Ці поетичні рядки можна поставити епіграфом до складної життєвої біографії цієї мужньої дівчини, з якою познайомився п’ять років тому – учасницею розважально-ігрової програми для дітей-інвалідів та презентації їхніх творчих робіт на виставці «Вернісаж талантів» у приміщенні Кіровоградсьої обласної бібліотеки для дітей ім. Т.Г. Шевченка ( на той час – імені А.П.Гайдара – авт.).
Серед інших виділялися її виразні, сповнені віри в життя малюнки. Вже у розмові дізнався і про Наталчине захоплення поезією, бажання бути почутою через віршовані рядки з її журливими роздумами про пережите, коли «дні бувають довші ніж життя», та про тяжіння до філософських роздумів про суть всього земного як ознаки світосприймання, конструкції юної поетичної душі.
В оберемку її поезій із назвою «Осіннє небо кличе тумани», з якими мене познайомила школярка, згадувалися захоплюючі пізнавальні подорожі з батьками історичними місцями та щорічні поїздки у Кирилівку «до самого синього моря». У них повертається спогадом «у свої мрії та сни», про нові знайомства та зустрічі з ровесниками по Інтернету, прагне бути почутою оточуючими, до яких звертається із побажанням: «Хай небо і море буде завжди, а людям всміхається доля щаслива!». А ще – бути схожою на Лесю Українку, яка писала свої художні твори попри фізичний біль.
Тоді ж, у бібліотеці, познайомився із Наталчиним батьком – Василем та мамою дівчинки, Людмилою, інвалідом І групи, яка успадкувала хворобу від свого батька і пересувається лише на милицях. Для дівчини вона є неабиякою помічницею і порадницею. Маючи відповідну освіту по закінченні музичної школи саме рідна ненька прищепила їй не лише любов до світу прекрасного – музики, а й порадила навчатися в ній грі на скрипці та фортепіано єдиній донечці, яка цього року закінчила навчання на другому курсі мистецького факультету Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка.
Як про одну з кращих колишніх учениць розповідає Віта Самарська – директор Новоукраїнської музичної школи на Кіровоградщині:
Ми, педагоги та учні, з повагою ставилися до серйозного захоплення дівчинкою музики, не підкреслюючи і не помічаючи її фізичних вад. Під час проведення мною занять із хоровим колективом я не казала щось на зразок: «Під'їдь до мене», а звералася до неї з проханням підійти до мого робочого місця. Дівчинка дуже комунікабельна, кохається в музиці, брала активну участь у масових заходах: концертах, фестивалях, оглядах юних талантів. Радіє з того, що вона потрібна, що про неї не забувають.
Своєю чергою Наталія теплим словом згадує , крім неї, педагогів музичної школи , зокрема , Світлану Василівну Клюєнко (клас фортепіано), яка організовує її концертні виступи перед земляками зі сцени, та Світлану Йосипівну Ставратій (клас скрипки). А ще – про організацію індивідуального навчання в Новоукраїнській школі № 6.
– Вчителі працювали зі мною в домашніх умовах ще з першого класу, бо з дитинства я позбавлена фізичної можливості через крихкість кісткової системи організму. Тому ніколи не відповідала на уроках із місця за шкільною партою, не стояла біля класної дошки. Просто не мала на те фізичних сил аби самостійно діставатися рідної школи, на другому поверсі якої навчалися однокласники. На заняття до музичної школи мене возив на машині батько – наш із мамою надійний помічник і друг. Для мене батьки були завжди авторитетними через одну просту причину – з такими батьками та їхньою надійною підтримкою дійсно хочеться зростати як особистість, долаючи перешкоди на крутосхилах життя, – ділилася роздумами. – Саме завдяки всепереможній силі волі, яку потрібно виховувати, людині до снаги зробити себе дивовижним авторським творінням. А ось неодмінними супутниками утвердження характеру мають стати наполегливість та прагнення досягти мети. Тому людина, повинна дорожити життям, навіть коли у ньому більше незгод ніж радощів. Бо не повинна вона жити одним днем, розмінювати життя на дріб'язкові, не наповнені смислом і любов'ю справи, зациклюватися на своїй немочі.
Слухаю роздуми цієї сильної моральним гартом, волею думки та слова мужньої дівчинки – інваліда І групи з дитинства – і дивуюся стану її душевної рівноваги, завдяки чому вона стає ще більш витривалою в житті здатною до реалізації особистісного потенціалу, регуляції поведінки зсередини, не чекаючи похвали або оцінки з боку оточуючих.
Вже пізніше, читаючи Біблію, натрапив на рядки, наче про батьків Наталчиних написані : «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її – і стала людиною живою душею. Тому вона повинна життя будувати, як велів Творець, згідно із заповідями. І першим життєвим прикладом мають стати батьки, які повинні постійно турбуватися про життя дитини та її моральне становлення. Своєю допомогою вони певною мірою виправдовують і власне існування, роблять його більш цінним».
Незалежно від пори року люблю насолоджуватися природними явищам, – веде далі співрозмовниця. – Не хочу, щоб мене жаліли. Бо не почуваюся самотньою і непотрібною. Скажу ще одне: люди з інвалідністю люблять життя у його різнобарвності чи не більш від здорових, і лише обмежені можливості не дозволяють їм жити повноцінним життям. Однак тягнуться до нього з сторонньою допомогою, яка конче необхідна. Головне – це повірити в себе. І тоді забуваєш про фізичний біль та інші негаразди. А до того ми здатні посміхатися, спілкуватися, приятелювати та товаришувати. Звісно, якщо ми думаємо, що щасливі, то ми й справді від того щасливі. Коли охоплюють сумні й гіркі думки, то нещасні. А якщо зосереджуємося на хворобах, найвірогідніше, з часом почнемо й самі хворіти. Я вдячна за довготривале лікування у харківських медиків: професору Сергію Олександровичу Хмизову та Геннадію Вікторовичу Пікашу, які переконали мене в тому, що інвалідність – це не вирок.
