Він дуже скромний у розмові, хоча на війні рятував побратимів і без вагань ішов на штурм. Десантник 25-ї бригади Ігор Сегеда пройшов найгарячіші напрямки фронту, пережив кілька поранень, лікування та відновлення. В інтерв’ю сайту Златопіль він без прикрас говорить про бойовий досвід, повернення до цивільного життя та своє бачення Кропивницького після війни.
До повномасштабного вторгнення Ігор працював у сфері будівництва в різних містах України — зводив будинки, стадіони, елеватори. Звичайна цивільна робота, без жодного стосунку до війни.
Коли і як ви потрапили до війська?
У квітні 2022 року я пішов до 25-ї десантно-штурмової бригади Дніпропетровської області. 26 квітня поїхав на навчання в Житомир, а вже 13 травня був «на нулі» на Донецькому напрямку — між Горлівкою, Очеретиним і Нью-Йорком.
Яким був ваш перший бойовий досвід?
Пощастило, що спочатку ми були в обороні. Близько 60 днів жили в трубі, виходили на позиції. Там я набирався досвіду: звідки летить снаряд і що в такій ситуації робити.
Коли ви вперше пішли на серйозне бойове завдання?
Нам пообіцяли ротацію, але замість цього перекинули на Лисичанськ. Ми мали пробити коридор для бригад, які брали в кільце, щоб вони могли вийти.
Там ви отримали перше поранення?
Так. 26 червня 2022 року нас накрили касетами, коли ми їхали на БМП-2. Тоді було 13 «трьохсотих» і один «двохсотий». У мене було поранення м’яких тканин руки.
Якою була ваша реакція на поранення?
Я думав це просто кров іде з рани, яку можна перемотатися і йти далі воювати. Але мене відправили в лікарню. Я, чесно кажучи, здивувався і зрадів. А через місяць пішли ускладнення — зачепило нерви, рука почала всихати, але я повернувся на фронт.
Які емоції найчастіше супроводжували на фронті?
Коли снаряди прилітали в окоп — був шалений адреналін. А іноді настільки все набридало й втомлювало, що ставало байдуже: як буде, так і буде.
Також адреналін був, коли під обстрілом витягували пораненого. Тоді ми йшли на позиції, де були й наші побратими, а хлопці з 32-ї бригади відходили — почався сильний мінометний обстріл. За ними летіли “мавіки”, і нас теж зафіксували. Добре, що поруч були окопи — ми встигли вскочити, а вони тікали далі й кинули одного пораненого, поряд лежав загиблий.
Ми з побратимом, з позивним Гугл, під шаленим обстрілом побігли й витягнули того пораненого. Наклали йому шину. Спочатку його навіть не хотіли евакуйовувати, але згодом забрали. Він не сказав жодного слова, але коли його вантажили — в очах була така вдячність…
До позиції ми тоді так і не дійшли. Саме в той момент я отримав контузію. Півтори доби все не вщухало… А наші, побратими, які вже зайшли на позицію, довгий час після того не могли вийти через сильний і безперервний артобстріл.
Яким було ваше командування?
Нас завжди змушували забирати своїх з поля бою. Особливо пам’ятаю першого командира Марлена Миджидова, з позивним «Крим». Він не сидів у штабі. Коли ми їхали на Лiсiчанськ, щоб робити коридор для наших, ми їхали на «бехах», а вiн збоку по полю бiг i керував де мiнометний обстрiл i що потрібно правильно робити. Опісля вони поїхали на НПЗ, треба було забрати документи, там була засада i їх пiдiрвали. Їх i досi звiдти не забрали… Це теж було 26 червня 2022-го…
На яких напрямках ви були?
Був на Луганському, Донецькому, Харкiвському напрямках. На Харкiвському нашi звiльняли Iзюм, дiйшли до Яцкiвки. На початку нас було 5 тисяч чоловiк.
А воювати було чим?
У нас в бригаді було все що хочеш: і зброя, і танки. Нам не раз прикомандировували 32-гу та 40-ву бригади, коли ми йшли на штурм. Вони йшли з чотирма рожками, а в нас було 1.5 тисячi БК. Все що мiг потягнути брав i йшов працювати.
У 2023 стало значно важче. Часто заходили на позиції пішки, по 20 кілометрів, несли все на собі. Зараз евакуація ускладнилася ще більше — за тобою ніхто не приїде, треба виходити самому. Їжу скидають дронами.
У 2023 році вам знову довелося пережити поранення?
У липні контузію, а у серпні тяжке поранення. Ми мали міняти хлопців на позиції. Окоп був по шию, почався мінометний і артилерійський обстріл, і туди прилетіло. Довелося самому вибиратися. Було дуже тяжке мiсце – посадки вже не було, все вибили. Майже всіх тоді «затрьохсотило»… Я отримав тяжке поранення, прилетiло в лiву руку, голову.
Скільки тривало лікування?
Майже рік. Потім я був у зоні зосередження під Покровськом, але на активні бойові завдання вже не їздили. Ту роту фактично розбили. З тих, хто залишився з 2022 року, нас кілька чоловік лишилося…
Продовжуєте спілкуватися з побратимами?
Ми досі спілкуємося, допомагаємо одне одному, навіть у цивільних, правових питаннях. Це зв’язок на все життя. В мене за всю службу не було догани, СЗЧ, не відмовлявся вiд завдань.
Як проходить адаптація до цивільного життя?
Коли чую тривогу, то прислуховуюся чи не летить щось, адже тут невідомо куди прилетить. Там було чисте поле i я чув, бачив і знав, а в квартирi страшнiше. Ще буває запах кровi вiдчуваю…
Що для вас є головною цінністю після пережитого?
Діти. Хочеться дати їм усе і бути поруч у будь-яку хвилину.
Яким ви бачите Кропивницький після війни?
Хочу бачити мій Кропивницький живим, мiстом, яке рухається вперед, а не стоїть на мiсцi. Мiстом без бар’єрiв, без байдужостi, з просторами де людям добре. Пiсля вiйни у ветеранiв буде свiй голос-сильний, виважений, чесний. Ми пройшли те, що змiнює людину назавжди, бо знаємо цiну кожному спокiйному дню.
Можливо маєте особисті ідеї чи побажання на зараз?
Як таких iдей не маю, але хотiлося б щоб у нашому мiстi було побiльше місць, де ветерани зможуть знайти себе, вiдчути пiдтримку, отримати пораду. Простори, які об’єднують людей. Важливо, щоб вiйськовi та їхнi родини вiдчували стабiльнiсть та впевненiсть у завтрашньому днi. І саме тому ми з побратимами об`єдналися в громадську організацію “Пліч о пліч” та будемо пiсля вiйни будемо допомагати владi вiдновлювати рідне мiсто.
Якої підтримки найбільше потребують ветерани?
Якісної реабілітації, доступної медицини, психологічної допомоги, гідних соціальних гарантій. І людського ставлення.
На хвилинi мовчання обов’язково слід вiддавати шану загиблим.
А донати… Якби наша влада допомагала, то простим людям можна було б i не скидатися.
Ще хотів би сказати військовим, що треба на дорогах бути стриманими i не допускати аварiйних ситуацiй. Знаю, що вони завжди поспiшають, але не треба думати що вiйськовi можуть бездумно лiтати на автівках.
Що б ви сказали людям, у яких попереду служба у війську?
Якщо вже потрапив на фронт — треба думати, зважувати кожен крок і не піддаватися паніці. Не бігти бездумно, а виживати і завжди мати холодну голову…
Спілкувалася Олена Шендеровська
