Греки ще за античних часів проживали на півдні України. За Гетьманщини освоїли її центральні терени, отримавши різні привілеї, облюбували Ніжин. Заснували там велику колонію, що мала самоврядування. Тоді це місто стало столицею торгівлі і ремесл. Багато родів козацької еліти мали грецьке походження – Капністи, Моцоки, Томари, Мазаракі, Тернавіоти та інші. За російського панування, тут осіли ще й князі Кантакузени, Іпсіланті, Каллімакі.
На Інгульщині новітні елліни з’явилися на початку 1750-их років, а, можливо й раніше. За царювання «веселої Єлисавет» їх тут осіло 50-100 душ з дружинами та дітьми. Греки до російського війська, заради чого їх закликали, не поспішали. Дослідник Ястребов писав: «Отримавши ділянки для забудови та влаштувавшись на новому місці, майже всі переселенці зайнялись торгівлею і лише декотрі – ремеслом. Переважала торгівля «гарячим вином» (горілкою), та бесарабськими винами».
У 1761 році ніжинські майстри побудували над Інгулом неподалік фортеці дерев’яну церкву, яку згодом замінила трьохпрестольна кам’яна, що стала до ладу 1812 року й функціонує донині. Грецькі церкви – багатофункціональны: служили для духовних потреб, були своєрідними клубами спілкування й банківськими установами, що тримали на депозиті гроші та кредитували вірян. Тоді число вихідців з Еллади побільшало так, що вже можна було говорити про грецьку колонізацію краю. Певно тоді з’явився тут розгалужений рід Попандопуло, що частково перебрався з Хаджибея (майбутньої Одеси). Прізвище перекладається, як «попове дитя».
Грецьких переселенців місцеві недолюблювали за торгові оборудки, хитрість і за їхню невойовничу вдачу, не схожу на місцеву козацьку. Коли кріпацтво було скасоване, почався бум розвитку капіталістичних відносин. До Центральної України наїхали нові гості – фахівці з різних галузей економіки. Наприклад, майстри борошномельної справи. Показово, що один з таких, на ім’я Костянтин, напередодні Першої світової війни проживав у Єлисаветграді і мав прізвище Попандопуло та дуже характерну зовнішність з надзвичайно колоритною мовою, які запам’яталися місцевим мешканцям. Справив він незабутнє враження і на хлопчака, майбутнього письменника Юрія Яновського, дитинство котрого пройшло поряд з тутешніми млинами.
Цей благопристойний мірошник Попандопуло раніше «засвітився» у Петербурзі, де було пограбовано ювелірний магазин Володимира Гордона, що знаходився в Гостиному дворі. Фірма мала солідну репутацію, а тому люди залюбки доручали їй цінності для продажу на комісійних умовах. Сума вкраденого, заявлена Гордоном, становила 500 тисяч рублів. Детективи припустили, що то була акція варшавських або південних злодіїв. Удатність, швидкість і якість виконання, покинуті на місці злочину дорогі зломні інструменти наводили на таку думку.
Невдовзі в Одесі в одному з ломбардів помічено ряд речей, належних Гордону. Кимось закладені на одну квитанцію дві обручки з діамантами, золотий портсигар і товстий золотий ланцюжок. Так вдалося схопити кінчик нитки, яка привела царських шнирок аж до Стамбула і там при сприянні турецької поліції майже всіх фігурантів гучної справи на чолі з ватажком Сереодісом пов’язали. Серед них виявився і Котя Попандопуло.
Звичайно ж, Юрій Яновський не знав усього послужного списку цього помітного єлисаветградця.
А потім Попандопуло ще раз з’явився на виднокрузі молодого письменника.
У 1925-му, коли Яновський прийшов працювати головним редактором на Одеську кіностудію, в губернії діяло угрупування якихось Попандопуло та Постолатія, що налічувало 17 осіб. Промишляло в селі Димівка Миколаївської округиі. Мало міцно налагоджені зв’язки з чекістськими органами, а в членах числилися навіть комуністи. Були це кримінальники, чи ідейні прихильники або противники більшовизму – важко сказати. Упоперек дороги їм став шукач правди сількор Григорій Малиновський. Тому й загинув, про що широко оповіщала преса. Справа була настільки заплутаною, що дійшло до конфлікту між відомствами Фелікса Дзержинського і Миколи Криленка – між ОГПУ і прокуратурою Верховного Суду СРСР. Річ у тім, що прокуратура вважала сількорів своїми найпершими помічниками. Тут навіть Сталін 25.01.1925 року виступив на засіданні Оргбюро ЦК РКП(б) з доповіддю «Про Димовку» і статтею в «Правді», взявши під свій захист честь дописувача. Насправді ж вийшло, що згаданого Малиновського вбив рідний брат, а покарали димовський актив.