Ця відповідь співрозмовниці нагадала мені девіз Марії Садовської-Кюрі: «Не дати себе зламати ні людям, ні обставинам». А до того подумалося, що з роками ми все гостріше починаємо відчувати, яким складним є життя наше. Яким воно є коротким, навіть якщо триває багато років. І нічого не треба тут вигадувати, а просто потрібно зупинитися, побачивши чуже горе і образу.
Наталію Єпіфанову « не згинає «печаль затята», бо вона завжди в русі, хоча й прикута хворобою до інвалідного візка. Вона любить студентське життя, у якому бере активну участь, з повагою ставиться до однокурсників. Своє чергою деканат мистецького факультету потурбувався про створення для студентки належних умов для мінімізації проблем з інвалідністю, облаштувавши пандус біля входу до навчального корпусу, забезпечивши тим самим безбар’єрне інтегроване освітнє середовище задля компенсації її функціональних обмежень та підтримки студентки. І це, мабуть, є та сила, що дозволяє Наталії перебувати у полі доброти, обрати в житті позитивну конструктивну, а не песимістичну позицію. Бо люди з інвалідністю, до яких належить і моя співрозмовниця, є однією з найбільш незахищених верств населення, проте й вони виявляють у собі приховані таланти, мають бажання творити, бути потрібними суспільству.
Не запитую у Наталки про те, чи приносить їй втіху життя, в якому, за словами незабутнього Василя Симоненка, «тільки той наймудріший, по-справжньому любить життя!». Бо бачу, що вона все робить задля цього, нагадавши мені девіз Марії Садовської-Кюрі: «Не дати себе зламати ні людям, ні обставинам». А до того подумалося, що з роками ми все гостріше починаємо відчувати, яким складним є життя наше. Яким воно є коротким, навіть якщо триває багато років. І нічого не треба тут вигадувати, а просто потрібно зупинитися, побачивши чуже горе і образу.
Такою ж бачиться студентка викладачам університету Галині Дідич та куратору академічної групи Ларис Говор. А ще – професору кафедри вокально-хорових дисциплін та методики музичного виховання, народній артистці України Раїсі Валькевич.
На моє запитання, чи доводилося їй за час понад тридцятирічної роботи зі студентами у виші, які мають обмежені можливості, відповідає запереченням.
Із Наташею я познайомилася з часу її вступу на мистецький факультет два роки тому, – каже Раїса Андріївна, яка в одному з газетних інтерв’ю зазаначила, що встигла прожити життя багатьох оперпних героїнь черех їхні арії. – Переконана в тому, що становлення для кожної людини відбувається у пошуку . У ньому перебуває і моя вихованка. До слова, побільше б таких студентів, як Наташа, то почувалася б щасливою. Мені подобається її цілеспрямованість, наполегливість , потяг до нових музичних знань. Вона – справжній молодець у тому, що дивиться на навколишній світ з особливим і неповторним захватом.
Під час минулорічної міжнародної конференції, для учасників якої я провела майстер-клас за участі студентів, а з ними й Наталки, гості університету почули щирі й щемливі слова про те, що їй хочеться жити і жити, багато працювати над собою. І не запитуйте про те, чи часом не створені для її становлення як майбутнього спеціаліста особливі умови. Бо працює за звичайною університетською навчальною програмою без поблажливого ставлення до себе як людини з особливими освітніми потребами, хоча в роботі використовую розроблену мною індивідуальну та репертуарну програми. Адже студентка має особливу функціональну дихальну систему, співає сидячи, а це теж складно для постановки голосу.
У зв’язку з особливостями організму їй , зокрема важко диригувати. Є інші труднощі в роботі з нею, які ми разом усуваємо під час копіткої роботи над голосом. Донедавна готувала її як лектора-вокаліста, а тепер бачу, що з неї може вийти й непоганий виконавець. А до того Наташа – гарна на вроду, має виразне обличчя, але ще не вміє ним користуватися, поспішає жити в усіх проявах поведінки і характеру. Тому доводиться її трохи гальмувати , бо вона вже хоче займатися сценічною майстерністю, але ж і про удосконалення вокальних здібностей не треба забувати. Студентка – цілеспрямована, має потенційні можливості, які ми, викладачі, намагаємося розвивати. Допомагаємо, чим можемо: словом добрим, ліками, посмішкою. Вже цього року на сцені обласної філармонії отримала за результатами участі в концерті високу нагороду: Гран – прі як вокалістка. Мріє про інші заслужені нагороди. Кожного дня веде двобій з немилосердною долею, щоб вистояти і перемогти. Вона вже здобула перемогу над собою. Стала студенткою.
А ще згадала, як Наталка з і шкільним вчителем переклали англійською мовою удвох відому пісню Вірменича «Черемшина» і виконала її під час проведення міжнародної конференції в університеті.
До сказаного шановним професором додам, що має дівчина потаємну мрію: стати колись на ноги і піти назустріч сонцю і людям по зеленій теплій траві. А ще – вразливу душу. Тож нехай струни її душі – цієї талановитої, обдарованої від природи дівчини із степової Кіровоградщини, будуть завжди «настроєві», відчувають пульс життя, випромінюватимуть віру в добро.
Анатолій Саржевський
Фото автора та з сімейного архіву
