Міжнародний день захисту дітей. Перше червня. Цікавлячись датою на дісплеї телефону, мимоволі задумалась: а як багато від мене тієї – беззубої, з чорними від шовковиці ногами – є досі? Думаю, що достатньо, мало просто не може бути. І де воно вібрує? У переказах бабусі, улюблених фільмах і в улюблених книгах. Що ж, останнім можна залюбки поділитись.
«Златопіль» зробив вибірковий огляд дитячих уподобань кропивничан. Більш охоче розповідали про це чоловіки.Приміром, нинішній очільник адміністрації Архангельського району Сергій Васильченко наголосив, що завжди вишукував на обкладинках своїх дитячих книжок сильного героя. І, як правило, в цю історію встрявала красуня, і її годилося рятувати («Айвенго» й «Квентін Дорвард» Вальтера Скотта, «Звіробій» Фенімора Купера, «Діти капітана Гранта» Жюль Верна та Джек Лондон). Тоді як Андрій Невдаха, доцент кафедри деталей машин та прикладної механіки Центральноукраїнського національного технічного університету, відверто зізнався, що часу на читання не гаяв, доки не побачив у підручнику з історї картинку повного обладунку західноєвропевського лицаря. З тих пір його життя тотально облицарилось.
Полісменка Оксана Білоброва також марила лицарями – менш важкими, зате більш світськими і голосистими ( «Три мушкетери» , 1987, реж. Г. Юнгвальд-Хельккевич, «Гаредемарини, вперед!», 1988, реж. С. Дружиніна). А звуковик обласного ДЮЦу Валентин Поворозник залипав на «Гостю з майбутнього» (1984, реж. П. Арсенов). Як і годиться добре вишколеній українській націоналістці, Юлія Квіточка (ГО «Сокіл») читала дуже українського, дуже самобутнього Всеволода Нестайка.
«Тому що там вчили дружбі, вчили виручати друзів із біди і там все було таким добрим», – додасть вона у листуванні.
І чи не найцікавішу добірку надішле розробниця оригінальних принтів, художниця та журналістка Катерина Катаровська – відеозаписи бродвейського мюзіклу «Кішки» (1981, муз. Ендрю Ллойд Уеббер), весь Тім Бертон та «Доктор Дулітл» з Едді Мерфі (1998, реж. Томас Бетті).
Окрему групу склали відповіді людей, причетних до творення казкового.
Ілюстраторка Ольга Краснопольська вважає, що дитяча книжка не має блікувати старанною чистотою малюнка.
«Терпіти не можу вичуханих, акуратних комп’ютерних ілюстрацій». У процесі роботи над роллю у дитячому спектаклі актор драми театру Кропивницького Валерій Ланецький іноді ходить слідом за ватагами першачків – щоб перемати їхній спосіб мислення. «Іде, довго йде, а потім зупиняється і починає гамселить ногою в дерев’яний паркан. Чому? Він перевіряє, чи можна з першої спроби збити всю кригу. Дорослій людині таке нізащо не спаде на думку. І я охоче використовую це в одній виставі».
А ось наша добірочка. Перелік достойний, проте в деяких позиціах порушуються справді серйозні, на позір незручні проблеми, і, по-моєму, їх також слід омовлювати.
«Вовченята Аме та Юкі» (Японія, 2012). Чому ми залипаємо на аніме? Японці не шукають видовищ під софітами. Ні, всіляких там погонь, трюків із перевдяганнями, магії та окатих няшок в аніме часом навіть більше, аніж у Disney чи Pixar. Але японський мульплікатор ніби виколисує красу буденного. От розвиваєтьяс собі сюжет, і розвивається, а ось раз – і 2-3 хвилини ми спостерігаємо виключно за бульнням локшини у казанку. І це заворожує. Повертає у сонне тепло власної домівки.
