А ПОКИ Є СОНЦЕ
І ЛЮДИ ЖИВУТЬ
НАМ ТИХ, ЩО В БОЯХ
ПОЛЯГЛИ , НЕ ЗАБУТЬ
У житті є речі незбагненні. Хтось здійснює подвиг миттєвий –і вкарбовується у вічність. А хтось вершить подвиг щоденний –і люди його ніби й не помічають. Та минає час і стає зрозуміло, хто від нас пішов, кого нам не вистачає, як повітря, до кого будемо звертатися через роки. І як добре, що живуть серед нас люди ветерани минулої війни –люди, в життєвих дипломах яких записано: « Десять класів і чотири роки війни». Серед них – колишній капітан –піхотинця Володимир Семенович Черноскулов, який восени відзначатиме 94 – у річницю від дня народження.
Прізвище цієї людини виняткової працездатності, дивовижної енергії та оптимізму, пілота першого класу, який провів 18 368 годин у повітрі, відмінника Аерофлоту, члена первинної організації ветеранів закладу добре відоме серед викладачів та курсантів Льотної академії Національного авіаційного університету.
Слухаючи його неквапливу й виважену розповідь про життєві віхи не можу не помітити в ній проникливого ліризму, хай і схованого, а можливо, по-солдатському і стриманого, поєднання воєнного минулого з мирним сучасним, дослідження основ моральної стійкості радянської людини у Великій Вітчизняній війні.
Родом з дитинства
– На світі всьому є початок і кінець, немає ж кінця тільки одному – нашій джерельно – чистій любові до рідної землі, – говорить Володимир Семенович, зважуючи пережите. — Як людина я починався з дитинства, звідки беруть витоки і почуття: любов, милосердя, чуйність, відповідальність
Народився мій спірозмовник 18 грудня 1924 року в селі Кабанне Шадринського району Курганської області в селянській сім’і. Життєві уроки та турботливий погляд матері – Парасковії Миколаївни – це те, що запам’яталося її чотирирічному синові, з яким подалася через всю країнуна холодну Північ, де працював в риболовецькій артілі на річці Іртиш її чоловік, а його батько – Семен Миколайович, який в роки колективізації був засланий до Тобольської губернії на п’ять років. Довгим було повернення додому дружної родини, до складу якої приєднався і народжений на засланні син Олексій, однак не переймалася рідна ненька вимушеними поневіряннями та відсутністю житла, бо здійснилася її заповітна мрія: бути усім разом. У зв’язку з постійним пошуком даху над головою маленький Володя навчався у різних школах, проте ця причина аж ніяк не мала вирішального впливу на здобуття ним освіти, опанування міцними та системними знаннями. А ще він любив займатися спортом: ганяв футбольного м’яча, а на районних лижних змаганнях серед школярів нижче другого місця не опускався. Вже під час навчання в російському селі Сухий Ліг хлопчина марив блакитною синявою неозорого неба, однак на території Свердловської області, де він мешкав, авіаційних училищ не було ніколи, тому у лютому сорок другого року десятикласник Володимир Черноскулов був направлений добровольцем до Свердловського піхотного училища. Мрію про проведення життя в небі довелося відкласти до закінчення Великої Вітчизняної війни. Після навчання на відділенні кулеметників за шестимісячним курсом новоспечений лейтенант за розподілом увійшов до резерву офіцерського складу Верховного Головнокомандувача. Однак не хотів сидіти склавши руки. Тож писав рапорти з проханням направити його на фронт аби самому пройти у визвольному поході через поруйновані міста і спалені села з тими, хто форсуватиме Дніпро і Віслу, переправлятиметься через Одер, підніматиме червоний прапор над рейхстагом. Мріяв стати переможцем фашизму – творцем вікопомної Перемоги. І мрія його здійснилася.
