Наслідком колонізаторства, яке охопило світ в 15-18 століттях, стало виникнення разом з новими поселеннями нових назв. Походження одних назв цілком зрозуміле, інших невідоме, щодо деяких існують декілька версій або ж навіть міфи.
На початку 18 століття на карті з’явилась нова держава – Російська імперія, яка раніше називалась Московська держава або Московія. Спроби стати найбільшим центром православ’я та міф про правонаступництво Царгорода з’явились ще після падіння Константинополя. З того часу Москва прагне стати Третім Римом. Для втілення цієї надідеї Москва переймає грецькі ритуали, терміни, назви. Іван ІІІ навіть одружився зі спадкоємницею римських імператорів Софією Палеолог. Відтоді у Московської держави з’являється герб – двоголовий орел, який був гербом родини римських імператорів Палеологів.
Ідея про перейменування держави виникла у Петра І. Він хотів змінити ставлення до неї старих європейських держав. Для цього він використав назву Русь, яка мала на відміну від Московської держави соліднішу історію. Назва Русь була відома європейцям давно і асоціювалась з могутньою країною, яка мала велику історію. Однак Петро не наважується скопіювати назву Русь, а навпаки намагається додати назві античності та називає державу Руссія. Саме так вимовляли назву Русь греки-візантійці. Таким чином Петро І започаткував традицію «балканського» назвотворення. Наступною назвою мала стати назва нової столиці імперії. Місто на Неві деякий час називали Петрополем (Петро поліс – місто Петра), за аналогією до Константинополя, але в підсумку переважила назва Сант-Питер-бурх.
Продовжила започатковану Петром І традицію Катерина ІІ. Хоча точніше буде сказати – Потьомкін за часів Катерини ІІ. Спочатку почався процес «відновлення древньогрецьких історичних назв». Так з’явились Херсон 1778, Таврида (Таврія) 1783, Одеса 1795. Саме в той час в царському дворі виникає ідея «грецького проекту», який передбачав знищення Османської імперії та відродження Візантійської держави в Константинополі на чолі з внуком імператриці Костянтином. Завдяки «грецькому періоду» з’являються назви Ставрополь 1777, Ольвіополь 1781, Маріанополь 1779 (з 1780 Маріуполь), Нікополь 1782, Севастополь 1784, Симферополь 1784, Злотополь 1788 (пізніше Златопіль), Григоріополь 1792, Ольгополь 1793, Овідіополь 1793, Катеринополь 1795, Тирасполь 1795, Мелітополь (назва для непобудованого кримського міста, яка була перенесена на Олександрівськ у 1841).
Варто зазначити, що назви з «поль» на території сучасної України раніше ніж за часів Катерини ІІ почали використовувати поляки. Прослідковується поява топонімів з другим коренем «поль» у 15-18 ст. на територіях у складі Польської Корони (Аннополь, Семпополь, Фрамполь, Тересполь, Андресполь, Тарнополь, Богополь, Кристинополь, Янушполь, Скіндерполь, Баришполь, Міхалполь, Краснополь, Йоаннополь, Ямполь, Конецполь і т.д.). Як стверджують польські дослідники, в згаданих назвах корінь «поль» також походив від грецького слова «поліс». Характерною відмінністю польських полів від російських є літера «о», яка в російських назвах знаходилась між двома коренями.
Однак не обійшлося без міфів. Один з них про походження кореня «поль» не від «поліс», а від «польський». Наприклад, місто Конецполь знаходилось на східному кордоні Польщі, тому з’явилась версія, що назва походить від напису на кордоні «кінець Польщі». Хоча насправді місто отримало назву від його засновника Станіслава Конецпольського.
Не обійшлось без міфів і в наш час. Кіровоградський краєзнавець Костянтин Шляховий висунув версію, що місто Злотополь отримало таку назву оскільки в той час місто входило до складу Польщі. При цьому ігнорується той факт, що місто Гуляйполе було перейменоване на Злотополь після того, як його власником став Потьомкін, який був ініціатором впровадження в Російській імперії назв з коренем «поль».
З часом деякі назви змінилися з «поль» на «піль», яке більш звичне українській вимові. Пізніше, у 19-20 століттях, почали з’являтися вторинні назви «поль» та «піль», які мали значення не «поліс», а «поле». Хоча традиційно значення «поле» мали назви з коренем «пілля» (Білопілля, Добропілля, Краснопілля і т.д.), або «поле» (Гуляйполе, Баранє Поле, Довге Поле і т.д.).
Поряд з «пóлями» завдяки батьківщині православ’я, тобто запозиченню з Балкан, з’явилися нові назви з коренем «град».
