Врятувати Віру
Близько року тому історія Віри Капустіної з Кропивницького сколихнула інформаційний простір. Її сестра Галина створила у Facebook публікацію про продаж вишивок, продаж заради порятунку життя. Про допис у cоцмережі її попросив батько – Пилип Бойко.
За 15 років колишній вчитель математики вишив близько трьох сотень робіт: картини, рушники, панно. Їх презентував на регіональних і всеукраїнських виставках. Продаж вишивок пенсіонер оголосив, аби зібрати кошти на лікування молодшої доньки, якій діагностували рак.
Неймовірна батьківська любов, родинна згуртованість, небайдужість людей і сила духу самої Віри зробили свою справу. І днями нам вдалося поспілкуватися із кропивничанкою, яка, пройшовши складне лікування, виборола шанс на життя. Сьогодні вона не соромиться говорити про свої болі і життєві висновки. Сокровенним ділиться для того, аби підтримати і мотивувати людей, які також вступили у двобій з недугою.
Життя до
Віра Капустіна гортає світлини у мобільному. Ось вона з довгим волоссям, а ось – зовсім без нього. На фото, які закарбували випробування, що випало на її долю, молода і красива жінка дивиться без жалю. Зізнається, що через втрату волосся переживала найменше. Посміхається: є ж іще перуки, хустини, капелюшки.
– Я була звичайною людиною, мамою доні-підлітка, працювала вчителькою – зараз це “Ліцей” Науковий” – у школі №18. Була залюблена у свою роботу, – розповідає наша героїня. – У житті цікавих моментів мала багато: і спортом займалася, і йогою, і з дітками цікаво мені було працювати, натхненно виховувала донечку та росла разом із нею, подорожі дуже любила…
Перші дзвіночки
– Років п’ять тому, коли мені виповнилося 40, почала відчувати, що якась я не енергійна. Здивувалася, адже ще молода, а я, вибачте, ледь ноги переставляю. Подумала, що багато працюю, тому втомлююсь. Почала займатися фітнесом. Ніби як допомогло, усе добре, але знову якийсь період проходить – і повертається цей незрозумілий стан. Була така слабкість, що серйозно почала думати, що “старію”, вирішила, що хтось зістаріється у 80, а я в 42 – у кожного на те свій час, щоб неміч відчувати.
Не могли встановити діагноз дев’ять місяців
– Весна прийшла, я так люблю бути на сонці, а не можу – уся шкіра свербить. Жила на шиї зліва стала якоюсь великою, рюкзак завжди носила, а тут стало незручно, тисне… Подумала, що недолікувала бронхіт узимку, і оце воно зараз мені дає. Ходила до лікарів – порадили щось для відновлення вен. Щодо шкіри – призначили засіб від хатніх кліщів. Я ж добросовісно все лікую. Потім ґулі дві над грудьми вискочили, боліли. Схудла сильно. Дихати не могла, почала підкашлювати. Мені діагностували грудний остеохондроз. Дійшло до того, що в мене був величезний пакет ліків, які я мусила приймати. Але ж стан неймовірної слабкості, постійної втоми не проходив. Ще й кровотечі з’явилися. Увесь час хотіла тільки спати. Лікарів та обстежень було дуже багато. Але з сімейним лікарем ми не звели ці симптоми в єдине. Сьогодні я добре розумію: якщо ви відчуваєте, що з організмом щось не те, то маєте з’ясувати причину. За дев’ять місяців мені цього зробити не вдалося.
Теорія виявилася хибною
– Тоді якраз випускала 11-й клас (це була весна-літо 2018), і вже не мала сил працювати. Добре, що в мене діти такі чудові. Останній урок взагалі самі організували. Випускний як я пережила, не знаю. У мене вже були думки недобрі, але я їх відганяла. Шість років чудово знаходила порозуміння (були в одному кабінеті) зі своєю колегою Анечкою Міляєвою. Ми дружили, на перервах чаювали і найпотаємніше розповідали одна одній. 16 лютого буде рік, як її немає. Так боляче, що хвороба виявилася сильнішою за Анюточку … Я думала, що за теорією вірогідності, такого бути не може, щоб в обох була онкопатологія.
Тоді Віра вирішила, що справа в поганій екології. Обрала в Польщі місто в обрамленні хвойних лісів і поїхала туди – “хотіла надихатися”.
