Дослідник з Вінниці Дмитро Левчук, цікавлячись Подільською повстанською групою Якова Гальчевського, написав грунтовну статтю про начальника її штабу Павла Конопленка, котрий народився 7 грудня 1890 року в Єлисаветграді. Батько Степан Павлович Коноплянка (така інтерпретація прізвища) – походив із селян Нової Праги, мати Єфросинія Олексіївна – очевидно, єлисаветградська міщанка. Бо навіщо ж сільській молодиці іхати з рідного села до міста народжувати первістка
Герой публікації, згадуючи дитинство, на схилі віку записав: «…Одного разу батько сказав мені, що їде на полювання до запорозького козака, з яким недавно запізнався, і який запросив батька разом зі мною до себе на хутір, на полювання. При цьому обіцяв заграти нам на кобзі і торбані. Я дуже втішився цим запрошенням. Мені минав 12-ий рік, і я ходив до музичної школи і вчився грати на скрипці. Я також грав тоді на гітарі зо 4 роки, яку дуже любив.
…Це було коло 30 верств від повітового міста, де ми жили. Коли прибули на хутір, то нас зустрів кремезний козак років з 50, та дійсно з довгими вусами, правдивий запорожець, немов би з воскреслої Запорозької Січі.
…Сам господар Потапенко мав закінчену агрономічну освіту й був свідомим українцем, бував часто у нас гостем, а ми в нього на хуторі. Він мені показав скромні способи гри на кобзі, але я згодом застосував інший стиль гри…».
Отже батько явив свого вундеркінда бандуристу, а той подарував йому старовинну 150-літню кобзу: «Кобза, яку я отримав у дарунку, була примітивної обробки. Довбана з верби, овальної форми, з довгою ручкою (грифом), з механізмом на 12 струн і мала всього 6 ладів. Отже 8 струн ішли по грифу, а 4 струни по дейці. Жодних знаків по грифу, як у гітарах, поміж ладами не було. В кількох місцях вона була пошкоджена (потріскана), але добре склеєна, а головне те, що вона, не зважаючи на свій «музейний» стан, мала добрий вигляд, звучала ніжно і мала прекрасну вібрацію. Закінчення ручки було високо артистичної роботи. Голова ручки (грифу) була оздоблена вирізкою орла з його бюстом, а в очах орла були вставлені діяманти (алмази), які при світлі іскрилися і це викликало уяву про щось далеке, містичне і чарівне минуле…».
Далі, як свідчить «Біографічний довідник до історії українців Канади», Павло Конопленко вивчився на правника в Київському університеті, працював в українських просвітних товариствах Одеси, зокрема в знаменитій «Українській хаті» та Українській музичній спілці. У 1910 році навіть отримав золоту медаль за перемогу в музичному фестивалі гри на кобзі. Отже той дарунок з приінгульського степу прислужився земляку в його самоутвердженні. Довідник додає, ніби молодий юрист попрацював ще й у якомусь «губернському відомстві», але не ясно в якому, і чи переїжджав до Херсона, бо Одеса тоді, як і Єлисаветград, входила у Херсонську губернію.
Деякі відомості про Конопленка збереглися з часів Першої світової війни. Він понюхав пороху на Південно-Західному фронті в 500-му Інгульському піхотному полку. Починав службу прапорщиком, закінчував поручиком. Очевидно потрапив до війська, коли в Одесі у липні 1915 року з ополченців 461-ї та 462-ї дружин Херсонщини сформовано полк і названо Інгульським. Входив у 125-у піхотну дивізію, до якої включено ще три інших полки. Очолив 500-й підрозділ полковник Трохим Дмитрієв. Основою воїнської частини стали три батальйони загальною чисельністю 2225 нижчих чинів. Дивізія приписувалася до 11-ї армії, якою у найгірші її часи командував син поміщиків з Єлисаветградщини генерал-лейтенант Іван Ерделі.
