Якщо вже так широко громада взялася за обговорення перейменування міста, то дозвольте вкласти і наші п’ять копійок в загальну скарбничку.
Не вдаватимемося до всіляких науковоподібних, спішно придуманих концепцій, дутого богопочитання та архіпатріотичного, не завжди щирого, галасу й безликої зрівняйлівки на віки, а просто, як бачиться і відчувається, запропонуємо назву Улич (Уличі, Уличів).
Чому саме так?
Бо жило, за давніми переказами й літописами, між Бугом та Дніпром, тобто, на території Центральної України східнослов’янське плем’я уличів. А тепер тут знаходиться область й головне місто, які треба перейменовувати. Уличі були несхитні люди у відстоюванні власної гідності, незалежності рідної землі, збереження традицій та племінних інтересів. Не змогли їх упокорити навіть могутні київські князі. Аж при Ігорі пращури визнали верховенство стольного Києва. Але й після цього раз у раз ставили питання перегляду сплати й використання зібраних на місці податків. Кажучи сучасною мовою, вимагали децентралізації влади.
Хтось задасть, як йому здається, резонне питання: «І де вони тепер, ті славні уличі зі своєю стійкістю та децентралізацією?» Відповідаємо: «По-перше, як де? а хто ж тоді ми? Адже знаково, що нахабний юродивий путінської Росії Жириновський у притаманному йому біснуватому стилі погрожував Кіровоград із землею зрівняти і з чимось змішати, коли дізнався, як бійці із серця нашого ураїнського степу геройськи відстоювали донецький аеропорт. Було ж таке, чи не було? А ви питаєте, де зараз славні уличі. Вони – це ми.
А по-друге, децентралізація влади має бути розумною, до певної межі, як практикується в сучасному світі. Ми ж повинні це усвідомити і не скотитися до децентралізації держави, що сплять і бачать наші вороги».
А ще у назві Улич чується високоорганізована єдність і турбота одного за всіх, і всіх про кожного з учасників природного об’єднання, що займає простір нашого спільного бджолиного вулика. Бо людина, як і бджола – істота суспільна, що загальновідомо, і доводити чого зайвий раз не треба.
У пропонованому варіанті звучить також відлуння свободолюбивих голосів наших вулиць та майданів, куди загал виходить боронити свої завоювання і свій всенародний вибір. Такого собі плацдарму для досягнення і демократичного захисту національних, соціальних, релігійних, культурних пріоритетів.
Знову ж таки, в українській мовній практиці є подібні назви. І звучать непогано. Наприклад, Галич, Бучач інші. Так само є відповідники назві Уличів – Київ, Львів, Летичів. Не буде проблем з назвою області також – Улицька. А ми виразно самоідентифікуємося, прийнявши предківське ім’я – уличі або уличани. Бачимо ж, як круто почуваються слобожани, бойки, гуцули, галичани на своїй здавна землі.
Здається, тільки непробивним, зацикленим на якійсь ідеї-фікс, упертюхам така назва може не сподобатись. Адже зверненням до старослов’нського світу з його історією віддано належне «слов’янофілам» різних відтінків і «західникам» теж, бо як не крути, а уличі – європеїди. Не повинно викликати незадоволення нове найменування і в прихильників більшовицької назви тому, що бджолиний устрій всередині вулика дуже вже нагадує світле майбутнє з вічним заклинанням «від кожного за здібностями – кожному по потребі». Козакам-націоналістам теж не з руки критикувати порядки в рою, бо славна Запорозька Січ була вчинена саме за його зразком і законами. А якщо так, то чому не зійтися хоч в одному – назві свого краю.
Тому дружно і шпарко, як годиться гордим уличам, об’єднаємося і не допустимо до нашого спільного вулика ненажерливого ведмедя, котрий, як не в двері, – то у вікно, не у вікно, – то через димар, увесь час, не соромлячись у засобах, норовить вдертися всередину українського помешкання. І не переймаймося думками-сумнівами, чому йому так сюди хочеться. Вважаймо, що тут медом намазано. Тож без зайвих пояснень чи виправдань вдаримо по руках, дамо гідну відсіч, навіть цією назвою – Улич – усім нашим недругам.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
