охороняли її поліцаї. Вони постійно слідкували за периметром підприємства з великої дерев’яної вежі, побудованої поблизу нинішнього «Хімпобуту» на вулиці Терешкової. Полонені часто вмирали від голоду і хвороб. Підпільники з групи Петра Лахмана підгодовували їх, передаючи «аусвайси», допомагали тікати.
Незважаючи на досить пристойну, як для років окупації, механізацію виробництва, праця шахтаря залишалася важкою. Вугілля добували кирками, вантажили лопатами. Працювали у 2-3 зміни. Милися після роботи вдома. На зміну ходили у спецівках. Із собою постійно носили каски. Деякі будинки шахтоуправління використовуються як помешкання і зараз. На фундаменті приміщення старого клубу на Балашівці сьогодні побудовано торговельний заклад. В одноповерхових будинках, які під час окупації служили житлом для директора шахти і управлінців з прислугою, зараз теж мешкають люди. Мала шахта у роки війни і їдальню. Її приміщення розміщувалося приблизно у районі нинішньої соціальної аптеки.
Чи були терикони? Звісно, але невеликі. Шахтарі називали їх «терикончиками». Пізніше, коли шахту закрили (в кінці 40-х – на початку 50-х років 20 ст.), їх розрівняли бульдозерами. Водночас, таким чином засипали тріщини та місця просідання грунту над штольнями. А вже потім розбудували установи і підприємства Балашівського промвузла.
Як вирішувалась проблема транспорту? З розповідей старожилів довідуємося: шахтарів возили на роботу невеликими автобусами.
У другу світову війну широку вибірку балашівського вугілля вела відома німецька організація «Тодт», а не менш відома фірма "ІГ Фарбеніндустрі" виконувала глибоку його переробку. А найвідоміший німецький льотчик-винищувач Еріх Хартман (збив 352 літаки), на жаль, відмітився сімнадцятьма літаками і в небі Кіровограда. Він із своєю частиною, що базувалася тут, ніс повітряну охорону місцевих копалень. Адже буре вугілля – не тільки паливо, але й унікальна речовина для хімічної промисловості. З нього продукують бензин, нестачу якого Німеччина постійно відчувала, спирт, нафталін, лікарські засоби, гірський віск, вуглелужні реагенти, гумінові кислоти, що є стимуляторами росту й роз¬витку рослин. У Німеччині з бурого вугілля виготовляли й виготовляють понад 100 найменувань різних препаратів, від медикаментів до косметики.
У післявоєнний час шахти фактично закрилися. Аналіз зібраної інформації змушує до висновку, що на їх закриття вплинули як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники.
Що ж маємо сьогодні?
Запаси вугілля на території Кропивницького залишаються значними. Ровесники буремних 30,40,50-х років одностайно стверджують: в надрах Кіровоградщини – майже вся таблиця елементів Менделєєва! Хоча й застерігають від самовільного видобутку вугілля. Цим повинні займатися спеціалісти гірничої галузі.
Область має кілька пропозицій. Перша – будівництво біля розрізів електростанції, що працювала б на бурому вугіллі: сировина спалюється, а вироблена електроенергія продається. Однак є певні сумніви щодо економічної ефективності цього проекту, оскільки така електроенергія буде дорогою і, відповідно, не витримуватиме конкурентної боротьби. Тож заявка виглядає не дуже перспективною. Хіба що електроенергію можна використовувати для потреб власного виробництва, що й планує пан Жеваго (власник ТОВ «Енерговугілля» в Олександрії).
Пропозиція №2 – виробництво гірського воску. Німецька компанія Romonta GmbH, що спеціалізується на виробництві буровугільного воску, пропонує інвестувати будівництво заводу цього продукту. То непогана ідея: у німців є можливості й потужності, однак наші сумніваються, що інвестори використають весь потенціал місцевого вугільного комплексу. За оцінками представників фірми, вони готові переробити лише певну частку вугілля. Тут слід зважити, що зараз у світі є чимало штучних замінників гірського воску і наш товар не знайде покупця.
Розглядалася ще одна, третя, можливість оживити видобуток бурого вугілля – впровадження виробництва водно-вугільного палива. Варіант полягає в тому, що вугілля подрібнюється до пилоподібного стану, змішується з водою у певній пропорції з хімічними присадками, а в результаті матимемо паливо, що є практично аналогом нафти. Його можна перекачуватися трубопроводами на значні відстані, що дуже зручно. Такі технології використовуються у Росії, зокрема на Кузбасі. Продукт може служити паливом для теплових електростанцій. Можливості способу вивчав для власного використання наш Побузький феронікелевий комбінат. Однак, крім вигод присутні й негативні моменти. У першу чергу – важко доступність чистої води в степовому краї для виробітку штучної нафти. Адже для промислових обсягів її потрібно мати багато.
Та найпередовішим і найближчим до реальності є проект водневої енергетики, хоча спрогнозувати завершення теоретичної підготовки і початок практичної частини ідеї досить складно.
Але трохи пофантазуємо. Останнім часом замаячив термін «воднева енергетика». Що б це значило? Розглядається не така вже й нова технологія, освоєна німцями ще півстоліття тому, – видобуток спочатку енергоємкого і хімічно багатого синтез-газу із бурого вугілля, який сам собою є альтернативним джерелом енергії. На другому етапі планується із нього виділяти водень – абсолютно екологічний і цінний енергоносій. Результатом процесу є синтез-газ, який вміщує в об’ємі 47,9 відсотків водню. З однієї тонни вугілля таким методом виробляється 40 кг водню, з орієнтовною собівартістю 0,5 долара США за 1 кг водню.
Є ще й третій етап, який важко реалізувати. Це змішування водню з відкладеннями на дні Чорного моря супутнього двоокису вуглецю в шельфі. Правда, є певна тривога щодо екології, бо невідомо як поведеться той вуглекислий газ, схований до кращих часів. Теоретично вже доведено, що таку перекачку робити можливо. Але транспортування водню звідси до моря, збудувавши трубопровід, викликає сумніви.
А от втілення у життя вже першого етапу проекту економічно вигідне, оскільки вироблятиметься якісний енергоносій, а шахтарі, відповідно, матимуть роботу. Олександрійський басейн, як, до речі, й Балашівський, зі своїми запасами вугілля, придатними для розробки впродовж багатьох десятиліть, підходять для запровадження нової в нас технології.
Маємо в своєму розпорядженні безмежні поклади сірководню Чорного моря, який сам по собі є горючим газом і може бути джерелом енергії. А якщо його збагатити ще й воднем з наших копалень? Один із способів використання чорноморських запасів сірководню був запропонований ще у 1979 році. Згідно йому, щорічно можна виділяти 250 мільйонів тонн сірководню для переробки і подальшого спалювання. Основним «відходом» виробництва є сірчана кислота – цінна сировина для інших галузей промисловості. У національних масштабах будівництво станцій з переробки сірководню може стати вигідним і безпечним способом зменшення від енергетичної залежності. Будівництво таких станцій обходитиметься у декілька разів дешевше за будівництво АЕС, швидко окуповується і знижує собівартість електроенергії приблизно у 8 разів.
Проте, це багатство чомусь ніяк не дається нам до рук.
Леонід БАГАЦЬКИЙ, Олег ХРАПАЧЕНКО
Ілюстрації – ua.all.biz, ukrbio.com