На фронті тим часом утвердилися «братання». Це явище, коли воїнство ворогуючих сторін періодично сходилися для дружнього спілкування. Процвітав харчовий і речовий бартер. У Троїстому союзі відчувалася нестача хліба, а в Росії ж, як завжди, не вистачало горілки. Це був головний компонент інтересів. Ходовими товарами також вважалися тютюн, мило, сигарети, кишенькові складальні ножики, електричні ліхтарики, запальнички. Свята – Різдво, Великдень інші більші празники – майже завжди перетворювалися на суцільне пияцтво без міри й сенсу, співи, танці, дебоші, непослух, групові злочини, масові добровільні здачі в полон. Офіцери, особливо молодші, в цьому безладі почувалися, як риба у воді. Не виключено, що й Конопленко, маючи під рукою знамениту кобзу, потрапив під вплив середовища. Але війна має властивість на Великдень п’яно христосуватися з ворогами, а через два місяці – убивати недавніх приятелів.
Ось і тут на початку літа 1917-го полк був задіяний у так званому «наступі Керенського», який ганебно провалився, – втрати тільки 11-ї армії за півтора місяці боїв склали більше 28 тисяч чоловік, а противник далеко просунувся на схід. Дисципліна у війську зовсім підупала. 12.07.1916 року на позиціях біля села Тристень сталася «зміна караулу» – лейб-гвардії Кексгольмський полк зайняв оборону – «інгульчан» відвели лівіше від гвардії. Павло Конопленко, отримавши там в кривавих сутичках вогнепальне поранення лівого стегна, відбув на лікування до Олександрії. Після жовтневих подій в Петрограді Інгульський полк розформовано. Отже, треба думати, на фронт Павло вже не повернувся. У нього почалися свої «ходіння по муках». Як вони розвивалися, скупо відбито у рапортах агентів ЧК їхнім бонзам. Зазначалося, ніби з денікінцями евакуювався до Галліполі і далі у Францію. З таким плином сюжету можна погодитись: тоді багато хто метався у невизначеності – той же генерал Ерделі, наприклад.
Конопленко швидко повернувся в Україну, і навесні 1921 року влаштувався у структурі лісового господарства Летичівського повіту. З власної ініціативи, чи за чиїмсь завданням добрав коло проукраїнськи налаштованих однодумців. У його групі були селяни, вчителі, сільські урядовці, навіть керівна ланка Летичівської повітової міліції. Виробнича діяльність дозволяла Павлу Степановичу і його людям контролювати обширну територію. Отаман Гальчевський-Орел згадував Конопленка в мемуаристиці «Проти червоних окупантів»:
«…Відділ перейшов до села Вербицького Майдану. Тут перебував мій знайомий підполковник Павло Коноплянко. З ним я пізнався торік восени і дав йому організаційні доручення. Тепер хочу справдити, що зробив він для поширення повстанчого руху. Коноплянко був родом з Херсонщини, Єлисаветського повіту. При гетманській владі командував Державною Вартою, а потім був змобілізований до армії ген. Денікіна. Як прийшли большевики, то Коноплянко зорганізував повстанчий загін на Херсонщині, але довго там не втримався, та з цілою родиною виїхав на Поділля в Летичівський повіт і став начальником лісорозрібки. При ньому був і його батько, дружина з сестрою та одна 3-річна дитина. Безумовно, Коноплянко українець, але вихований на російській культурі. Я не звертав уваги на те, що він був в армії Денікіна, та що в його родині можна було почути російську мову. Мені важна була щира його ненависть до большевизму і комунізму, посвята для повстанчої праці і навіть рішення, не зважаючи на обтяження родиною, вступити до повсталого загону. Осінню я противився, щоби Коноплянко був з нами, тому радив йому заждати до весни, а цілу зиму підготовляти Летичівщину і своїх робітників на лісорозрібках до повстанчої акції. Щоб не деконспірувати Коноплянка, я не тільки у нього не бував, але й оминав його Вербицький Майдан здалека. Тепер 1-го березня, першого дня весни, хоч ще всюди сніг, я з Ковбасюком і Добровольським та визначнішими козаками завітав до підполковника Коноплянка. Він з дружиною щиро нас прийняв, а в довірочній розмові виявилося, що Коноплянко за зиму зробив дуже багато. У своїм районі він навязав контакт з багатьма большевицькими урядовцями — щирими українцями.