– Подумала, що втомилася від усього і треба мені кудись втекти. Обрала місто Бидгощ – і поїхала. У Польщі сталося загострення. Потрапила в лікарню. Уже дихати не могла, у легенях рідина була. Лікарі поставили діагноз за п’ять днів обстежень: Неходжкінська лімфома (В-великоклітинна), агресивна форма, третя стадія. У Польщі лікувалася десять місяців. Хотіла відпочити у місті, де багато хвойних дерев, а виявилося, що приїхала туди, де один із найпотужніших центрів онкології в Польщі. Не можу передати, скільки таких “казкових” співпадінь було, і як мені допомагали поляки.
Страшно не було
– Підозра щодо раку була ще раніше. Я бачила людей із таким діагнозом. Для мене ця тема не була страшною чи далекою. Я розуміла, що це випадок, це не має жодної закономірності і, якщо хтось поряд з тобою хворий, це не означає, що ти захворіти не можеш. Тобто я десь була морально готова. По симптоматиці діагноз сама собі вже тихенько поставила, просто нікому не говорила. Але так наївно думала, що, може, я оце поїду, надихаюся – і все мине. Але ж вогнище в середостінні росло, перекривало дихання, жила зліва на шиї збільшувалася, бо кров нормально не функціонувала.
Найстрашніше було розповісти про хворобу рідним, яких Віра турбувати не звикла. Допомогли поради найближчої подруги.
– Як відважитись розповісти рідним? Мені порадила Анечка Міляєва, от вона скільки мені допомагала… Вона пояснила, що я не повинна відчувати провину, бо ще й дізналася про діагноз за півтори тисячі кілометрів від родини, просто втекла від свого життя. Я думала, що втечу, там буде інший світ, і я стану іншою, але хвороба приїхала за мною. Першій я написала про це Настуні – донечці. Пам’ятаю й зараз, як сльози лилися на телефон.
Лікування
– У Польщі було вісім хіміотерапій і 18 сеансів радіотерапії. Мені лікарі визначили часткову ремісію і сказали прийти через місяць… Але я вирішила не їхати: дуже хотіла вже бути вдома. Тоді мені сказали, що я маю обов’язково звернутися до лікаря. Варто зазначити, що не можна зупинятися на частковій ремісії. Треба пройти весь шлях до кінця й отримати ремісію. Я була тоді легковажною, думала, що “проскочу”. Повернулася, нікому особливо не розповідала. Прийшла до нас в онкодиспансер – і тут на УЗД щось побачили уже в шиї, а до того ж в іншому місці було. І я знову витратила сім місяців на те, щоб зрозуміли, що в тій шиї. Те, що було злоякісне, воно знову з’явилося, вже й збільшилося втричі. А все тому, що підступна дуже ця лімфома, вона сховалася. На УЗД, на КТ із контрастом бачили негарне утворення, ПЕТ-КТ “засвітило” вогнище злоякісне, а дістати не могли лікарі, щоб діагностувати вид раку – той самий чи інший. Якщо раніше в мене воно по всьому організму було, то тут утворилося локально. Знову тричі пункції, знову біопсія, виймали вузол, шість швів наклали. І не могли дібратися, лише коли трипан-біопсію кандидат наук зробив, тоді нарешті дістав те, що треба.
Плакала у Києві й сміялася у Кропивницькому
– Оперативні втручання були потрібні для діагностики. А взагалі – це неоперабельна форма. Вже вдруге хворобу запідозрили тут, у Кропивницькому, 25 травня 2019 року. Я вдячна лікарю в Києві в інституті ендокринології, бо спочатку вирішили, що це щось із шиєю, але там мені сказали, що я “не їхня”, що підозрюють лімфоїдний процес, дали направлення в Київський національний інститут раку. Я так ридала, так ридала, сім місяців їздила в Київ на обстеження і жила ніби подвійним життям. У Кропивницькому сміялася, жила повноцінно, працювала, нікому нічого не розповідала. А туди їздила й розуміла, що лікарі щось шукають і таки знайдуть. Я дуже вдячна, що потрапила в інститут раку у відділення онкогематології на консультацію до Ірини Крячок. Коли з’ясували 19 грудня, що воно є, завідуюча сказала, аби я приїжджала після Нового року, а професор заперечила, що треба негайно хімії, адже форма була агресивною. Почалося знову лікування. Вони це розцінили не як рецидив, а як недоліковану хворобу. В Польщі, додам, були м’які хімії, а тут – агресивні, вони твій організм знищують. Через два місяці обстеження – і негативна динаміка. Змінили протокол лікування, я нарешті увійшла в позитивну динаміку, але неповну ремісію отримала, тож запропонували високодозову хіміотерапію і аутотрансплантацію СККМ (стовбурових клітин кісткового мозку).
