12 квітня відзначається Всесвітній день авіації та космонавтики
Замість передмови
За плином часу дорогоцінні деталі тікають з пам’яті – так, як тікає з уяви сон, щойно бачене сновидіння, коли прокидаєшся вранці. Коли б кожен з нас записав бодай частку того, що він пам’ятає – було б здорово! Однак немає поміж нас хоч одного, хто зумів би пригадати й записати події хронологічно. Тому й цей спогад, який припав на моє шкільництво, мабуть, дещо хаотичний, бо щоденних нотаток я тоді, зрозуміло, не робив.
Гортаю спогадів сторінки…
Про запуск першого штучного супутника Землі у 1957 році, а за ним й другого, на борту якого в герметичній кабіні перебувала собака Лайка, я дізнався від своїх батьків.
Переконаний, що не лише вони на той час вели мову про наступний політ в космос людини, однак зі своїм дитячим розумом подібними думками не переймався, віддаючи перевагу вуличному футболу та катанню «з вітерцем» на велосипеді харківського заводу «Прогрес» вулицями міста. А ось про виведення на орбіту навколо Землі 12 квітня 1961 року першого у світі космічного корабля-супутника «Восток» з людиною на борту – громадянином колишнього Союзу майором Юрієм Гагаріним ми, третьокласники кіровоградської середньої школи № 27, вже дізналися від нашої першої вчительки Тетяни Кирилівни Кожанової.
А потому кричали у захваті «Ура!», ганяючи по класу, стрибали на партах, обіймали одне одного, геть не усвідомлюючи, що тієї миті стали мимовільними свідками початку нової космічної ери .Тоді ж відбулася урочиста лінійка на шкільному подвір’ї, після якої нас відпустили додому, бо з такою нестримною поведінковою енергетикою ми б все одно не досиділи б до закінчення уроків. А вже наступного ранку надійшли у продаж, за висловом батька – журналіста, переверстані газети (це слово якимось дивом утрималося в пам’яті – авт. ), на шпальтах яких великими літерами були надруковані повідомлення ТАРС про перший в світі політ людини у космічний простір. І досі у нашій сім’ї дбайливо зберігається справжня реліквія – союзна газета «Известия» від 13 квітня 1961 року, випуск якої повністю присвячений цій епохальній події в житті людства.
У січні 1969 року автор цих рядків, тодішній першокурсник педінституту імені О.С.Пушкіна, разом із 70 переможцями ІІ Всесоюзного огляду шкільних творів на тему «Мій сучасник» мав щастя відвідати куточок пам’яті Юрія Гагаріна, стати учасником пам’ятної зустрічі у конференц – залі московського готелю «Юність» з композиторами Яном Френкелем та Олександрою Пахмутовою, з якими дружно співали мелодії її відомих пісень: «Главное, ребята, сердцем не стареть», « Есть одна у летчика мечта – высота, высота», слухати розповідь нашої ровесниці Марини Маслової про свого сусіда – фронтовика Героя Радянського Союзу Володимира Сергійовича Серьогіна, який під час Другої світової війни 147 разів піднімався в повітря. Неодноразово в мирний час він літав з Юрієм Гагаріним, з яким не повернулися разом із останнього польоту 27 березня 1968 року, під час якого не зробили будь-якої спроби катапультуватися, бо треба було рятувати літак від катастрофи.
Незабутньою була для нас була і зустріч у ЦК ВЛКСМ з екіпажем космічного корабля « Восход – 2» льотчиками-космонавтами СРСР Героями Радянського Союзу – підполковником Олексієм Леоновим та полковником Павлом Бєляєвим, після смерті якого у 1970 році одну з кіровоградських вулиць було названо його ім’ям. Про цю пам’ятну подію мені нагадує кольорова листівка з їхніми автографами.
Під час давньої зустрічі із директором Маловисківського історико- краєзнавчого музею, заслуженим вчителем України незабутнім Григорієм Перебийнісом довідався про зоряний шлях полтавчанина Юрія Івановича Кондратюка (Олександра Гнатовича Шаргея), який був неабиякою особистістю у світовій історії теоретичної космонавтики.