На території сучасних України та Росії до другої половини 18 ст. не було жодної назви з коренем «град», однак були чисельні назви з коренем «город» (Новгород, Білгород, Миргород, Славгород, Вишгород, Івангород та ін.). Слово «град» використовувалось в старослов’янській мові, але до 19 ст. не використовувалось в побуті ані в українській, ані в російській мові. Назви з коренем «град» були широко поширені на Балканах, на батьківщині православ’я. Такі назви зазвичай давали болгари (Відичевград (тепер Видин), Разград, Белоградчик, Белград (столиця Сербії названа болгарами)). Болгар в часи «грецького періоду» в Російській імперії шанували не менше греків. Завдяки болгарській традиції в Російській імперії були перейменовані міста Костянтиноград 1784 (раніше Білевськ), Павлоград 1784 (раніше Матвіївка), Єлисаветград 1784 (раніше Єлисавет), Новоград-Волинський 1795 (раніше Звягель). Всі вони знаходяться в теперішній Україні. Жодного міста та території сучасної Росії Катерина ІІ з Потьомкіним «градом» не назвали.
В документах кінця 18 ст. поряд з назвою Єлисаветград зустрічається назва ЄлисаветОград (з літерою «О»). ЄлисаветОград – нова назва, що виникла за нормами тогочасного словотворення (між першим коренем та «полем» або «градом» має бути літера «О»). Ця назва не прижилась, оскільки для місцевого населення було зручніше модифікувати вже існуючу назву Єлисавет, при цьому опускаючи літеру «О» всупереч тодішнім правилам словотворення.
Міфологія про святу та фортецю притаманна не лише назві Єлисаветград. У Дніпропетровській області знаходиться місто Павлоград. Назву місту Катерина ІІ дала на честь свого сина, майбутнього імператора Павла І. Однак існує інша міфологізована версія назви міста. Начебто місто назване на честь святого Павла. Автори версії стверджували, що назва з’явилась природнім шляхом. Корінь «град» з’явився завдяки укріпленню (старослов’янською мовою – «град»), яке було на місці теперішнього Павлограда. Крім однотипності версій стосовно Єлисаветграда та Павлограда впадає в очі дата виникнення цієї версії – початок 90-х 20 ст. До того ніхто не ставив під сумнів, що назви були дані на честь Єлисавети Петрівни та Павла І, ані протягом 20-го ст., ані протягом 19 ст. Постать св. Павла більше вшановується церквою, аніж св.Єлисавета. Але храму св.Павла у Павлограді не було, була церква св.Матвія на честь козацького старшини Матвія Хижняківського, засновника Матвіївки. Після ліквідації Запорізької Січі у 1775 році Матвіївка була перейменована спочатку на Луганське, а потім на Павлівку. У 1784 одночасно з затвердженням назви Єлисаветград була затверджена нова назва Матвіївки – Павлоград. Якщо версію стосовно Єлисаветграда (Єлисавета – свята, град – фортеця) люди, які не вдаються в історію, ще можуть вважати правдоподібною, то в історії Павлограда фортеці не було, а був окоп. Була траншея півтораметрової глибини протяжністю кілька десятків метрів. Ця траншея точно не була заснована на честь святого Павла. От така вона – міфологія…
Водночас назва Новоград-Волинський позбавлена міфології. Близько 100 років до моменту перейменування Звягеля на Новоград-Волинський там не було діючого укріплення. Лише мисливський замок. Але це не завадило придворним Катерини ІІ дати назву з другим коренем «град».
Місто Кіровоград має 260-річну історію. Історія – це факти. Факти говорять, що на момент створення магістрату фортеця не функціонувала, оскільки її будівництво було припинене через протест османської імперії. Після візиту у 1755 році турецького представника будівництво було відновлене, але велось повільно. Фортеця була повністю добудована вже за часів Катерини ІІ у 1764 році. А магдебурзьке право було впроваджене в поселенні біля єлизаветинської фортеці (район сучасного центрального ринку) навесні 1755 року. Оскільки саме магдебурзьке право та його органи (магістрат, бургомістр) відрізняють місто від села, то можна з впевненістю стверджувати, що історія міста, не фортеці, не села, а саме міста, починається з 1755 року. У травні 1755 року фіксується перше згадування назви міста в донесенні кошового отамана Григорія Федорова гетьману Кирилу Розумовському. В подальшому можна знайти десятки, якщо не сотні документів, в яких вживається назва міста Єлисавет до виникнення назви Єлисаветград. Перша назва міста – Єлисавет була дана козаками, за їх традицією в прив’язці до наближеного значимого географічного об’єкту. Таким географічним об’єктом була єлисаветинська фортеця. Характерною рисою козацької назвотворчої традиції є зміна в морфемному складі слова (урочище Орелі – місто Орлик, фортеця Ачі – місто Очаків, фортеця св.Єлисавети (жіночого роду) – місто Єлисавет (чоловічого роду)). Потрібно пам’ятати, що місто, яке почало розростатись не навколо фортеці, а навколо сучасного центрального ринку було засноване не болгарами, а українцями. І перша назва міста – не болгарська назва Єлисаветград, а українська – Єлисавет.
Максим Сінченко