«Я убит подо Ржевомв безымянном болоте», –так починається одна з фронтових поезій відомого радянського поета Олександра Твардовського. Саме поблизу отого невеликого райцентру з такою назвою в Калінінській області, нагородженого 1978 року орденом Вітчизняної війни І ступеню, з листопада 1942 року і почався многотрудний шлях воїна – визволителя Володимира Черноскулова – заступника командира роти протитанкових рушниць 150 окремої стрілецької бригади 20 армії Західного фронту, яка виконувала важливі завдання по знищенню вогневих ворожих точок та повітряних цілей, відбиттю численних танкових атак. Вже тоді молодий офіцер зрозумів: війна – найважчий і найжахливіший за всю історію людства університет. І наразі час від часу від гортає сторінки спогадів про надійних і незрадливих товаришів – бронебійників, автоматно – кулеметний вогонь, що косив фашистів кинджальним вогнем,грузьке бездоріжжя, глибокі вирви, у які провалювався, як у безодню, що аж серце заходилося. Неодноразово бачив палаючу землю, на якій гинули бійці на полі бою, обезсмертивши себе подвигом в ім’я правди, чистоти, честі, в ім’я сьогоднішнього і грядущого. У можливість власної смерті не вірив, як не вірить у неї ніхто, не побувавши на краю життя, не усвідомивши чужої смерті, як своєї власної, побаченої в іншому.
– Ви пам’ятаєте свій перший бій ? – запитую співрозмовника.
Він почався ледь ми зайняли оборону, прибувши у район зосередження під Ржевом. А ще пам’ятаю дні і ночі війни. Вдень – бомбардування, обстріли, атаки, танки, поранені, вбиті. Вночі – виснажливі переходи поритими вирвами від артилерійських снарядів дорогами до переправ. Час наче зупинявся. Кожний новий ранок схожий на вчорашній. Кожна ніч така ж важка, як і минула. Ні, вони відрізнялися наші дні і ночі, одна від іншої. З кожним разом все меншала кількість бійців на позиціях стрілецької роти. Виникали проблеми із забезпеченням продуктами, боєприпасами тощо. Треба було лише бачити моїх бойових товаришів – петеерівців після бою. Сіра пилюка, змішана з рясним потом на чолі. Чистими залишалися лише очі, що випромінювали нестихаючий азарт бою, щастя від того, що залишився живим…
– Окрім першого бою, були ще якісь події, які запам’яталися на все життя ?
– Звичайно. Аж ніяк не сподівався зустрітися напередодні 1 травня 1942 року з батьком, 1896 року народження. Він пішов на фронт у 45 років, а де воював – про те я, курсант Свердловського піхотного училища, нічого не знав. І так сталося, що його військова частина мала брати участь у військовому параді. Він знав, де я навчався, тому й прийшов до КПП. Так відбулася моя зворушлива недовга зустріч з батьком -фронтовиком. Вдруге зустрівся з ним у колі сім’ї в рідному селі Сухий Ліг по закінченні війни. Тоді й сфотографувався на згадку з батьком, мамою та молодшим братом Олексієм. А хіба можу забути бої 1945 року, зокрема, в Польщі на Радомльському плацдармі, участь у Вісло – Одерській наступальній операції, форсуванні річки Одер по слизькому льоду, падіння з необережності в крижану воду ?! Як ми, воїни, мріяли зігрітися в лютий мороз, від якого холоне кров і зупиняється серце!
Після завершення переправи через Одер почався льодохід, а з ним і проблеми: відсутність зв’язку, харчування та забезпечення боєприпасами. А ще пам’ятаю виступи фронтових артистів в Польщі з імпровізованої сцени вантажівки які виконували патріотичні пісні з рядками: «Да будет сталь крепка,не дрогнет пусть рука», та про те, щоб кожний виконав те, що « положено ему ». Незабутнім був для мене вступ на територію Німеччини, з якої наші війська готувалися до вирішального удару – взяття Берліну.
« Не полягли, а залишились жити,
Перетворившись в білих журавлів»
Ятрять душу ветерана спогади на про минулу війну «з казанком води» та «дулом автомата», «нашим німцем». І постають в його уяві бойові побратими – у товстих і жерстяних від снігута інею шинелях, закостенілих в тверду форму рукавицях, проступають їхні плескаті, сірі від безсонної ночі обморожені обличчя, затиснуті у скляну кригу підшоломників, пропалені плащ-палатки, простелені на бровці окопу, встановлені на сошках протитанкові рушниці петеерівців, готових до стрільби.
Володимир Семенович веде мову про них, мов про живих – отих незабутніх побратимів – бронебійників, різних за фахом і психологічно об’єднаних між собою незборимою ненавистю до ворога, які по дорозі до перемоги залишились назавжди лежати біля незнайомих селищ, на невідомих висотках, на забутих лісових галявинах. А далі запитую, де він отримав фронтові поранення, про що я дізнався з книги кіровоградця – авіатора Бориса Чижова зрозповідями про ветеранів Державної Льотної академії.