Протягом 1921-1925 років він жив з родичами у Малій Висці, де працював помічником машиніста та машиністом на місцевому цукровому заводі завідував маслобійкою, а з 1923 року трудився механіком кочегарки.
До слова. за власні кошти він, інженер-винахідник, видав друком книгу « Завоювання міжпланетних просторів», яка стала в пригоді американцям під час підготовки польоту на Місяць.
– У нашому невеликому місті шанують пам’ять про Юрія Кондратюка, – каже методист відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Маловисківської райдержадміністрації Валентин Рибак. – Його ім’ям названо одну з вулиць міста, а на фасадній частині споруди вже цукрового заводу, на якому він працював, було встановлено меморіальну дошку.
До слова, ім’я піонера космічної техніки носить і Полтавський державний технічний університет, у якому проводяться Кондратюківські читання, про що мені розповіла випускниця вишу Тетяна Кузьміна.
Зберігаються в спогадах і розмови з членом-кореспондентом Аерокосмічної академії України ( АКАУ), колишнім викладачем кіровоградського ПТУ №2, кандидатом технічним наук ( нині доктором наук – авт.) Миколою Анісімовим, який був єдиним представником Кіровоградщини на вперше проведеній у свого часу союзній науково-практичній конференції з актуальних питань проблем людини в аерокосмічних системах.
Запам’яталися його слова про те, що науковці мають розрахунки для життєзабезпечення космонавта лише на рік перебування космонавта в космосі, зокрема, на Марсі, до якого летіти аж три роки.
Вже маємо свого першого космонавта у незалежній Україні Леоніда Каденюка, Героя України, генерал-майора авіації, кандилата технічних наук, який так неочікувано пішов з життя у січні минулого року.
А у ті далекі вісімдесяті ми вітали в Кіровограді славетних космонавтів Валерія Рюміна і нашого земляка з Олександрії, сина хлібороба, Леоніда Попова – двічі Героя Радянського Союзу, який тричі побував у космосі.
Після навчання в міській школі він працював електромонтажником апаратного цеху електромеханічного заводу, мріючи про космічні простори.
Після закінчення тодішнього Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків став льотчиком-винищувачем. Далекого 1970 року був зарахованим до загону космонавтів, а вже через десять років потому пілотований ним корабель «Союз-35» вирушив у тривалий космічний політ. І знову Леоніду пощастило.14 травня 1981 року він очолив екіпаж космічного корабля «Союз-40», а у серпні наступного року здійснив політ на кораблі «Союз Т-7» і орбітальній станції «Салют -7» .
Гарні поезії присвятили землякові, імям якого названо вулицю і площу на його малій батьківщині, олександрійські молоді поети Олег Попов та Євген Желєзняков, з якими свого часу я навчався в педагогічному інституті імені О.С.Пушкіна. А ще пригадується вулиця 50 років Жовтня обласного центру
(нині Євгена Тельнова – авт.) вщерть заповнена людьми аж до мікрорайону «Шкільний».
Бажаних гостей зустрічали як справжніх героїв.
Того літнього дня було дуже спекотно, однак ніхто із містян не ховався у затінок. Люди були радісними, веселими, а ті, хто прихопив із собою фотоапарати, взагалі почувалися щасливчиками. Бо ж не лише у пам’яті, а й на світлинах залишилася у них згадка про зустріч із космонавтами на кіровоградській землі.
Серед щасливчиків був і автор цих рядків, який мав при собі старенький батьківський фотоапарат «Зоркий», яким вдалося зробити кілька кадрів.
Такі події життєві не забуваються. Кілька світлин передав Леоніду Кірєєву – багаторічному директору музею Льотної Академії національного авіаційного університету в Кропивницькому.
Свого часу він був випускником Барнаульського вищого військового училища льотчиків – бомбардувальників, навчався на одному курсі з майбутнім афганцем – Героєм Радянського Союзу Олександром Руцьким.
Після звільнення в запас з посади заступника командира авіаційного полку з льотної підготовки, який дислокувався у містечку Канатове поблизу обласного центру, одинадцять років поспіль Леонід Іванович викладав курси аеродинаміки та основ авіації і космонавтики, а з 2003 року працює в музеї академії.