Щось таке і з фільмом Мамору Хосода. Історія непростого вибору токійської студентки обгорнута туманами дощових днів і хурделицями, та ще безліччю-безліччю милостей незвичайних ситуацій. Адже й дітей вона має незвичайних – від шлюбу з вовкулакою. Дівчинка (Юкі) народилася, коли падав сніг. Мала дикунка навіть не пізнає, штурмом бере цей світ… "Іскриться проти сонця", частенько наражаючи своюродину на небазпеку бути викритими. "Сховай-но вушка! Не показуй ікол!" – таким є її друге їм’я. Тоді як Аме знайшовся у дощ, і у його вдачі впізнається понура затятість батька-ватажка. Стає очевидним: окрім удівства та проблем із пошуками житла (відбитки щелеп на меблях справді важко приховати), жінці випадає довгий шлях прийняття чужої інакшості. Зі столиці вона переїздить в одну з найвіддаленіших японських префектур, блище до гір, лісу, звідкіля й утік колись її коханий.
На рівні символів вовкуватіть дітей Ханни можна витлумачити дуже вільно. Від діагнозу гіперактивності до нестабльних проявів гомосексуальності, які, коли вірити психологам, у вируванні пубертату для хлопчиків якраз є нормою. Іншими словами, вони ще визначаються, за яку команду грати. Бо ж чим пояснити рішення Аме залишитися саме поміж звірів? Зооморфна інакшісь також може передавати самостійний вибір релігії. Утім, на що саме не натякав би Хосода, перед нами – хіт на цілу коробку заплаканих серветок.
«Щоденник дівчинки-підлітка» (США, 2015). Екранізація автобіографічного коміксу Фібі Глохнер готувалася до появи на екрані аж з 2007-го. Готувалася-готувалася і вигототувалась-таки в дуже кулову драму, що віддалено нагадує «Клятий монтаж» про Курта Кобейна.
1976-й рік. Сан-Франциско. 15-річна Мінні купує касетний диктофон. З цього, власне, моменту усамітнення дівчинки в кімнаті накреслює перед нею певну межу. Коли доводиться брехати – поки-що це сприймається як весела пригода – і вже неможназаявити своєїколишньої незалежністі. Справа в тому, що Мінні спровокувала вітчима на секс, і тепер не може зупинитись. Ніби все навруг повертається до неї заголеною стороною, тягнеться руками-геніталіями, а пускатитіло назад в заморозку не хочеться. Вона-бо інша, вона нічим не поступається матері у правах. Та й дівчата з класу кажуть, саме ліжко є свідченням любові…
Візуальновся ця гормональна шипучка передедається малюнками з скеч-буку героїні. Подумки вона прикрашає свого «лицаря»(насправді розбещувача) гірляндами квітів, мостить на голові фломастерових пташат, наївнорезюмуючи: «У цей день народилася велика блудниця. Їй судилося бути блудницею – ходу мала недорікувату і важку, а з-заду схожа була на кобилу». Й щобільше школярка вгрузає у «тепер уже її справи», тим частіше мальоване монтується з реальним, навмання його ріже та навіть намагається переукласти. Наприклад, в епізоді «мстивої зради» зі знайомими хлопцями, Мінні приємно уявляти себе такою собі гігантською баберою, що обертає кривдників на пальці, як ключі.
Окрім питання про ранній початок статевого життя, творці «Щоденника» пройшлися по шкільному булінгу (цькуванню), кризі традиційної сім’ї та дещо відтермінованій жіночій емансипації. Фігура матері (Крістен Віг), досі схована за пірамідою порожніх келихів, вийде наперед щоб жорстко висмикнуть Мінні із полонусаморефлексій: «Отже, ви спите разом. Тоді одружуйтесь! Подумай, як зручно! Ти можеш робити це будь-коли».Дівча зрозумє, що насправді немає нічого спільного із цим млявим чолов’ягоюбез особливих інтересів. Що понад усе прагне малювати і точно знає, як зароблятиме цим у майбутньому. А головне: дитинство варте того, або його проживали до кінця і вчасно.
