2 вересня, кропивничани попрощалися із загиблим від рук російських загарбників земляком – Героєм солдатом Олександром Максименком.
Про це повідомляє міська рада, інформує Златопіль.
Олександр Максименко народився 16 грудня 1973 року в селі Бережинка Кіровоградського району Кіровоградської області. По закінченню Ліцею імені Тараса Шевченка вступив до Кіровоградського технікуму механізації сільського господарства та здобув спеціальність «технік-механік».
Після закінчення технікуму почав працювати в Кіровоградському облавтодорі. Шлях Олександра був позначений працею, відповідальністю та любов’ю до справи, яку він обрав. За роки служіння дорожній галузі він зарекомендував себе як сумлінний, чесний і надійний працівник, який завжди стояв на сторожі безпеки та розвитку українських доріг.
Його робота не залишилася непоміченою – він неодноразово був відзначений грамотами та подяками від Укравтодору за професіоналізм, відданість та внесок у розвиток дорожньої інфраструктури України. Для колег він був прикладом працьовитості та відповідальності, для рідних – опорою й людиною великого серця.
Із початком повномасштабного вторгнення російських агресорів Олександр Максименко не вагаючись став на захист Батьківщини. Він мужньо прийняв на себе нове випробування долі. Після проходження навчання був зарахований на посаду водія- електрика -моториста артилерійського взводу військової частини.
Проте найбільшою цінністю його життя була сім’я. Він умів зігріти теплим словом, підтримати у важку хвилину, навчити терпінню й доброті. Для друзів був мудрим наставником, який власним прикладом показував, що таке праця й гідність. Для рідних – опорою, яка завжди знаходила час вислухати, допомогти, обійняти.
Серце воїна зупинилося 19 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності та державного суверенітету України в районі населеного пункту Стецьківка Сумського району Сумської області.
Йому був 51 рік…
За характером Олександр Максименко – стриманий і доброзичливий, водночас дисциплінований і відданий. Побратими цінували його не лише як воїна, а й як людину, здатну знайти слова підтримки, дати мудру пораду чи просто поділитися теплом душі. У колективі він користувався заслуженою повагою та авторитетом, адже його слово було чесним, а вчинки — бездоганними.
Для рідних він залишився найкращим сином, чоловіком і другом, для побратимів — надійною опорою, для України — мужнім Захисником, який до кінця виконав свій обов’язок. Його життя — це приклад вірності, честі та любові до Батьківщини, що надихає й сьогодні.
У скорботі залишилися: мати, рідні, колеги та побратими.
