Він міг би спокійно жити на пенсії, водити сина на футбол і допомагати стареньким батькам. Але не зміг лишитися осторонь, коли на країну полетіли перші ракети. Не зміг і вдруге, переживши поранення та маючи інвалідність… “Не вистачає мені моїх хлопців, — зізнається він. — Хочеться бути поруч і знати, що можу бути корисним”.
Його історія — про вибір стати опорою для інших, про дружбу й віру, що навіть у найважчі дні допомагають триматися на передовій. Руслан Кузенко розповів редакторці сайту Златопіль про бойові будні, людяність на війні, душевну атмосферу рідного підрозділу та плани на повоєнне майбутнє.
До великої війни ви працювали на шахті інженером, як опинилися на фронті?
На той час я вже був на пенсії. Пропрацював на Інгульській шахті 21 рік: починав учнем прохідника, закінчив в.о заступника начальника. У мене батьки похилого віку, діти. Дружина — поліцейська, постійно на службі. Я розумів: свою родину маю захищати сам. Тим більше, у 40+ років це ще не той вік, щоб сидіти вдома, тож вирішив стати до лав оборони.
Як почалася ваша військова служба?
Розпочав у 121-й бригаді на посаді взводного водія, старшим солдатом. Це було 25 лютого 2022 року. У травні нас відправили на Луганщину, до Тошківки. Там, на «нулі», 28 травня отримав поранення. Повернувся в стрій у вересні того ж року, вже в комендантській роті.
Згодом згодилися мої навички роботи з комп’ютером — почав допомагати з документацією. Тоді саме формували інженерний батальйон, я долучився до цього процесу з перших днів. Починав штаб-сержантом, закінчив заступником начальника штабу.
Яка основна робота вашого батальйону?
Наш батальйон створили 8 червня 2023 року, щоб поранені, люди з фізичними обмеженнями, психологічними травмами, інвалідністю, могли виконувати посильні завдання на фронті.
Ми обладнуємо позиції для піхоти: укріплюємо окопи, робимо мінно-вибухові загородження. Є приказка: “Чим швидше копаєш — тим довше живеш”. Це важка й виснажлива робота, але вона рятує життя.
З серпня 2024 року ми працювали під Покровськом, у взаємодії з піхотою, ССО, морпіхами. Завдяки нашій роботі місто Мирноград залишалося під контролем України.
На яких напрямках працювали?
Спочатку війни Луганська область, потім в Інженерному з квітня 2024 року працювали на Одеському напрямку на встановлення рубежів оборони. Це кордон з Придністров’ям. А потім вже на Донецькому. Часто бував у Мирнограді та Покровську.
Чи можете пригадати ситуації в підрозділі, якими можна пишатися?
Попри те що батальйон складався з воїнів із різними обмеженнями, командир підполковник Віталій Єгоров зумів створити боєздатний підрозділ.
Так улітку цього року, троє наших чоловіків, двоє з яких 55+, копали укріплення. Раптом прорив — на мотоциклі з’явилися двоє окупантів. Наші хлопці кинули лопати, взялися за зброю і ліквідували загрозу, потім добігли до посадки, де зустріли ще два мотоцикли з ворогами — і тих зупинили. Увечері повернулися на базу, потім усі отримали нагороди.
Бувала й втрата техніки: згоріли дві чи три «швидкі». Один наш водій швидкої під час атаки FPV-дрона дістав важке поранення, зараз на реабілітації. Головне — живий.
Розкажіть про ваше поранення.
У 2022-му ми тримали село Тошківка, нульова позиція «Хімік». Мінометний обстріл тривав три доби. На третю добу нас евакуювали. Ніхто не здав позицій і не відійшов. Три з половиною місяці я лікувався й відновлювався.
Ви звільнилися за станом здоров’я та через інвалідність чому надумали вертатися?
Не вистачає мені моїх хлопців, відчуваю, що можу ще бути корисним. Я звісно хочу бути з родиною але всередині щось не дає… Там звісно немає свободи, зате почуваєшся потрібним. Іноді треба з людиною просто посидіти поговорити і покурити, якщо руки опускаються. Буває людина приходить каже «Все, йду в СЗЧ». Питаю що сталося? От проблеми вдома, треба кілька днів щоб вирішити. І ми говоримо, щось придумаємо. У нас командир жодного разу не відмовив нормальним людям, він до порядних військових ставиться як до рідних дітей. Головне – це єдність.
“Паперові” питання легше вирішувати коли влаштовуєтеся назад чи при звільненні?
Повернутися виявилося складніше ніж звільнитися. Я більше місяця чекаю погодження Генштабу, бо документи готові з серпня, тільки погодять і впродовж доби я поїхав. І це дивно в той час, коли людей скрізь забирають з вулиць, а тут доводиться чекати…
Порада хто хоче але боїться
Все страшно починати. Але чоловік має виходити з зони комфорту. І не лише чоловік, у нас дівчат не набагато менше ніж чоловіків. І є такі бойові, що хлопцям немає куди братися.
Жінки-захисниці часто жаліються на гендерну дискримінацію. Їм чоловіки-колеги казали навіть навіщо тобі воювати? – готуй борщі! У вас такого немає?
Для солдата борщ, приготований жіночою рукою, набагато важливіший ніж вдома на кухні. Начальник складу жінка на око підбере розмір форми,на відміну від чоловіка. Бухгалтер-жінка уважніша, знайде помилочки, де недорахували хлопцям кошти. Логістика, секретка, медики, діловоди, кухня, склад-скрізь жінки. У нас немає гендерної нерівності. Не всі це розуміють, думають війна – це піхота, штурмовики. Але їх треба одягнути, нагодувати, привезти, забезпечити зброєю, патронами, вилікувати, спрямувати. І тут жінка ефективна. Щоб стріляв один автомат, його мають забезпечити 15 людей. Хтось один випаде і стрілець не виконає задачу.
Про настрої й мирне життя
Що відчуваєте, коли повертаєтеся до мирного міста?
Прикро, що тут війна не так відчувається. Тривога звучить інакше, люди звикли. У 2022-му ставлення було іншим.
Що треба шоб люди прокидалися, донатили?
Люди мають зрозуміти: тільки разом ми сила. Один палець — нічого, тільки разом ми кулак. Хотілося б, аби влада була лідером і психологом та показувала приклад. Бо буває: не вистачає дронів на фронті, а тут асфальтують дороги й садять клумби…
На жаль таке і в Покровську було. За 10 кілометрів до орків асфальтували дороги, комунальники клумби робили, розмітки малювали.
Яким бачите місто після перемоги?
Мрію про справжню зону відпочинку: нормальну набережну — у нас велика протяжність річки, а гуляти ніде. Якщо крадуть металеві перила — зробіть бетонні. Багато волонтерів прибирають зони відпочинку — це чудово. Хочеться якісних дитячих і спортивних майданчиків, стадіонів.
Головне — не сидіти на місці, а щось робити. Хочеться жити в місті, що рухається вперед.
Ми з друзями та побратимами створили громадську організацію “Пліч о пліч”. Наразі ми робимо найголовнішу справу на фронті, але настане час, коли наші зусилля і вдома знадобляться бо й тут є що робити.
Що побажаєте землякам?
Терпіння й єдності. Сила — лише в єдності. На війні страшно, коли ти сам, але коли колектив підтримує — і жарти, і пісня, і сміх допомагають. Так має бути і в цивільному житті: побачив, що людині зле, — підійди, запитай, може, потрібна вода чи добре слово.
Треба бути добрішими й не байдужими — і все в нас буде добре!
Спілкувалася Олена Шендеровська