– Як мотивували себе, як змушували знову і знову проходити хіміотерапії, лікуватися, не падати духом?
– По-різному було. От знову ж Анечка. Вона переконувала, що головне для нас – дисципліна, терпіння й упевненість у тому, що все буде добре. Притому, що лікарі не дають жодних обіцянок. У Польщі мені говорили, що один Бог знає, як воно буде. Тут лікарі пояснювали, що клітинний рівень не повністю вивчений. Коли сказали про необхідність знову лікуватися, я розплакалася, пішла до завідуючої і сказала, що вже раз лікувалася, мені не допомогло, тож більше не буду. Вона відправила подумати і зазначила, що за відсутності лікування я помру 100%, а якщо лікуватимусь, то є великий шанс хворобу подолати. Ніхто не знає, як спрацює організм. У результаті в Києві аутотрансплантація та лікування після ускладнень затягнулися аж на три місяці. Весь час зі мною була донечка. Вона дуже швидко подорослішала, таку школу пройшла! Їй (із моєю сестричкою) треба було, приміром, 22 рази знайти мені донорів, самій сконтактувати з ними, зустріти, бути поруч, поки йде забір крові. У цей же час вона навчалася онлайн, складала екзамени, бо є студенткою Львівського університету.
Весь світ відгукнувся
– Лікування дуже дороге. До того ж планували, що аутотрансплантація займе 3-4 тижні, а через ускладнення довелося більше трьох місяців пробути в лікарні…. А це все постійні обстеження (у приватних клініках часто), щодня докуповували медичні препарати. Сім’я допомагала, родина, колеги, учні, батьки учнів, знайомі, мої колишні одногрупники… Мої любі випускники та їх батьки з 11-А допомагали не тільки матеріально, скільки моральної підтримки я отримала і як у Польщі була, і як тут продовжувала лікування! Після того, як моя історія набула розголосу в ЗМІ, люди так відгукнулися! Знову ж таки – родина, сусіди, мої однокласники, найближчі друзі просто почали приносити гроші. Мені так незручно було, мама одної учениці щомісяця надсилала немалу суму. Ті учні, яких я випускала років 7-11 тому, перераховували допомогу. А коментарі які: “Віро Пилипівно, якнайшвидшого одужання!”, або “Доньці Пилипа Івановича, майстра вишивки, для одужання”. Читаєш і плачеш. Суми різні. Хтось не підписав і надіслав десять тисяч гривень, хтось надсилав десять гривень. І їх так багато було, і я така вдячна! А був ще такий зворушливий момент: коли розшукували донорів, то колишній випускник, Богдан Курганський, двічі здавав мені, колишній класній керівничці, кров – тромбоконцентрат. Дуже допомагали та підтримували колеги. У фітнес-клубі, де я раніше займалася, дівчатка теж організували збір допомоги. Неймовірно вдячна всім за підтримку!
– Уявляли, що зробите найперше, коли одужаєте?
– Я не уявляла, як це буде. Лікування – дуже велике навантаження на організм. Почуваєшся наче між небом і землею. Два місяці я фактично не виходила з боксу в НІРі. Так було нехороше, що тоді я впала духом, не витримала. Мого позитиву не було зовсім. Так прикро, що це моя дитина бачила. І ці мої слова чула, коли я говорила, що не треба мене лікувати, краще за ті гроші, що ще лишилися, мене поховати. Не знаю, як я все це пережила. Вийшли ми, приміром, одного разу на вулицю, а назад мене доня бідненька притягла, бо сил не було зовсім.
Наслідки лікування
– Лікування мало свої наслідки. Слабкість була неймовірною й через 3-4 місяці після трансплантації. Турбувала печінка, високодозова хімія пошкодила нервові закінчення – боліло все тіло. Я кілька східців у будинок, коли вже повернулася додому, не могла подолати. Потім подумала, що треба щось робити. Почала з масажів з ефірними маслами, потім – розтяжка, ледь теплі хвойні ванни. А через півтора місяці потрапила на заняття з йоги до Лесі Кийко. Вона неймовірна, майстер, тонкий психолог. Я відчула, наскільки мені легше. З дев’ятого поверху по східцях просто злетіла після першої ж практики. Через два місяці після занять йогою перестала пити ліки. Також допомагає медитація перед сном. У нас багато прекрасних людей, яких зустріла саме в цей період життя, вони мені допомогли. Була вражена, до речі, що в школі макіяжу Наталія Аліфанова в Кропивницькому безкоштовно робить перманентний макіяж і корекцію дівчатам, які борються з онко або “в діагнозі”. Дуже багато всього було. Можливо, я тому й перестала боятися показати себе світу, соромитися діагнозу, бо відчула підтримку, щире ставлення оточуючих.