Саме від нього дізнався про історію створення музею площею 160 квадратних метрів, «заселеного» цінними експонатами з історії світової авіації і космонавтики, історії закладу, численними спортивними нагородами та подарунками від колишніх випускників не лише з усього колишнього Союзу, а й Монголії, Гвінеї, Таджикистану, В’єтнаму, інших країн далекого зарубіжжя.
Мовою світлин та документів розповідають експонати відвідувачам музею про підготовку авіаційних кадрів в обласному центрі: льотчиків і штурманів. інженерів і техніків, стрільців-радистів, механіків і мотористів. диспетчерів. Курсанти проходили навчання на старенькому літакові ЯК-18, який був рідною машиною для Юрія Гагаріна під час навчання в 50-их роках у Саратовському аероклубі, з наступним переходом на інші типи бойових літаків: ІЛ – 4, ЛІ – 2, ІЛ -28 і закінчуючи сьогоденням – академічним вишем, який щороку випускає дипломованих спеціалістів авіаційних спеціальностей.
«Заздрю тим, хто в небі»
У домашньому архіві зберігаю вирізку з обласної комсомольської газети «Молодий комунар» від 28 травня 1968 року, у якій був надрукований мій репортаж під назвою «Високого неба вам, хлопці!». У ній ішлося про діяльність юнацької військово-патріотичної школи «Авіатор» на базі тодішньої Кіровоградської школи вищої льотної підготовки. ( КШВЛП) яку підтримував з початку її відкриття влітку 1960 року начальник закладу заслужений пілот СРСР Іван Семенович Погорєлов. А ось про історію відкриття школи юних авіаторів розповів мені під час підготовки матеріалу до друку його заступник по політичній частині Олексій Миколайович Рибаков:
«Пам’ятаю, зайшов до мене комсорг Віктор Чеботарьов. Збуджений, очі посміхаються. Почав прямо з порогу: «Давайте створимо при нашій школі юнацьку школу для майбутніх пілотів. Ми з членами комітету комсомолу вже говорили на цю тему. Це буде здорово! Слово за вами » Тоді ж подумалося, що ця ідея потребує підтримки, бо допоможемо учням визначитися з обранням професії. Наші викладачі справу знають, із задоволенням займатимуться із слухачами– старшокласниками сусідніх шкіл №№ 3,25, 27, яких вабить до себе небо. А до того вже знав про досвід роботи клубу «Ракета», створеного при Управлінні цивільної авіації Комі АРСР. Оголосили прийом слухачів, яких за усього кілька днів назбиралося 38 осіб. А незабаром в єдиному на Україні навчальному закладі пілотного профілю почалися заняття з аеродинаміки, основ пілотування, радіозв’язку, знайомства з матеріальною частиною літаків тощо. Викладачі в роботі з слухачами запрошували їх до опанування авіаційними знаннями словами Гагаріна, які можна вважати крилатим висловом: «Літати – це прекрасно».
Мені пригадується той літній сонячний день, коли у зеленому парку закладу вітали перших 13 випускників школи «Авіатор» грамотами, вручали подарунки, бажали щасливої дороги у зоряне майбутнє, високого неба. Серед них – колишнім однокласникам, які зріднилися з небом; Миколу Ганіна, Володимира Шпака (нині заслуженого штурмана Росії – авт. ) Юрія Зосимова, майстра спорту СРСР Володимира Груздєва, який у складі збірної команди КШВЛП під керівництвом кіровоградця заслуженого тренера України Едуарда Нечая виграв першість Радянського Союзу серед навчальних закладів цивільної авіації, а також був чемпіоном країни з спортивної гімнастики в особистому багатоборстві.
Гортаю сторінки книги відгуків для відвідувачів музею, кількість яких значно збільшилася напередодні відзначення Всесвітнього дня авіації та космонавтики. Читаю один із відгуків з і словами; « Відвідав музей – це просто СУПЕР ! Заздрю тим, хто в небі !»
І подумалося: минуле не застигає, не змовкає у далечині, а вливається й у сьогодення. Це правда. Ви згодні зі мною?
Анатолій Саржевський
фото автора та з домашнього архіву
