Жив у містечку Новомиргород, тоді на Херсонщині, по вулиці Салганній (тепер К. Лібкнехта) недалеко від колишньої вулиці Великої Єлисаветградської грек Мартакі. Він був негоціант і ліверант (баришник). Величезні гурти худоби найняті ним погоничі правили в західні країни, де Мартакі продавав їх з небувалими баришами. Крім того, він наймав кораблі, привозив і продавав такі делікатеси, як ваніль, імбир, маслини. На цьому він мав також чималий зиск. Ходили чутки, що він помер за кордоном від хвороби амок. Його дружина – українка на прізвище Дмитрян. Де і як він з нею познайомився і чи шлюб їх був офіційним – невідомо.
У них тоді вже була літня донька Ганна.Коли батько помер, доньку повідомили, щоб вона прибула в Каїр, у банк одержати спадщину. По прибутті Ганни в каїрський банк, керівник установи подав Ганні запечатаний ключ, який доставили йому по смерті батька від його сейфника, і сказав, що в нього є другий ключ, інакший, і що по закону відкривати сейф клієнта можна тільки двома ключами в його присутності і в присутності спадкоємця. Цінностей і грошей там було настільки багато, що їй порадили узяти на дорогу трохи грошей, а решту перерахувати в Новомиргородський міський банк.
Ганна Дмитрян ще не приїхала в Новомиргород, а навкруг уже «дзвонили», що вона багатюща спадкоємниця. Коли вона прибула додому в Новомиргород, то сини ближчих поміщиків почали приїздити до неї з візитами.
Ганна Дмитрян спочатку ввічливо приймала і частувала їх, а потім відверто сказала, що вона їм так потрібна, як п’яте колесо до воза, а потрібні були їм тільки її гроші. Опісля цього візити припинилися». Так переповідав з народних уст у своїй статті «Цегляне диво» Степан Кожум’яка (Кожем’якін) про фундаторку лікарні в Новомиргороді, на Кіровоградщині.
Між тим, насправді Ганна Михайлівна у 1863 році стала під вінець з Афанасієм Дмитряном, багатим землевласником, купцем і кіннозаводчиком з Бобринеччини, котрий на трьох власних кінних заводах займався конярством – вирощував табуни породистих скакунів. Замовниками, в основному, виступали військові відомства різних країн, адже тогочасна кіннота становила головну ударну силу будь-якої армії.
А тутешні випаси були прекрасні. Власне, сама природа сприяла такому промислу. Аж до 1849 року на херсонських просторах ще бродили дикі коні: підприємливі люди не втрачати свого шансу розбагатіти, адже догляд за тваринами зводився лише до того, аби табуни не покинули межі володінь, харчуючись підніжним кормом, звикаючи до всіх негараздів і труднощів необмеженої свободи у вільному неозорому степу. Так само тутешнє панство промишляло прибутковим вівчарством.
Наполеонівський маршал Мормон герцог Рагузький, побувавши в Єлисаветграді 1834 року, розхвалював місцеве конярство: «Я помітив, настільки благодатна ця земля для розведення коней, тому що вони досягають будь-якого потрібного зросту. Коні російських кірасирів набагато вищі, ніж в інших арміях у цього роду військ. Вони на два або й на чотири дюйми вищі наших та австрійських. Крім того, вони гарної статури, сильні й добре піддаються дресируванню».
Звісно, з того наш підприємець мав винятковий прибуток. Афанасій Федорович розумівся на конях. Замолоду служив в кірасирському Її Імператорської Величності княгині Олени Павлівни полку. Тут починали свою кар’єру і випробовували долю нащадки місцевих латифундистів та дрібніших поміщиків. Ставний, високорослий, врівноважений, як і належить кірасиру, Афанасій, однак, не уникав офіцерських витівок, де тон зазвичай задавали гусари. Хмільні застілля, любовні пригоди, картярські стреси стали якщо не щоденними, то досить частими в його житті. Особливо йому таланило за ломберним столиком зеленого сукна. Деякі з тих, хто часто програвали, твердили, ніби молодий кірасир знає певне заморочне слово при грі. Якось навіть підстерегли у темному єлисаветградському завулку з метою вибити з нього заповітне гасло. Але не на того напали – в кірасири брали неабияких силачів. Парубок залюбки відбився від кількох розбишак. А вже після того ніхто не помишляв заволодіти чужим секретом, якщо він навіть і був.
Ротмістром після чотирнадцятирічної служби Дмитрян вийшов у відставку і відразу ж зайнявся інтенсивним розведенням елітних скакунів. Те трапилося 1844 року. Після реформи, що скасувала кріпосне право, став гласним повітового земського зібрання від Бобринця. В усякому разі, адрес-календар Херсонської губернії за 1866 рік це стверджує.
