Ніхто не забутий
На попіл не згорів
Є в житті нагоди, коли зустрічаєшся з людьми справжніми, мудрими і талановитими, щедрими на добро і любов. Такою людиною запам’ятався не лише мені, а у усім, хто знав і спілкувався з ним, уродженець села Аджамка Кіровоградського (нині Кропивницького – авт.) району.
Вчора, 26 березня, мав би святкувати в колі рідних людей знакову подію в своєму житті – день народження, до якої не дожив.
Згадуючи селянське походження і виховання, в одній із наших розмов відзначив, що йому конче хотілося ще побути трохи дитиною у своєму вимріяному світові, мінливому і строкатому, а найбільш – погратися біля на городі. Його батько, Пилип Єпіфанович, рано пішов з життя, залишивши на руках дружини Ярини Павлівни чотирьох малолітніх синів – Дмитра, Марка, Івана та Петра, яких турботливі ненька з бабусею уберегли від страшного Голодомору 1932–1933-го років і вивели на широкі життєві шляхи.
– Я добре навчався в школі. Перевагу з-поміж інших предметів віддавав точним і природничим наукам, проте із задоволенням читав художні твори російських та українських авторів, – згадував Марко Пилипович у розмові. – А ще цікавився питаннями санітарної й протихімічної оборони. За успішне складання навчальних нормативів був нагороджений значками «ГТО», «Ворошиловський стрілок», «БГТО» « ГСО». А ще займався спортом. У стрілецькому тирі вправлявся влучно стріляти з малокаліберної гвинтівки. Не сидів склавши руки і під час літніх канікул: возив хліборобам у поле воду, сапав міжряддя соняшника й кукурудзи, працював помічником тракториста.
Атестат зрілості Марко Линченко отримав за два дні до початку Другої світової війни, а вже у січні сорок другого вчорашній школяр став партизанським зв’язковим. Воював у Діючій армії, був важко поранений. Війну закінчив у Східній Прусії. Нагороджений багатьма державними бойовими орденами, медалями.
Після війни та демобілізації повернувся до рідного села. Набувши певний практичний досвід роботи у мобілізаційному відділі Аджамського райвиконкому, займав керівні посади в Кіровоградському, Новоархангельському, Ульяновському ( нині Благовіщенський) та Вільшанському районах. Одночасно навчався в Одеському юридичному та Уманському сільськогосподарському інститутах, Вищій партійній школі. Працював першим заступником голови Кіровоградського райвиконкому, в обласному управлінні сільського господарства. Неодноразово обирався депутатом Кіровоградської районної та обласної рад. Перед виходом на пенсію більше десяти років трудився на кіровоградському заводі радіовиробів.
У розмові пригадав, як йому у минулих сімдесятих, коли ще працював на посаді першого заступника голови Кіровоградського райвиконкому, завдяки організаторським здібностям, неспокійній вдачі, енергійності, умінню бачити людей і працювати з ними, вдалося «пробити» на високих рівнях важливе питання будівництва двоповерхової школи в рідному селі Аджамка. Мав велику радість від того, що прислужився своїм землякам у такій важливій і потрібній справі. При найменшій нагоді вибирався «на село» на гостини до своїх шкільних друзів та спогадами про старшого брата, який загинув у боротьбі з фашистами, – партизана Дмитра Линченка, ім’ям якого названа одна із вулиць Аджамки.
Родом із Аджамки була його « половинка» – Галина Яківна, з якою у злагоді й любові прожили 60 років. Щасливилося подружжя гарним надбанням: двома дітьми. Син Дмитро закінчив Київський медичний інститут імені О. Богомольця, працює лікарем у Кропивницькому. Онук Максим продовжує рід Линченків. Він – викладач Центральноукраїнського технічного університету, кандидат філософських наук . Не забувають про свого прадіда Марко й Костянтин. А ось про його улюблену доньку Надію Марківну хотілося б сказати більше.
Гарно сказала у недавній розмові про неї наша землячка доктор філологічних наук професор Антоніна Гурбанська:
« Я часто згадую погожі вересневі дні , коли першокурсницею познайомилася з молодою викладачкою українською фольклору, до гарного й по батькові якої так гармоніювали вишукана врода, доброзичлива посмішка, елегантний ладний одяг, окрасою якого була українська вишиванка. Національна інтелігентка і топ – модель!»
Такою й мені запам’яталася Надя Линченко, з якою працював на кафедрі української літератури Кіровоградського педагогічного інституту імені О.С.Пушкіна. Нині Надія Марківна Гаєвська – заслужений працівник освіти України, доктор філологічних наук професор кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського державного університету імені Тараса Шевченка, автор понад 350 наукових та науково-методичних праць. праць. Шляхом матері пішли її дві доньки – Оленка й Галинка, які вже захистили кандидатські дисертації.
– Життя наше продовжується, але вже без мого рідного татуся і дідуся, про якого ми ніколи не забуваємо, – каже Надія Гаєвська. – Про нього ми ніколи не забуваємо. Мене і брата Дмитра з мамою виховували чемними, чесними, порядними і працелюбними. Він завжди благословляв нас, своїх дітей, на все добре, красиве і корисне. Ми виконуємо заповіт батька»
Анатолій Саржевський,
фото з архіву родини Линченків
