Соціальний працівник БО «100 відсотків життя. Кропивницький» В’ячеслав працює у Петрівській виправній колонії №49, що в с. Новий Стародуб.
Він каже, що для нього робота, особливо з людьми з ВІЛ — це можливість не лише допомогти, а й створити простір для відкритого діалогу про здоров’я та лікування.
У житті траплялися різні історії під час мотивування людей до обстеження на ВІЛ. Й інколи вони не зовсім позитивні. Одну із цих історій, як важливий життєвий урок, розповідає В’ячеслав:
«У нашому суспільстві існує безліч міфів та упереджень щодо людей, які живуть з ВІЛ-інфекцією та боряться із залежностями. Але ж дійсність часто набагато складніша і трагічніша. День за днем, ми стикаємося з історіями, які змушують задуматися про цінність життя та важливість підтримки. Сьогодні я хочу поділитися історією Дмитра, який залишив цей світ у віці 38 років, але залишив по собі важливі уроки для всіх нас. Дмитро провів вісім років у полоні наркотичної залежності, не вживаючи терапію від ВІЛ, нехтуючи своїм здоров’ям. Кожного разу, коли ми спілкувалися, він обіцяв почати приймати лікування, але врешті-решт слова залишалися лише словами. Коли Дмитра завезли до лікарні, його стан був критичним. Низький рівень гемоглобіну змусив його лежати в ліжку, не в змозі навіть зробити крок.
Лікарі виявили, що число його імунних клітин було на мінімальному рівні, і це призвело до розвитку СНІДу.
Я спостерігав, як важко йому було прийняти реальність нашої розмови, яка мала би бути про життя, а не про смерть. Важливо зрозуміти, що прийом антиретровірусної терапії не є простою формальністю, а життєво важливою необхідністю, особливо для тих, хто вже має ВІЛ. Це обіцянка не тільки собі, але й тим, хто поруч. Адже життя одне, і навіть, в обличчі хвороби у кожного з нас є шанс на покращення. У той же час, залежність від наркотиків — це не просто руйнівна звичка. Це складне захворювання, яке часто виникає з численних соціальних, психологічних і економічних причин.
Дмитро намагався стати на правильний шлях, але його боротьба з залежністю і страх перед наслідками ВІЛ виявилися занадто важкими. Будучи соціальним працівником, я маю змогу зустрічати людей з ВІЛ-інфекцією, обмінюватися досвідом і надією. Я сам пройшов через важкі часи, і тому розумію, наскільки важливо залишатися сильними та підтримувати один одного.
Моя мета — допомогти тим, хто може ще встигнути зробити правильний вибір, зробити крок до здорового життя чи хоча б замислитись про нього.
Дмитро залишив по собі не лише горе, а й величезний урок для всіх. Його історія, на жаль, не є єдиною, але вона закликає нас до дії — вчитися, розуміти і підтримувати тих, хто знаходиться у подібних ситуаціях.
Коли Дмитро помер, ми всі втратили частку себе. Час ще раз замислитись над цінністю життя, переосмислити відповідальність за своє здоров’я та обрати терапію замість заперечення. Закликаю всіх — якщо ви маєте ВІЛ-інфекцію, не бійтеся шукати допомоги. Не нехтуйте своїм здоров’ям! Пам’ятайте, ваше життя — це справжній скарб, і ви заслуговуєте на його найкращу версію».
Вікторія Семененко