Яновський, звісно, читав тогочасні одеські й союзні газети. Знав, що по гарячих слідах з’явилася п’єса «Димовка». У ній Костянтин Попандопуло – секретар Димівського компартосередку – каже про Малиновського: «В подвалах Чеки Гришку сгною, оторву голову і скажу, шо так і було!», бо той вважав, що тільки «в городах настоящая советская власть. Точная и крепкая», а в селі через таких, як Попандопуло, її нема.
У тому ж 1925 році знято й однойменний фільм (Одеська кіностудія, режисер П.Сазонов, сценаристи Д. Бузько, П. Сазонов, В.Заноза).
Цікава деталь: сценарист Дмитро Бузько, людина з карколомною і загадковою біографією, народився в Новомиргороді Єлисаветградського повіту.. Одеський семінарист, есер, каторжанин, український націоналіст, емігрант, чекіст, кінодіяч, сценарист, прозаїк. Розстріляний у 1937 році. У земляка-новомиргородця є такий життєвий момент. У 1918 році він – петлюрівець, а в 1919-му відмежувався від УНР, як і отаман Григор’єв. То чи не став тоді майбутній літератор григор’євцем? Отже, добре знав такого ж григор’євця Попандопуло і з готовністю взявся за сценарій фільму «Димовка», коли випала нагода. Ясна річ, штатні сценаристи Одеської студії Дмитро Бузько та Юрко Тютюнник, колишній начштабу у Григор’єва, тісно контактували з головним редактором кінофабрики Юрієм Яновським. Вони часто згадували добре знайомого їм Котю Попандопуло з Приінгулля, що вже став кіногероєм.
Відразу ж запитання: чи немає аналогій між Костянтином і кіношним Попандопуло з «Весілля в Малинівці»? А також між Гриціяном Таврічеським і реальним Никифором Григор’євим-Серветником? Звичайно ж, є. Насамперед, спільне несприйняття ними постулатів більшовизму. Якраз це спонукало автора вже другої п’єси Леоніда Юхвіда, а за ним і творців пізнішого фільму, біле назвати чорним і навпаки.
Отже до образу Попандопуло зверталися, крім Яновського, й інші творчі особистості нашого краю.
А при чому тут Юрій Яновський? – запитає хтось.
Так от. Іскрометна дотепна п’єса Юхвіда, швидше літературного функціонера, ніж творчої людини, випадає з ряду його інших писань, виконаних важкуватим сухим стилем. Письменник Григорій Гусейнов висуває аргументовану гіпотезу про інше авторство. Він упевнений, що Юрій Яновський приклався до твору, бо чудово знав місцевий матеріал, особливості одеського гумору та віртуозно володів рідною мовою. 1936 року до Кривого Рогу й прилеглих районів виїхала творча група письменників, до якої входили і Яновський з Юхвідом. Для Яновського то була подорож у дитинство: дід його по матері Мусій Здорик жив на хуторі поблизу Малинівки і Чечеліївки, а сам Юрко відвідував монастирську школу. Письменників зобов’язали до двадцятиріччя Жовтня на місцевому ґрунті написати парадні твори, які прославляли б завоювання революції. З-під пера Юрія Яновського після поїздки вийшла «Дума про Британку», присвячена повстанцям Висунської республіки часів громадянської війни, а Леонід Юхвід видав «Весілля в Малинівці». Гусейнов припускає, що написанням «Малинівки» Яновський у передчутті репресій відкуплявся від сановного партократа Юхвіда, котрий був вхожий до репресивних органів.
Найбільша популярність Попандопуло виникла завдяки знятому в 1967 році фільму «Весілля в Малинівці». Тож не випадковим є прізвище земляка для «міністра фінансів та адъютанта Гриціяна Таврічеського» у п’єсі, опереті й фільмі.
І тут з’являється кілька «до речі». До речі, Юрій Яновський в іпостасі головного редактора кіностудії також потрапив на сторінки літературного твору. Микола Бажан стверджував, що саме з Яновського автори «Золотого теляти» Ільф та Петров списали редактора Супругова, який видав аванс у 300 карбованців Остапу Бендеру.