– Перший раз був поранений 3 березня 1944 року на білоруській землі поблизу Вітебська. На той час у званні старшого лейтенанта я був призначений на посаду командира взводу лижної підготовки 159 стрілецької дивізії Західного фронту. Командування поставило завдання: до ранку будь-якою ціною взяти висотку, яка мала стратегічне значення для подальшого наступу наших воїнів. Як командир усвідомлював обов’язок будь – що перемогти, однак йшов до цієї мети не будь – як, а пам’ятаючи про живих людей, яких треба було зберегти. Як звичайна людина розумів те, що люди, втомлені щойно завершеним довгим маршем, мають право на короткий перепочинок. Однак хіба можна було вести про нього розмову, коли офіцери загинули, або лежать тяжко пораненими, а комбат наказує мені, командирові взводу, приймати на себе додатково ще й командування стрілецькою ротою? Не марнуючи часу, бо мав на те наказ, визначив і розподілив по ротах командирів відділень та взводних, поставив ім конкретні задачі і по сигналу ракети підняв бійців в атаку. Стрілянина не вщухала цілу ніч, а на ранок роздроблене боєм повітря проясніло, порідшало, по вранішньому наливалося фіолетовою, холодно-прозорою синявою довкола висоти, за взяття якої я був нагороджений орденом Червоної Зірки. Про той пам’ятний бій мені нагадує легке поранення в голову та лікування в одному з госпіталів під Москвою. Після одужання продовжував воювати у 787 стрілецькому полку 222 стрілецької дивізії 33 армії Західного фронту. Вдруге був поранений у ліве плече 28 квітня 1945 року на території Німеччини. Знову опинився на госпітальному ліжку. Наприкінці війни на мене чекала ще одна нагорода – орден Вітчизняної війни ІІ ступеня.
– Кажуть, що до війнизвикаєш, бо вона перед тобою все, безкінечна, як вічність…
– Хибна думка. До війни як історичного явища звикати важко, практично неможливо. Звісно, щось притупляється від побаченого, однак завжди страшно ставало від того. що поряд помирає від смертельної кулі однополчанин, кричить від нестерпного болю, а ти безпорадний у наданні йому будь – якої допомоги. Як до такої картини звикнути можна ?
– Мабуть на фронті, вам траплялися люди різні, не схожі одне на одного – честолюбиві і позбавлені марнославства, добрі і жорстокі, літні батьки сімейств і зовсім хлопчаки, яrі мріяли про подвиг. Для кожного вам, бойовому офіцеру, потрібно було шукати підхід, а не лише віддавати команди про чергову атаку, дублюючи накази «зверху»…
– Звичайно, люди були різні, індивідуального складу, проте об’єднані однією долею. І навіть перед вічною межею, обтяжені літами і життєвими незлагодами, вони піднімалися в атаку на повен зріст людської гідності, не ховаючись за спини товаришів.
Весна сорок п’ятого року
– Де ви зустріли 9 травня 1945 року ?
– У німецькому місті Єрфурті На той час лікувався у госпіталі, який нагадував розворушений вулик: в палатах та коридорах поранені жваво обговорювали події на фронті. Всі були охоплені великою радістю від ранкового повідомлення головного лікаря про те, що війська 1 Білоруського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Жукова при сприянні військ І Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Конева завершили розгром Берлінської групи німецьких військ і 2 травня повністю оволоділи столицею Німеччини – містом Берлін. Військовий гарнізон на чолі з генералом від артилерії Вейдлінгом та його штаб припинив опір, склав зброю і здався в полон. Такі повідомлення не забуваються! Тільки тоді я по-справжньому зрозумів – мир! А ще обговорювалося питання повернення до мирної праці. У всіх була непроста думка: чимшвидше демобілізуватися, потрапити на попутну машину або на поїзд, а там в дорозі все владнається – світ не без добрих людей: погодують, дадуть можливість десь поспати. Скільки буде вдома, на рідній землі, радісних слів, забутих поцілунків, рукостискань!
