Не так давно »Златопіль» розповідав про перспективи розвитку селища Смоліне,що на Кіровоградщині, у зв’язку з початком робіт по підготовці до спорудження тут заводу з виробництва паливних елементів для атомних електростанцій. Оптимізм смолінців, які всією інфраструктурою міцно «прив’язані» до шахти з видобутку руди, був вмотивованим, адже надра не безмежні, а нове виробництво – це робочі місця, надходження в бюджет, підтримка соціальної сфери тощо. Однак, не так сталось як гадалось – нині майданчик, де за два роки мали б стати корпуси надсучасного підприємства, в запустінні, а у думках смолінців- сум’ятя. А тут ще пішли розмови про закриття шахти, причому, вже найближчим часом.
Чи справді все так тривожно і перспектива далека від оптимістичної? Ось що з цього приводу думає Заслужений шахтар України, депутат обласної ради п’ятого та шостого скликань Віктор Коваленко:
В цьому селищі і для селища я працюю півтора десятка років: з травня 2001 року – директором Смолінської шахти, а з лютого 2013 – року радником генерального директора з гірничо-шахтного виробництва ДП «Схід ГЗК». Селище, в якому мешкає близько 10 тисяч жителів, має все для нормального життя: потужну електричну підстанцію «Березівка» 150 кВ/ 10кВ, газогін високого тиску, водогін з річки Синюха, що в Новоархангельському районі, дві школи , два дитсадки (до речі, один з них – найкращий в області), медичний заклад з поліклінікою і стаціонаром, стадіон і спортивний комплекс, ринок, церкву, телевізійну вежу та багато іншого. Лікарня, школи і дитячі садки мають окремі газові котельні, а всі квартири в багатоповерхівках – індивідуальне опалення. Смолінська шахта повністю автономна і має свій газогін, воду зі свердловин, залізничну колію до станції Капустіне (с.Злинка), побутовий комбінат, їдальню та інше. На жаль, тривалість життя кожної шахти залежить від об’єму покладів корисних копалин. Смолінська шахта, яка була найпотужнішою у складі Східного гірничо-збагачувального комбінату, в останні роки значно зменшила видобуток урану і ще зможе працювати 3-4 роки…А що далі?
Це питання стояло давно і , коли ще в 2009 році заговорили про будівництво заводу з виробництва ядерного палива в Україні, я вибрав майданчик в межах земельного відводу шахти на відстані 2,5 км у південно-західному напрямку від смт Смоліне. Область підтримала цю пропозицію і подала її на конкурс. Ще було дві пропозиції від м.Жовті Води і м.Славутич (Київська область).
18 серпня 2011 року комісія з вибору майданчика для розміщення заводу з виробництва ядерного палива для реакторів ВВЕР-1000 в Україні визнала майданчик у районі смт Смоліне Маловисківського району таким, що відповідає встановленим критеріям та вимогам для безпечного розміщення заводу та більшістю голосів рекомендувала його для подальшого розгляду у складі техніко-економічного обґрунтування. А далі була ейфорія, були на «ура» громадські слухання, були в Смоліному гелікоптери з прем’єром і міністрами, забили символічний кілок і почали будівництво.
Якби цей проект був реалізований, то селище Смоліне було б чи не найкращим в Україні. Але ж трапилось найстрашніше – Росія, з якою ми співпрацювали десятиліттями, розв’язала цю брудну війну з нашою державою і спільне російсько-українське підприємство лопнуло як «мильна булька».
Як результат – «зарито» в землю десятки мільйонів гривень, і заводу, вже можна впевнено сказати, не буде. Між тим, експерти в енергетичній галузі прогнозують , що такий завод Україні необхідний і він буде будуватися, та от тільки майданчик може бути вибраний в іншому місці… Чому так? Це вже питання до керівництва держави, до тих, хто повинен піклуватися про подальшу долю селища Смоліного.
Була ще одна перспектива – розвиток Новокостянтинівської шахти і переходу туди смолінських гірників. Але йдуть роки, а кошти на розвиток цього родовища держава й не думає виділяти. Шукаємо іноземного інвестора, а навіщо? Якщо й знайдеться такий, то задарма кошти ніхто не дає. Розраховуватись треба буде тим же ураном, який так потрібен нашим АЕС. Маємо в Маловисківському районі такі родовища урану (Докучаєвське, Лісне, Апрельське) і в той же час на закупівлю ядерного палива кожен рік витрачаємо 645 млн доларів і ведемо розмови про якусь енергозалежність. Давно треба, щоб в урядових кабінетах Києва замислились про свої природні багатства, які можуть на 100% забезпечити потреби ядерної енергетики України.
Таке враження, що урановидобувна галузь в нашій країні нікому не потрібна, або в тих же кабінетах немає людини, яка б хоч трохи розумілась на цьому складному процесі видобутку урану. До речі, Апрельське родовище урану теж може стати альтернативою закриття Смолінської шахти і гірничу масу з цього родовища можна було б транспортувати на майданчик в Смоліне , де є всі інженерні споруди для подальшого її використання. Але про прийняття таких рішень треба було думати ще вчора.
Ще один «дарунок від Бога» нашому району – Полохівське родовище літію, розташоване за 12 км в північно-східному напрямку від Смолінської шахти. Попередньо підраховані запаси двоокису літію характеризують це родовище , як значний за обсягом об’єкт. До глибини 500 м запасів достатньо для відпрацювання рудника терміном більше ніж 50 років. Сфери використання літію – це ядерна енергетика, виробництво жароміцного скла і високоякісної кераміки, авіаційна і космічна промисловість, виготовлення потужних акумуляторів та багато іншого. Та, знову ж таки – навколо цього родовища вже кілька років продовжуються скандальні і спекулятивні процеси. Та вже б чи держава, чи якийсь мільйонер підійшли б серйозно до цього питання, а смолінські гірники добре знають, як вести підземне виробництво. Але ж знову таки – час працює не на нашу користь. Та не тільки на розвиток Новокостянтинівського родовища не виділяються кошти, – востаннє на гірничо-капітальні роботи бюджетні кошти для СхідГЗК виділялися за часів прем’єрства Ю.В.Тимошенко. А якщо немає будівництва в шахтах, то немає і перспективи. При постійному зростанні цін комбінат не в змозі фінансувати і розвиток, і поточну діяльність. Тому й виходить, що гірники постійно відчувають недопостачання замовлених матеріалів, запасних частин та іншого, а це напряму веде до зниження готових до виїмки запасів.
І ще проблема: навколо селища є потужні сільськогосподарські товариства, які мають гарні врожаї, але все продається і вивозиться в інші регіони, а громаді залишаються тільки розбиті шляхи. А чого б не мати в Смоліному виробництва з переробки цієї продукції? Правда, наші земельні магнати кожен рік сіють лише три рослини – соняшник, кукурудзу і сою, і все менше – пшеницю і ячмінь. А гречки, гороху, проса, жита, вівса ніде й не побачите. Скоро все це будемо купувати в Китаї, або ще далі, ну то й що – народ заплатить! А як це знущання із землі витримають наші знамениті чорноземи, хіба ніхто цього не бачить? Чи вже поняття сівозміни не існує? На моє переконання, слід не гаяти часу, починати працювати над варіантами майбутнього селища Смоліне. Сподіваюсь, що ці тривожні думки дійдуть до керівництва району і області, до наших депутатів , до тих, хто має можливість і повинен «стукати» в провладні кабінети Києва.
Ілюстрації – з архіву "Златополя"