Отже два небуденних капітали поєдналися. Афанасій Федорович також мав грецькі корені, як і батько Ганни. Його пращури ще раніше, ніж Мартакі осіли на благодатних степових обширах. Яким чином набули землеволодіння – невідомо. Дмитрян був давнім, ще з часів армійської служби, діловим партнером старого Мартакі й за віком на тридцять років перегнав свою молоду. Явище звичайне в грецьких родинах. Відомо, що ця діаспора завжди прагнула до неподільності й примноження родових багатств, тому й одружувалися виключно за своєю національною ознакою. У греків старих часів навіть церкви слугували своєрідними банками: із загального капіталу видавалися кредити під відсотки, вносилися депозити тощо. Назрівала нова епоха, епоха занепаду старих дворянських економічно-матеріальних устоїв і народження буржуазного способу виробництва на селі.
Про багатство, розмах й бучність, тривалість цього купецько-поміщицького весілля на Єлисаветградщині складалися легенди.
Весільна подорож тривала більше півроку. Молоді відвідали в першу чергу Каїр заради впорядкування фінансових питань – хто якою часткою спільного статку володітиме та як розпоряджатися ним після відходу когось із пари в інші світи. Прилучалися до вічності, споглядаючи піраміди. А потім віддали шану родичам, котрі ще залишалися в древній Елладі. Не оминули пам’яток глибокої минувшини та культури кровної батьківщини. Сонячні Італія з Іспанією, Франція і «столиця світу» – Париж, туманний Альбіон, німецькі й чеські курорти, скандинавські країни нанизалися в разок намиста їхніх тривалих «медових» мандрів.
Поверталися додому через Петербург, Варшаву і Київ, де також прилучилися до тамтешнього колориту. З Києва до Кременчука пливли Дніпром, повторивши частково пріснопам’ятну подорож імператриці Катерини. Звісно, що ніхто для них не споруджував вздовж шляху бутафорних «потьомкінських дєрєвєнь», однак мальовничість краю й без того справила на молодожонів, особливо на Ганну, незабутнє враження. І це після Везувія, Баден-Бадену, Карлових Вар, скандинавських фіордів!
Думаємо, що землякам-драматургам, акторам й сучасникам Марку Кропивницькому та Івану Тобілевичу (Карпенку-Карому) саме такі люди давали неоціненний реальний життєвий матеріал для переосмислення та відтворення його в художній формі на сцені.
Шлюб тривав понад двадцять років, а в 1884 на 41 році життя Ганна Михайлівна овдовіла.
Та невдовзі нова втрата підкосила жінку – померла від сухот (за іншими джерелами – від холери) старша донька Ганна. Треба думати, якщо згадується старша, то у вдови кіннозаводчика були ще діти. Після смерті дівчини мати закінчує в Бобринці розпочате раніше будівництво храму Святого Пантелеймона. Завершальна стадія припала на 1886-1889 роки, коли його розписували монахи Києво-Печерської лаври.
Храм Святого Пантелеймона став окрасою Бобринця. Одношатрова культова споруда була облицьована дуже гарними блакитними кахлями з так званої мюдівської глини, виготовленими місцевими майстрами (Ф.Л.Гоц) та розписаними золотою амальгамою, що казково вигравала в променях сонця. Іконостас, притвори оздоблені фарфором та кипарисовим деревом у старовізантійському стилі. Цьому храму-красеню судилося стати сімейною усипальницею Дмитрянів, щоб пізніше його знищили більшовики, а на руїнах збудували Комінтернівський клуб.
Інший бобринецький храм, Вознесенський, споруджений у 1912 році із залученням коштів Ганни Дмитрян до 300-річчя дому Романових, архітектурними формами нагадував Київський Володимирський собор. Цим діянням єлисаветградський зодчий Яків Паученко перевершив самого себе. Коли відомий українофоб, редактор «Киевлянина», Василь Шульгін відвідав у Бобринці родича-українофіла Якова Шульгина, то був вражений величчю новобудови. Висловив свої почуття пізніше в книзі «Три столиці» такими словами: «Коли сонце проривається потоками до Собору, воно запалює всю цю дивовижну візантійщину. Чи була вона такою там, на своїй батьківщині, у Візантії? Сумнівно. Але цей новий ренесанс чудовий. Він казково втілився, і це золото розкриває таємниці химерності, складності буття і Всесвіту!»
При храмові збудовані церковно-приходське училище й гуртожиток для священнослужителів. Виношувалися наміри згодом заснувати тут монастир. Будівництво обійшлося меценатці у 100 тисяч рублів. Це була лебедина пісня Ганни Михайлівни на ниві благодійництва.
Після революції у соборі розмістився краєзнавчий музей, що й зберегло перлину місцевої архітектури й історії від руйнації. Зараз тут відновлено богослужіння.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