…Подаю до відома Коноплянка, що на днях буду пробувати напасти на большевицьку кінноту, щоб здобути коні. Нехай Коноплянко веде розвідку та негайно повідомить, де стоїть менший відділ кінноти в Летичівщині, бо на теренах Вінницького і Літинського повіту чатуватиму через своїх звідунів. Умовляюся з Коноплянком, щодо моєї майбутньої зустрічі з представниками большевицької влади, які пізніше мають зрадити большевиків і влитися до повстанців. Зокрема цікавив мене начальник повітової Летичівської міліції, поручник Кохан. По короткому сні ми вийшли з Вербицького Майдану на хутори в лісі. Всі старшини й козаки були під вражінням гостинної родини Коноплянків…». Далі в книзі рясно подані епізоди, в яких брав участь уродженець Єлисаветграда – часом потрапляв у смертельно небезпечні ситуації, був поранений тощо.
Як бачимо, вмілий організатор створив підпільний осередок, що займався розвідкою червоного тилу, накопичував зброю і закладав військові запаси на таємних базах. І коли восени того ж 1921 року отаман Яків Гальчевський вийшов на Конопленка, той представив потужну військову одиницю. Узявши до свого загону новачків, Гальчевський провів серію успішних операцій, ретельно розроблених Павлом. Оцінивши штабний хист єлисаветградця, отаман все-таки залишив його в загоні. Потім навіть ховав свою дружину Марію разом з Конопленковою Тетяною на одних конспіративних адресах. Згодом Марія дипломатично жалілася чоловіку, що в домі нервова атмосфера. Дружина Коноплянка і її сестра Поля нервуються та нарікають, що ними, мовляв, і чоловіки не цікавляться. Як далі склалися сімейні стосунки в родинах, невідомо. Є тільки дані, що обидва отамани пізніше перебували у повторних шлюбах. Далі отаман пише: «Батько Коноплянка просить мене щоб його прийняти до повстанців, бо тут йому немає що робити. Запитую старого, чи він добре продумав, що значить його крок, та чи здоров’я дозволить 62-літній людині зносити всі ці труди — голод, холод, нервові потрясення? Відповідає, що його рішення невідкличне, що він хоче посвятити рештки свого життя Україні відімститися за стареньку дружину, яку большевики розстріляли на Херсонщині. Згоджуюсь і даю старого повстанця під опіку його синові». Зрештою, батько, як і мати, теж гине в застінках ЧК. Павло Конопленко з групою Гальчевського влітку 1922 року переходить польський кордон.
В еміграції сліди Павла Конопленка губляться на цілих чверть століття, щоб вигулькнути аж після Другої світової війни в Канаді. Тут наш земляк проявив себе видатним музикальним діячем і виконавцем, тут видав книгу «Кобза і бандура», де знайшлося місце і деяким біографічним моментам. Однак суцільна біла пляма в життєписі Конопленка 1923-1945 років так і не відкрилася. Так само і Яків Гальчевський у наступній книзі «З воєнного нотатника: мемуари» ніде більше не згадав побратима. Їхні шляхи більше не перетиналися.
Помер Павло Конопленко-Запорожець 26 червня 1982 р. у м.Вінніпеґ (Канада).
Ось такі подробиці прорізалися при ознайомленні з недавньою публікацією Дмитра Левчука.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Фото: bandurka.etnoua.info