До речі, Димівку після сталінської доповіді на Оргбюро перейменували в Малинівку, а після запізнілої реабілітації Попандопуло з компанієюї в часи хрущовської «відлиги» – в Підлісне.
До речі, роман Андрія Головка «Бур’ян» написаний в партійному руслі за матеріалами димівської справи, а Давид Мотузка є прототипом Грицька Малиновського. Там же фігурує і Попандопуло під прізвищем Миронов.
Думаємо, що частково відповіли на питання, яке Попандопуло сформулював би про себе так: «Ето іщо шо за стату́й?».
* * *
Хто не бачив фільму «Весілля в Малинівці»? Але мало кому відомо, що Малинівка, згадана в кінострічці, знаходиться на Кіровоградщині у Петрівському районі! Прообразами картини стали уродженці нашої області Никифор Григор’єв і реальний Костянтин Попандопуло, що пізніше знайшов місце у двох фільмах, двох п’єсах, опереті, радянському романі «Бур’ян» та в сталінській доповіді на Політбюро і статті в «Правді».
Якби не та стара кінокартина, то хто помітив би навіть на детальній карті-двокілометрівці малесеньку Малинівку в Петрівському районі? А вона ж умістила в собі чи не всю новітню історію України. В один бік кинеш оком – у ранковому серпанку мріє сусідня Чечеліївка. Звідти родом врангелівський офіцер Чечель з фільму. Та й монастир, де базувалася строката компанія Гриціяна Тавричеського, ще з дореволюційних часів тулився побіля того села.
Глянувши в інший бік, побачимо пристановище отамана Нечипора Григор’єва – велике степове село Верблюжку. Про неї також часто згадується у «Весіллі». В армії отамана, яка підтримувала тоді більшовиків, був навіть Верблюзький полк, найбоєздатніший і найдисциплінованіший, сформований з місцевої людності. Недарма, коли Григор’єв після взяття Одеси відійшов на відпочинок, його у Верблюжці відвідав червоний військовий функціонер високого рангу Володимир Антонов-Овсєєнко для вручення найвищої тодішньої радянської нагороди – ордена Червоного прапора. Гість відзначив високий рівень організації, забезпечення, взірцевий зовнішній вигляд степовиків. Ще й залишив згадку про них у мемуарах «Записки о Гражданской войне» (в 4-х томах). А пам’ятаєте у більшовика Багрицького:
«Гляжу: близ Елисаветграда,
Где в суходоле будяки,
Среди скота, котлов и чада
Лежат верблюжские полки.
И ночь и сон. Но будет время –
Убудет ночь, и сон уйдет.
Загикает с тачанки в темень
И захлебнется пулемет…
И нива прахом пропылится,
И пули запоют впотьмах,
И конница по ржам помчится –
Рубить и ржать. И мы во ржах».
Ось так: «мы во ржах», закінчувалися для червоних поєдинки з верблюжцями, коли Григор’єв підняв проти них повстання. Але…
Але ж якими недоладними рядженими клоунами вмить постали герої українського степу в російському агітпропі!
Щодо фільму, то знімали його в селі Хорошки Лубенського району на Полтавщині. Літо, коли тривали зйомки, пропало для колгоспного виробництва в окрузі. Голова хорошківського колгоспу прямо таки лікті собі кусав. То масовки, то спонтанні творчі зустрічі з акторами давали себе знати. Наприклад, червоноармійців і повстанців у масових діях грали ті самі ж місцеві жителі. Якщо зображали червоних, то з’являлися тверезі, вмиті і виголені, а коли антиподів, то в добрячому куражі, недбало одягнуті, кудлаті та морально розхристані. А місцеве жіноцтво з успіхом замінило танцівниць ансаблю «Жок», котрі навідріз вімовилися танцювати босоніж на відкритому грунті, на голій землі. І, треба сказати, не поступилося знаним професіоналкам. А тут ще й оплата від 50 копійок до 3 рублів за участь у сцені!
Це про любительські задатки українців у мистецтві. А як же тоді почувалися фахові слуги Мельпомени?