Життя сьогодні
– ПЕТ-КТ, яке зробила через три місяці після трансплантації, показало повну метаболічну ремісію. Мій лікар-трансплантолог, Кущовий Євген Вікторович, сказав, що за таких умов, за сучасними поглядами, не потрібно постійно проходити обстеження. Звертатися до лікарів треба, якщо відчуєте, що ваш організм подає якісь сигнали, просить того. Адже за два роки в мене була така кількість обстежень! Просто здати кров – нічого не дасть. Це потрібно пройти або КТ з контрастом, або ПЕТ-КТ, а це, знову ж таки, втручання в організм, опромінення, яке може спровокувати…
Дякую Богу за кожен новий день
– Зараз дякую Богу, що я от в такому стані. Я в ремісії, почала трішки відчувати сили, бажання творити, ділитися зі світом тим, що роблю. Чудово розумію, що все може десь змінитися, але цим не переймаюся. Мені допомогла думка, що якщо ми народилися, то в будь-якому разі маємо померти. Кожному свій час відведений. У кожного свій шлях, що буде попереду – пройду. Я вже так спокійно це сприймаю. Дякую Богу за кожен новий день. Тішуся щохвилини життям, не зосереджуючись на минулому та не думаючи особливо про майбутнє.
Попри комфортні умови, які створили колеги та керівництво для Віри в рідній школі, вона вирішила розрахуватися. Поки фізичний стан не дозволяє працювати за чітким графіком. Нині улюблене вчителювання трансформує в сучасні форми – створює ролики для соцмереж, безкоштовно навчає охочих українській мові. Радіє – перше маленьке відео переглянули понад 85 тисяч разів. Говорить, що це її спосіб віддячити світові за колосальну підтримку.
Поки ми говоримо з Вірою, очей з доньки не зводить Пилип Бойко. Час від часу зітхає, кладе руку на груди. Зізнається: багато чого сьогодні почув уперше.
– Життя поділилося на до й після, – говорить Пилип Іванович. – Дарунок долі – дочки, дарунок долі – внуки. Після – переосмислення всіх цінностей. Людям всім без винятку – здоров’я! Дали такі уроки життя, які я, маючи вже вік поважний, не отримував ніколи. Друзі моїх друзів, сусіди моїх сусідів, знайомі наших знайомих – усі , весь світ, нам здалося і, мабуть, так воно і є, зрозумів нашу біду, зрозумів і допоміг. Ми дуже вдячні всім.
Чоловік згадує, як небайдужі купували вишивки, перераховували гроші, але роботи не забирали. Хотіли, аби Пилип Іванович міг ще раз продати панно чи рушник та зібрати на лікування доньки більше грошей.
– Такі якісь випадки неординарні: “Я хочу вас побачити, не лише передати допомогу, але й зустрітися. Я теж батько. В мене два сини, а у вас дві доньки. Я хочу бачити цього батька”. Зустрілися, поговорили, – розповідає він. – Або: батько виховує двох доньок один, дружину втратив. Двічі допомагав. Школярі – і ті прагнули допомогти. Відчувалися така підтримка, така енергетика, такий позитив! Я дуже радий, що поміж нас таке добро є.
Коли Віра повернулася додому з лікарні, дід Пилип якось помолодшав і відмовився від ціпка. Сміється, що до рук його бере, коли слизько, або “для іміджу”. Нині він обдумує чергову вишиту роботу – рушник добра. Ним подякує світові за чуйність.
– Я вже бачу цей рушник, – мріє чоловік. – Я вишию добро і покажу всьому світу, яке воно є. Діти виставлять його фото в інтернеті. Він буде величезний, п’ятиметровий. Це буде родинна реліквія, щоб мої нащадки знали, що таке добро. Там будуть зображені колоски, буде наша Україна, буде душа українського народу. Моя бабуся, коли захворіла одна з її шести доньок, сказала, щоб сестри сіяли жито, якщо хочуть, аби Сашуня була жива. Я три роки сію жито і буду його сіяти, скільки житиму, щоб жито давало життя іншим людям.
Лілія Кочерга