Ерік Еммануель Шмітт «Оскар та Рожева пані» (2002). Невеличка повість (обсягом усього лише 50 сторінок) прислужилася матеріалом для десятків театральних постановок і поки що однієї відомої мені екранізації, сценарій до якої писав той-таки Шмітт. У Росії онкохворого хлопчика на ім’я Оскар зіграє Лариса Френдріх, в Україні у ролі його екцентричної доглядальниці ви побачите нашу вічну пересмішницю Ірму Вітовську.Усупереч тексту першотвору, француженка Аміра Касар принесе у фільм особливу холодність жінки, що тільки починає миритися зі своїм неухильним вгасанням і повільно випускає з кулачка коханців. Вітовська натомість буде пирскать енергією безробітної, якій нарешті пощастило. Мені до душі більше Вітовська. Але давайте про історію.
Хлопик підслухає свій діагноз під час розмови батьків з провідним лікарем клініки, сприймаючи факт будь-яких обговорень поза його спиною як зраду. Він відмовляється говорити з рідними та приймати персонал, відгороджується від решти однолітків. Єдина, кого він бачить поруч себе, – чорнорота тітка в рожевому, що без дозволу проникнула на територію закладу. Така безпосередня, хоч і груба, манера незнайомки розраджує Оскара, і незабаром вони вигадують для себе чудову розвагу – листи до бога, у яких викладено звіт про кожен наступний день, прожитий за десять дорослих років. Таким чином, в Оскара з’являється шанс вмерти, не пропускаюи жодної важливої події.
Наріне Абгарян «Манюня» (М., 2010). Перша книга із трилології Абгарян про її дитинство у гірському Берті (Вірменія). Що буде, якщо до розкішних краєвидів навкруг додати гумор торгового люду, підсипати перцю пліток і сільських забобонів, бовкнути масляний кавалець гостинності… Замісити все це у сувору традиційність, наприкінці ледь не зіпсувавшии страву лютим дефіцитом совка? А вийде щасливе, хоч і дещо бідненьке на сукні дитинство. Якщо вам ніколи не виводили вошей сумішшю баранячих какульок із синькою та керосином або ви не знаєте, як піправити форму носа в домашніх умовах, не зволікайте: цю книгу необхідно роздобути. Тонна реготу й чудовий стиль.
Свен Нордквіст. «Про Петсона і Фіндуса» (з 1984 по 2007; в Україні видається «Богданом»). Прекрасні зразки графічної книги. Шведський художник-ілюстратор Нордквіс вигадав серію про життя відлюкуватого дідугана Петсона в компанії кошеняти ще у період свого дауншифтінгу у сільській місцевості. Як і у випадку з Петсоном, його час від часу атакували сусіди, і далеко не завжди вдавалося вловити той фан творчості на самоті, та зрештою для обох все склалося якнакраще.
За даними обласної дитячої бібліотеки ім. Т.Г. Шевченка, чисельність користувачів якої стабільно тримається в межах 12 тис чоловік, найбільшим попитом як серед дітей, так і їхніх батьків користується якісна перекладна література.«Чарлі та шоколадна фабрика» Роальда Дала, «Абсолютно не цілована» Елізабет Ігрьонверд, чудово ілюстровані звірячі історіїДаніела Ховарта, німецьки та польські віммельбухи (такі собі графічні шукалки), японська манга і т. д. Під напливом вітчизняного та російського пригодницького фентезі дещо просіли в популярностікнижки про Гаррі Потера. Бібліотекарки з відділу літератури для підлітків кажуть, що читачам ця річ здається не надто гострою. Отакої! А серед українських авторів лідирує Олександр Дерманський, не набагато випереджаючи Андрусяка, Рудницького і Нестайка.
Що ж до старої полички (Маршак, Барто, Носов, Чуковський, Гайдай), відзначають працівниці, можна сміло говорити про повну зміну поколінь: «Барто колись-таки якась російськомовна бабушка ще запитає, а Чуковського навіть прізвища не згадують».
Значно менше нам пощастило у «Порталі». Із відомих причих кільсть проданих квитків на певні фільми адміністрація закладу називати дещо побоюється. Серед касово успішних фільмів виділяють останню частину «Падінгтона», «Фердінанд», а також всі екранізації Marvelта СD.
Валентина Набока
