Всупереч стереотипам, що на Донеччині всі російськомовні, Лілія Куліш та її друзі, які тимчасово оселилися на Кіровоградщині, чудово спілкуються українською. І ще вони безмежно люблять свою батьківщину і дуже хочуть повернуся додому, де вони будували українсько-європейське суспільство, і звідки їх вже вдруге намагаються вигнати російські окупанти.
Пані Лілія розповіла кореспондентці сайту Златопіль про наймиліше: свою рідну Миколаївку, школу, яку жінка очолює не один рік та дітей за якими так сумує.
Кореспондент: Ви приїхали на Кіровоградщину з міста, поблизу Слов`янська, розкажіть будь ласка чим займалися вдома ви і ваші друзі.
Лілія: Так, на Кіровоградщину я з друзями приіхала з невеличкого містечка Миколаївка, під Слов’янськом. Я очолювала (та й зараз очолюю дистанційно) найкращий у всьому світі заклад загальної середньоі освіти. Моя подруга і колега, яка теж з родиною приїхала на Кіровоградщину, працює в цій же школі вчителькою.
Кор: Розкажіть про школу, в якій працюєте, про ваше місто, яким все було до війни?
Лілія: Моя школа – це дружня команда однодумців, яка працювала на розвиток заради дітей. Завдяки проєктній діяльності й залученню грантових коштів, ми створили в школі сучане, безпечне інклюзивне середовище. З 2016 по 2021 роки ми виграли 38 грантових проєктів на два з половиною мільйони гривень (це співпраця з Міжнародним Жіночим Фондом, Урядами Німеччини і Японії, Британською Радою, Міжнародним Фондом Юнісеф). Почали працювати ми над проєктною діяльностью ще з 2014. Першим був проєкт “Дивограй”, розрахований на допомогу людям, які через війну повинні були тікати з власних домівок: у нашому закладі навчалося 80 дітей з тимчасово окупованих теріторій, деякі з них, досі навчаються з нами. На жаль, сьогодні ми опинилися в такій самій ситуації…
Проект “Дамо Землі шанс на життя” дозволив нам першим у місті привчити вихованців до роздільного збору сміття, бо в закладі з‘явилися необхідні для того контейнери.
Особлива увага приділяється в закладі діткам з ООП. Кваліфіковані спеціалісти – дефектологині – подбали про те, щоб у нашій школі з‘явилися Центр розвитку “Промінь сонця”, Центр ментального розвитку дітей з мовленнєвими порушеннями. Я можу довго ще про це говорити, але краще це побачити на власні очі.
Громада також перевтілювалася на очах. Побудовано ЦНАП, Центр надання соціальних послуг, відкрито ДСНС, ФАП у віддаленому селі, відремонтовано школи, дитячі садки, реконструйовано готель. Безмежно пишаємося ми сучасним спортивним комплексом “Енергетик”.
Кор: Як все ж таки вирішили виїхати з рідного міста, чи довго зважувалися?
Лілія: Півтора місяці ми жили у постійному напруженні. Щодня чули вибухи, над нами літали ракети, і окупанти просувалися все ближче у нашому напрямку. Навіть і не думали на початку війни про виїзд. Облаштували собі місце у бомбосховищі, як і кожен мешканець нашого містечка. Але обстановка загострювалася. Обстріли частішали. А після того, як було звільнено наші окуповані міста і стало відомо про звірства “братнього народу” в окупованих містах та після «привіту» сусідньому Краматорську , коли загинуло 56 осіб, все ж таки вирішили виїхати.
Кор: Чи є різниця між вторгненням у 2014-му році і 24-м лютого?
Лілія: Різниця звичайно, є. Тоді було захоплення мирних міст російськими терористичними озброєними угрупуваннями. Зараз – пряме вторгнення російської арміі. Дивлячись сьогодні на міста, які знаходяться поблизу Слов‘янська, Лиман, Ізюм, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Рубіжне, йде повне знищення мирного населення й інфраструктури. Дуже боїмося, що це очікує й наше рідне місто…
Кор: Вам подобається Кіровоградщина?
Лілія: На Кіровоградщині я вперше. Дуже подобається: тихо, спокійно, зелено, гостинні мешканці, які всіляко допомагають. У нас з’явилося багато нових друзів. І це, звичайно, плюс. Але серцем і думками я дома, на Донеччині. Віримо у перемогу, ЗСУ і якнайшвидше повернення додому.
Кор: Як зараз ваша робота, учні, чи спілкуєтеся тими, хто залишився?
Лілія: Працюємо дистанційно і я, і подруга. Безмежно рада кожній зустрічі з дітьми на онлайн – уроках. І діти скучили один за одним, за школою, за спілкуванням. Це видно по їхніх обличчях, вони про це говорять, і коли закінчується урок, вони не хочуть його залишати. Багато хто з них виїхали як у межах України, так і за кордон. Але вони залишаються нашими учнями, вони підключаються до уроків і сумують за рідною домівкою, за друзями. Лихо, яке прийшло на нашу землю, розлучило родини, жінки з дітьми в основному виїхали. Чоловіки залишилися захищати місто.
Зараз пані Лілія з родиною та друзями живуть вдесятьох в одному помешканні, разом з собакою, котами та щуриком, але не скаржаться ні на що: вже посадили город, навели лад на подвір’ї… Перше, що сказали вони зранку, як приїхали на Кіровоградщину: ми нарешті за півтора місяці спали всю ніч!
А коли ці люди говорять про своє рідне місто, про школу, то в них горять очі. Вони двічі пережили вторгнення російських агресорів, але вірять, що скоро повернуться додому, в рідну українську Донечччину!