– Мирне життя для вас почалося…
– У січні 1946 року після демобілізації з армії в званні капітана. Деякий час працював головою комітету з фізичної культури та спорту Сухолізької райради Свердловської області, а після проведення мною змагань з літніх видів спорту повернувся до реалізації довоєнної мрії – авіація повела мене у небесну блакить. Разом з другом – секретарем райкому комсомолу подався на навчання до Бугурусланської авіаційної школи пілотів цивільної авіації в Оренбургській області. Вступні іспити не складав, бо мав середню освіту і право вибору між авіаційно-технічним і льотним училищем, у якому передбачався прискорений випуск пілотів літака По – 2 після півторарічного замість дворічного навчання. Мені, як колишньому фронтовикові, теж порадили літати. Після закінчення навчання у травні 1948 року був направлений за розподілом до Якутії у 234 авіазагін пілотом на По-2. Пройшов трудовий шлях від пілота загону спеціального використання до начальника льотно – штурманського відділу Якутської окремої авіагрупи на літаках По – 2 По- 2С, ЛІ-2, ІЛ-14 . У повітрі провів понад 10 тисяч годин, що давало можливість отримати за умов виконання й інших вимог звання пілота першого класу, що вважалося на ті часи ледь не подвигом. Мабуть, щось символічне є в тому, що відповідний наказ з Москви був підписаний саме у День Перемоги – 9 травня 1958 року. Для мене це був знаковий документ.
Є така країна – Україна
– Ви народилися і виросли в Росії. А в Україну вас яким вітром занесло?
– Це просто. У 1960 році на базі колишнього Кіровоградського Вищого військового авіаційного училища було створено Школу вищої льотної підготовки Цивільної авіації , до якої я був переведений по службі. Пройшов шлях від командира корабля – інструктора літака Лі- 2 до командира авіаційної ескадрильї літаків Іл-14. У 1965 році перевчився на турбогвинтовий літак АН- 24, командиром якого працював у ШВЛП та утвореному на початку 70-х років Льотно–штурманському училищі Цивільної авіації. Після того, як пішов з льотної роботи за станом здоров’я, ще тривалий час працював на посаді інструктора тренажеру Кіровоградського Вищого льотного училища. Літаком АН -24 за дорученням командування закладу відвозив до Москви у 1972 році льотчика – космонавта Олексія Леонова, . який був нашим гостем.
– А зі своєю дружиною як познайомилися ? Чи не на танцях ?
– Вгадали! На танцях у будинку офіцерів. Саме тоді у 1952 році приїхав до міста Ульяновська знайомитися з новими типами літаків. Одного вечора зайшов на танці. Там і познайомився з Ією – моїм єдиним коханням на все життя, що залишилося. 6 липня того ж року і побралися. Щасливі з дружиною за те, що поєднали долю 66 років тому, у яку вклали свій тру і нашу любов.Дружина моя – молодець. Вона завжди була зі мною: куди я, туди й вона. Разом поїхали до Якутська, де у нас народилося двоє дітей, разом – до Кіровограда. Освіту вони набули в 24-ій школі, однак професії обрали різні. Маю дітей , онуків, правнучку. Своє щастя бачимо в їхніх успіхах та перемогах.
«Горджуся своїм батьком»
Під час нашої довгої розмови задзвонив телефон. Виявилося, що син нагадав про себе батькові. Цікавився справами домашніми, здоров’ям батьків. З дозволу Володимира Семеновича беру до рук «мобілку», прошу Олексія сказати кілька слів про свого батька. У відповідь чую:«Він для мене завжди слугував прикладом у тому, як будувати життя. По суті, ще пацаном пішов добровольцем на фронт. Не відмовився від своєї мрії літати. Майже половину життя провів у повітрі. Завжди мав багато друзів, з яких вже мало хто й залишився, бо повмирали. Я горджуся своїм батьком»
Слухаю розповідь учасника бойових дій, душу якого зігріває надія на краще – і думаю про те, якою дивною й нездоланною є історична пам'ять людська про звитяги і жертви, якою вона залишилася у героїчних людей, котрі захищали Вітчизну. І живе він з вірою у те, що закінчиться нарешті війна на сході україни істане гуманність сутністю людей за всіх ситуацій, на всі часи. Тоді майбутнє не зазанаватиме зла і несправеджливості. А сучасне допоможе нам жити правдою
Сьогодні поле бою Володимира Семеновича Черноскулова, якому йде 94 рік, обмежене стінами домівки та «походами» до магазину і Льотної академії на зустрічі з курсантами з розповідями про минулу війну. Але стан його душі, світлий розум та громадянська совість не не дозволяють зануритись у самого себе . Він живе із дружиною й порадницею Ією Григорівною тим, чим живе його народ. Йому болять болі України, Чи снит ься минула війна! Ні, не сниться, бо вона завжди з ним…
Анатолій Саржевський
Фото автора
