Тяжкохвору Росію вже давно треба радикально лікувати. Вона споконвіку все бідкається, що ніби робить відчайдушні спроби вижити в умовах негостинного, на її думку, світу. Дуже похвальна мета, якби ключовим моментом не було там вічне бажання поживитися за рахунок інших. Бачте, якщо в Ісландії люди добре живуть, то й світ там гостинний, а тут – ні! Сьогодні спостерігаємо те ж саме, що завжди супроводжувало всю історію Росії. Якщо спочатку амбіції вимірювалися відстанню, куди могла дотягнутися бердишем, а пізніше на дальність гарматного пострілу, то тепер претензії сягають будь-якої точки планети. Як не дивно, країні-монстру, цій планетарній раковій пухлині, завжди було мало того, що має. Невже раніше інші держави не бачили, з ким мають справу, чи вважали, що лихо їх обмине, чи не тривожилися, заспокоєні далекою відстанню до агресора?
А росіяни нахабніли, завжди оголошуючи себе кимось у чомусь обділеними, і тому доводили, що їм життєво важливо здобути те, чого їм не вистачає. Зараз, наприклад, Росія по вінця наповнена експансіоністською літературою. Головною думкою тих «наукових» праць є незадоволення місцерозташуванням країни. Ось книга економіста і політолога Андрія Паршева «Почему Россия не Америка» не закликає до відкритої жириновщини. Але в науковому виданні йдеться про нещасну Росію, усі біди якої від суворого клімату, при якому будь-яке виробництво, будівництво, просто виживання високозатратні і тому, сидячи сиднем, росіяни зникнуть разом зі своєю державою. Ну, а брати приклад із пристосуванців-чукчів чи там фінів з канадцями, котрі століттями з успіхом існують і розвиваються в критичних природних умовах, великороська гордість не дозволяє. Це ж працювати треба, та не дуже хочеться. Після таких науковоподібних викладок у росіян виникає устремління шукати щастя там, де зима м’якіша, земля родючіша, або, найкраще, така, де банани самі в рот падають. До речі, на карті з книги Паршева Україна знаходиться у придатнішій для життя зоні. Чому б туди не полізти? І поперли! До речі, останні повідомлення зі сходу доносять, що Росія будує вздовж українського рубежу укріплену лінію оборони. Кажуть, аби не випускати назад до «фатерлянду» своїх бойовиків.
Дивує інше, – чому ж певна група малоросів, знаючи ненажерливий російський менталітет, так уперто противилася раніше й тепер, коли ведеться неприкрита експансія проти України, противиться укріпленню наших власних кордонів?
А варто було б уважно почитати історію Росії. Особливо імперської. Її армія та флот, любовно плекані царизмом, були ненаситним молохом, що ковтав усе, призначене до грабунку – Російська імперія, ведучи безперервні війни проти Речі Посполитої, Османської імперії, Франції, Прусії, Австро-Угорщини у Європі, проти народів Середньої Азії, Сибіру, Далекого Сходу й (подумати тільки!) далекої-предалекої Америки та конфліктуючи мало не з усім світом, утримувала величезну армію, що потребувала відповідного матеріального забезпечення. Флот також добре підгодовувався «солдатським хлібом».
Ще Петро І мріяв обмити чоботи в Індійському океані, шукаючи тепліші місця під сонцем. То він задля цього споряджає морську експедицію на острів Мадагаскар, аби надовго закріпитися в тому таки регіоні, збудувавши опорну військово-морську базу, то здійснює військовий похід у Персію з подальшим виходом до теплого океану. Обидва заходи ганебно провалилися.
Військовий міністр дореволюційного часу О.Куропаткін згадував, що й Микола ІІ виношував задум вийти через підкорення Персії до заповітного омріяного узбережжя.
Сталін також переймався вирішенням проблеми теплих морів. Під час Другої світової війни доходило до відкритої конфронтації між членами антигітлерівської коаліції через Іран, північна половина якого, із Тегераном включно, була окупована Радянським Союзом, а південь підлягав британській юрисдикції.
Епоха Брежнєва ознаменувалася радянським вторгненням до Афганістану. Думаєте, тоді захищалися якісь інші інтереси, крім стратегічного опанування Індійським океаном? Для тієї ж мети в Сомалі була побудована сучасна військово-морська база Бербера, яку сьогодні, щоправда, захопилита використовують сомалійські пірати. Отже, й цього разу невдача, як і за Петра І з Мадагаскаром. Світ взявся за скальпель.
Але ж, звернімо увагу, що між обома подіями зяє часова яма в два з половиною століття, а «колоради» продовжують обжирати урожайні картопляні поля! І не тільки картопляні.
Не обминає «добрий сусід і стратегічний партнер» Україну також. Згадаймо хоча б Олексія Михайловича, того самого, при котрому відбулося так зване «воз’єднання України з Росією». Ось після нього фактично й перетворилася Україна в головного годувальника російських «братішок». Це ним викликані на нашій території спустошливі Чигиринські походи другої половини XVII століття. А потім пішло-поїхало: Полтавська битва і провал Петрового Прутського походу проти Туреччини. Довелося імператору викуповувати власну персону з полону в турків; експансія Єлисавети і будівництво Єлисаветинської фортеці, руйнування Січі, війни Катерини ІІ та її химерний план створення на уламках Туреччини буферної Нововізантійської імперії з онуком Костянтином на престолі, війна 1806-12 років Олександра І, Кавказька 1828-29 та Кримська 1853-56 рр. за Миколи І. Олександр ІІ відмітився у Балканській війні 1877-78 років. У Першій світовій Росія також не полишала надії оволодіти протоками Босфор і Дарданели, щоб реалізувати свою параноїдальну ідею панування на Середземному морі, в комфортному кліматі.
Найближче до заповітної мрії царат підібрався у 1877-78 та 1914-17 роках. «Воспоминания» міністра закордонних справ миколаївської Росії С.Сазонова проливають світло на деталі. Виявляється, адмірал Колчак, майбутній лідер «білого руху», очолив експедиційні війська, чекаючи лише монаршого повеління, щоб кинути їх на Царград і Протоки. В обох випадках – не судилося. Світ тоді вчасно взявся за скальпель
Йосип Віссаріонович, до речі, також опікувався питанням виходу із Чорного в Середземне море, чим заслужив моральне прощення численних монархістів, засаджених ним у ГУЛАГи, без огляду на їх власну недолю. Вони оцінили імперські устремління свого найлютішого класового ворога, котрий враз перетворився для них в мудрого далекоглядного вождя.
Ось що робить з людьми наркотик великодержавних помислів. А ми дивуємося, як це Путін зумів зазомбувати ефемерною величчю всю «матушку Расєю», зобразити її останнім оплотом правди й віри, надії та любові у світі. Путіну небагато й треба – росіян, п’яних «водкой мирового владычества» та месіанства підштовхувати не варто. Стаду необхідно тільки показати соковите благодатне пасовище.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
