24 лютого вся Україна прокинулася від вибухів – росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Для когось це було неочікувано, хтось до цього готувався. Але був і третій тип людей – ті, які вже пережили вторгнення росії в 2014 році. Це люди, які жили у Луганській та Донецькій областях.
Однією з таких є Анна, яка в 2014 році жила в Нікольському – це селище міського типу неподалік Маріуполя. Кореспондент сайту Златопіль поспілкувався з дівчиною, якій росіяни вдруге зіпсували життя.
Зараз дівчина знайшла прихисток у Кропивницькому. В окупації у Ані залишилися батьки і молодший братик.
Кореспондент: У 2014 році ти вже була свідком війни, коли росіяни захопили Маріуполь. Розкажи про ті дні
Анна: Я тоді навчалася в 10- му класі. Тоді росія захопила Маріупуль, нас також бомбили. Росіяни захопили наше селище приблизно в червні 2014 року. Точніше, вони просто заїхали до нас, повішали прапор з написом «ДНР» і поїхали в бік Маріуполя. Люди в нас прості, залізли і зірвали ту ганчірку. Тож під владою так званої республіки ми жили щонайбільше три дні.
Кор: Чим війна в Маріуполі сьогодні відрізняється від війни тоді?
Анна: Зараз, фактично, триває блокада міста. Його не бомбили з повітря, а артилерія стріляла тільки в околицях міста. Наприклад, з нашого села було видно, як сусіднє село Сартину обстрілюють з градів. Пам’ятаю, як навіть одного разу загиблих від обстрілів ховали, а русня обстріляла похорону колону.
Кор: У 2016 році ти переїхала до Харкова. Чи могла тоді припустити, що ти ще раз станеш свідком війни?
Анна: У 2016 році я вступила в університет у Харкові. Тоді я навіть не думала про це. Адже для наших територій нормальний стан, коли там чулись обстріли. Я жила на Салтівці, це, до речі, той район, який нині найбільше обстрілюють. Знову встигла облаштувати побут і звикнути до нормального стану життя. Про війну згадувала тільки тоді, коли їздила додому, під Маріуполь. Адже проїжджала велику купу блокпостів.
Кор: 24 лютого, 4 ранку, твоя реакція?
Анна: Насправді, я навіть не прокинулася від вибухів. Адже як я вже казала, ми звикли до такого і це здавалося нормальним. Прокинулася я тільки тоді, коли мені зателефонувала моя подруга, яка хвилювалася за мене. Що найцікавіше, у той день у мене був останній державний іспит в університеті. Тому я просто поїхала його складати в університет. Ми тоді телефонували голові нашої екземенаційної комісії і вона сказала приїжджати тим, у кого є така можливість.
Кор: Яким було твоє життя в Харкові?
Анна: Ми живемо неподалік траси на Бєлгород. І там постійно ведуться обстріли з важкого озброєння – гради та смерчі стали для нас звичним звуком. І коли була інформація, що російські танки увійшли у Харків, то вони проїжджали прямо під нашим будинком. Тоді, до речі, неподалік від нашого будинку знищили бронеавтомобіль, а місцеві розібрали собі його на сувеніри. Над будинком у нас літала російська авіація, це ті літаки, які бомбили центр та інші райони міста. Але ще більш страшно було, коли ці літаки наші ПВО почали знищувати. Адже цей звук неможливо передати словами.
Кор: Ти приїхала в Кропивницький вже коли війна була в самому розпалі. Чому не хотіла їхати в перші дні?
Анна: Тому що Харків став для мене новим домом. І мені там здавалося відносно безпечно. Мені було насправді дуже страшно їхати кудись. Адже автомобільні дороги – небезпечні. А на потяги збиралися величезні черги людей, тому це місце теж не можна назвати дуже безпечним. Всі пам’ятають, що нещодавно трапилося в Краматорську. Але визначним для мене виявився момент, коли влучили у будинок на моїй вулиці. Тоді я взяла бабусю і ми разом поїхали до моєї подруги в Кропивницький.
Кор: Знаю, в тебе була доволі цікава дорога до Кропивницького. Розкажи про неї.
Анна: Ми виїхали на власному транспорті до траси, звідки домовилися з перевізником доїхати до Полтави. Там у нас був квиток на потяг, але через великі затори на в’їзд до міста, ми запізнилися на нього. Ми придбали два останніх квитки на автобус до Кропивницького. Але так сталося, що за розкладом він мав бути тоді, коли в місті була комендатська година. І щоб не порушувати її і не завозити автобус у місто, водій просто висадив нас у Підгайцях. Ми намагалися викликати таксі, але вони теж відмовлялися їхати за нами в комендантську годину. Тож не знаючи, що робити, ми зателефонували в поліцію. Там за нами направили патрульне авто, яке й довезло нас до місця призначення.
Кор: Що можеш сказати про Кропивницький?
Анна: У Кропивницькому я бувала й раніше. Як я вже казала, тут живе моя найкраща подруга. Це дійсно дуже затишне та спокійне місто, де можна відчути, що життя не зупинилося, відійти від стресу, завданого війною і набратися сил для подальшого життя. Вже навіть почала шукати собі якусь роботу тут. Адже хочеться розвиватися і жити далі.
Кор: Знаю, що ти тут вже й почала допомагати військовим, чи правда це?
Анна: Ну всі намагаються допомагати тим, чим можуть. Я нічого глобального не робила. Побачила, що нашим військовим потрібна кров, тому пішла до вашого центру переливання крові і здала на допомогу армії. Не вважаю, що це щось серйозне, але кожен має робити хоча б мінімальний вклад у нашу перемогу.
Кор: І наостанок, кілька слів для наших захисників
Анна: Ми у вас вирімо, ви захищаєте нашу державу і наше життя. Дякую вас! Пишаюся, що я українка!