Михайло Водяний (Попандопуло) обожнював гарно попоїсти, і запиваючи чарчиною час від часу ковбаску, сальце, варенички, а у свята й смажену курочку чи гусочку, нарозповідав селянам стільки одеських небилиць, скільки вони ніколи не чули за все своє життя. Але з колегами, крім режисера, не контактував. Кажуть, через якісь корпоративні мистецькі чвари. Зоя Федорова (Горпина Дормідонтівна) всі ночі, як в кіно, «від заката до рассвєта», різалась в прокуреній кімнатці у преферанс, безбожно оббираючи кількох студентів лубенських технікумів, що приїхали на канікули додому. Михайло Пуговкін (Яшка-артилерист) став своїм у жовтенят і піонерів усіх поколінь фільмового часу. Навіть по чужих садках разом лазили, хоч яблуками акторів постачали без обмежень. Його, як і Водяного, закормлювали хорошківські молодиці. Микола Сліченко (бесарабець Петря) щовечора влаштовував масові співи й танці із сільськими дівчатами до ранку, аж поки не приїхала з Москви дружина та не провела серйозну морально-виховну роботу. І залишилася у селі на натуральних сільських харчах. А чому б і ні, якщо інші актори теж попривозили свої сім’ї поправляти здоров’я у таких гостинних людей. Один тільки совістливий Олексій Смирнов (Сметана) не виказував чи то панських, чи то жлобських замашок, і за власні гроші частував дядьків у тутешній чайній. Та ще Володимир Самойлов (Назар Дума) уникав п’яних витівок. Ну, що тут скажеш, вони, – фронтовики, такі. Хтось заперечить: Пуговкін теж фронтовик. Але маємо справу ще й з людськими характерами.
Фільм вийшов на екрани 1967 року. У багатьох ролях зіграли вже тоді літні люди. А за півста років відійшли в інші світи актори Євген Лебедєв (Нечипір), Тамара Носова (Комариха), Емма Трейвас (Триндичиха), Олексій Смирнов, Володимир Самойлов, два Михайли – Водяний і Пуговкін. У 2005 році ховали незабутню Проню Прокопівну (Маргариту Криніцину) з фільму «За двома зайцями». У «Малинівці» її випадково знайшла роль одеської бандитки Рижої, яка блискуче довела, що нічого випадкового в кіно не буває. Про артиста Григорія Абрикосова, котрий створив образ отамана Гриціяна, одні пишуть, що він також помер, інші твердять, ніби й до недавнього часу продавав на ялтинському узбережжі місцеві вина на розлив з обов’язковою дегустацією та байками про артистичне минуле. Старшого Абрикосова (Балясний) то вже точно намає. Актриса Зоя Федорова, яка відтворила образ дружини сільського голови та удатної танцівниці-учениці Яшки-артилериста, трагічно загинула при пограбуванні її квартири. Діамантове кольє з її коштовної колекції нібито опісля одягала дружина брежнєвського міністра внутрішніх справ Щолокова. Заплутана детективна історія не розкрита й досі.
Сьогодні ще топче ряст четвірка кіноакторів: Людмила Алфімова (солдатка Софія), Валентина Ніколаєнко (Яринка), Гелій Сисоєв (Андрійко) та Микола Сліченко.
Своєрідне романтичне продовження кіноепопеї випало Людмилі Алфімовій, виконавиці ролі солдатки Софії. Коли «Весілля в Малинівці» заполонило екрани, голова колгоспу в одному із сіл на Вінниччині, Герой Соціалістичної Праці Іван Кальницький дуже уподобав фільм. Він закупив кілька копій і часом один в сільському Будинку культури вкотре переглядав знайомі кадри. Неподалік села Печера почалися зйомки нового кінотвору – «Прощавайте, фараони», де Алфімова також мала роль. І тут, як кажуть, стежки наших героїв перетнулися. Бравий господарник, передовик виробництва цукрових буряків, та зірка кіно покохали одне одного. Цілих двадцять років таїли свої почуття, доки не були виконані усі моральні зобов’язання перед близькими й рідними. Не міг же колишній партизан залишити дружину, жінку з двома дітьми, котра у війну врятувала його від загибелі. У часи незалежності Кальницький викупив занедбаний колишній особняк управителя маєтку графів Потоцьких і довів його до ладу. Запропонував Людмилі переїхати до нього в село. Актриса ні хвилини не вагалася. Сьогодні Івана Сергійовича уже немає поряд. Людмила Іванівна проживає одна в подарованому двадцять років тому обійсті. Одержує середньостатистичну пенсію, що, однак, не заважає їй відвідувати сім’ю молодшої доньки, яка проживає й працює в США. Старша мешкає в Києві. Самій «солдатці Софії» виповнився 81 рік. Вона в Інтернеті виставляє на продаж свій будинок в селі Печері на мальовничому березі Південного Бугу.
Леоныд БАГАЦЬКИЙ
