Є таке поняття “непоказна мужність”. Це про уродженця села Каніж Новомиргородського района, ветерана Другої світової війни Миколу Паровіна.
Під час нашої останньої зустрічі він сумно мовив:
“Все минає на світі. Цілі покоління людей, найбільші почуття і пристрасті, родинні і народні потрясіння – все минає. І забувається. Бо навіть багатьом одиноким солдатським могилам, залишених на чужому полі, судилася недовга доля: Після закінчення війни їх розрівняли на нивах селянські плуги, щоб примусити землю родити для прийдешніх поколінь. Щоб зашуміли жита над тими місцинами, колосом взялася пшениця. мовби нічого не сталося. Тому молоді потрібно шанобливо ставитися до загиблих на війні, зберігати пам’ять серця, не перекреслювати минуле, на прикладі якого треба жити і йти далі”.
Як представник останнього покоління, якому пощастило бачити живих ветеранів війни, звернувся до Миколи Олександровича з проханням поділитися спогадами про незабутнє. А вже через хвилину в моїй уяві виникли яскраві картини з нескінченного плину його життя, цвіту й згасань, його миттєвостей, щасливих і згірчених різними несподіванками.
Середню освіту він здобув за чотири роки до початку війни в стінах кіровоградської школи № 3, яка виховала п’ятьох майбутніх Героїв Радянського Союзу. Пізніш став випускником Миколаївського педагогічного інституту. Вчителював у Диківській школі на Кіровоградщині, а після мобілізації до армії був направлений до Муромського військового училища зв’язку Кіровської області, яке закінчив прискореним випуском, отримавши погони молодшого лейтенанта.
У розмові ветеран згадав про свою участь у кровопролитних боях на Сталінградському фронті з групою ворожих армій “Дон”, Мінській наступальній операції військ Південного фронту влітку 1943 року, звільняв територію Ростовської та Ворошиловградської областей.
Радісну звістку про Перемогу гвардії капітан Микола Паровін,, начальник зв’язку 485 мінометного полку 19 Окремої Сиваської, Червонопрапорної, орденів Суворова та Кутузова бригади Резерву Верховного Головнокомандуючого, кавалер багатьох бойових нагород, зустрів у Берліні травневого ранку сорок п’ятого.
Незабутніми сторінками фронтового життя увійшли у пам’ять відважного офіцера занотовані спогади про участь у Донбаській, Мелітопольській, Апостолово-Нікопольській, Кримській операціях, а також у Білоруській операції під назвою “Багратіон”, проведеною військами Прибалтійського та трьох Білоруських фронтів у період із 23 червня по 29 серпня 1944 року.
– У лютому 1943 року 116-й стрілецький полк брав участь у визволенні від нацистів містечка Шахти Ростовської області , – писав у спогадах колишній фронтовик. – У цьому полку я служив командиром взводу зв’язку. Сталося так, що в серпні того року познайомився з дівчиною Таїсою. Повернувшись до полку, що тримав оборону на річці Міус, я написав їй листа. З того першого солдатського трикутника розпочалася письмова стежина нашої любові і “дописалися” ми до зустрічі і весілля у квітні 1946 року в Ростові.
Протягом двох останніх років війни надсилав Микола листи з фронту коханій, які не можна читати без хвилювання. В одному з них, датованому 5 квітнем 1945 року, він повідомляє:
“Вже кілька днів минуло з часу, як зіштовхнули фриців у Балтику з останніх польських міст і вже не чути військової кузні. Тут, на території Німеччини, володарюють тиша та спокій і вже надходить час закінчення війни. Чомусь здається, що я взагалі не жив мирним життям, ніколи не був цивільною людиною. Однак не це важливо, бо головне зараз – швидше добити німців для того, щоб зажити мирно”.
А вже у листі від 10 квітня він пише:
“Здрастуй, Таєчко! Якби ти знала, який сумний період відсутності твоїх листів! Вся моя радість у проміжках між боями – твої листи. Ось вже кілька тижнів від тебе немає ані рядочка, ані слова. Як би мені хотілося зараз, щоб настав такий вечір, який приніс би нам багато радості. Ти не уявляєш, яка б це була для мене радість! Зараз пишу листа при світлі електричної лампочки. Ти здивуєшся, можливо, звідки вона тут узялася? Адже ми навчилися не лише німців бити, а й жити на фронті, можна сказати, по-домашньому. Умови життя на фронті залежать від умов, у яких ведеться війна. Німці не захотіли жити в своїх комфортних приміщеннях і надали їх нам, часом навіть забуваючи світло вимкнути. Ось ми і користуємося “добротою” німців. Поки що все. З фронтовим привітом. Привіт твоїм рідним. Цілую. Коля”.
Побралися молодята 1946 року і з того часу жили на Новомиколаївці обласного центрі в Кіровограді. Микола був призначений на посаду директора школи робітничої молоді №1 заводу “Червона зірка”. Його дружина, з якою у злагоді та любові він прожив 66 мирних років, і яка наприкінці минулого року відзначила своє 95-річчя, протягом 27 років працювала в торгівлі, була завідувачем комплексу колишнього УТО “Кіровоград”.
На пенсію наш земляк, інвалід другої групи, учасник Другої світової війни, відмінник народної освіти України пішов із посади директора міської школи №26.
Проте не сидів склавши руки. Розповідав про свою активну участь у війні школярам та студентам, був членом правління міської організації ветеранів війни та активним членом клубу “Ветеран”, позаштатним автором обласних газет. 2005 року отримав відзнаку виконкому Кіровоградської міської ради “За заслуги” II ступеня. А до бойових нагород колишнього військового зв’язківця додалися ордени Вітчизняної війни II ступеня та Богдана Хмельницького.
Вісім років тому Микола Олександровича не стало, однак і сьогодні з тремтінням в голосі згадують про звитяжця Перемоги його вірна й любляча дружина Таєчка, діти Люда та Володя , онуки Микола та Сергій, правнуки Маша та Вовчик.
Ще одне по собі залишив наш земляк: більше тисячі власних поезій, більшість з яких присвячена його Таєчці, віршовану поему “Повернення” на спогад бойовим друзям, пожовклі фронтові світлини та листи з фронту на її адресу, зміст яких вона знає напам’ять, короткий опис бойового шляху 19 Окремої Сиваської, Червонопрапорної, орденів Суворова та Кутузова мінометної бригади Резерву Верховного Головнокомандуючого, у якій воював до кінця війни.
Дійсно, все минає. Але ті, хто творив Перемогу, живуть і житимуть у пам’яті народу вічно…
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ
Фото з родинного архіву Паровіних
