Він пішов на війну з кабінету суду — бо не зміг стояти осторонь. Сьогодні він тримає не лише зброю, а й моральний стан бійців на північних кордонах України. Капітан Микола Палій — офіцер психологічної підтримки ЗСУ, який з перших днів повномасштабної війни на фронті, нещодавно відзначений високою державною нагородою.
Його шлях — від суду до окопів, від зенітно-ракетних військ до роботи з піхотою. Про службу, віру, нову війну дронів і силу людського духу — в інтерв’ю сайту Златопіль.
Розкажіть, будь ласка, як усе починалося. Ви пішли у військо добровільно. Ким працювали до війни і як зважилися на цей крок?
Працював судовим розпорядником Апеляційного суду Кіровоградської області. Я з дитинства займався спортом, тому, мабуть, завжди був воїном у душі. Добре пам’ятаю той момент: виходжу з приміщення суду на сходи, ліворуч церква. І саме тоді все це почалося. Я бачив, як хлопці вже їдуть, і не міг спокійно на це дивитися. Я був офіцер запасу, мав військову кафедру, молодший лейтенант. Те, що робив ворог на початку війни, просто розривало серце. Я не міг дивитися на злочини проти наших жінок і дітей.
Підійшов до свого судді, сказав, що не можу стояти осторонь і пішов до військкомату. Черги тоді були шалені, але я дуже хотів потрапити у військо. За тиждень мені зателефонували…
Як воно було на службі після цивільного життя?
Я був радий, що пішов, бо хотів принести користь державі. Після навчання я служив у зенітно-ракетних військах в Одесі. У 2023 році наш дивізіон отримав сучасну систему протиповітряної оборони.
У червні 2025-го перейшов до Зведеної стрілецької бригади вже як командир роти з психологічної підтримки.
Ви одразу потрапили у свій підрозділ?
Спочатку був Стрий. Я навіть не знав, куди саме їду на службу. Сказали — далі Суми. Я зайшов до полковника й попросив якнайшвидше оформити всі документи, щоб не втрачати часу. Так я опинився тут — у Першому зведеному батальйоні зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил ЗСУ.
Ви мали бути на ротації, але зараз там…
У нас служба по пів року — далі ротація. Але я залишився, бо не можу морально покинути своїх. Я офіцер, зараз капітан, але ніколи не ставлю себе вище за солдатів. Якщо треба — і підмітаю, і в окопі поруч сиджу. Ми всі рівні. Бо якщо ми не будемо єдиними — ціна нам грош у базарний день.
Я завжди кажу хлопцям: боятися — нормально. Ми всі люди. Але руки опускати не маємо права. За нами — наші діти, дружини, матері. Якщо ми здамося, ворог піде далі.
Який ваш основний функціонал у війську?
Я заступник командира роти з психологічної підтримки персоналу. Працюю з особовим складом — мотивую, підтримую, розмовляю. Тут кордон, постійна напруга. Моє завдання — щоб хлопці не ламалися.
Для них я не просто командир, а як старший брат чи навіть батько, хоч більшість значно старші. Кажу, щоб займалися спортом, не вживали алкоголь. Я сам уже сім років не п’ю — для мене розрядка це спорт.
Але на вашому напрямку дуже складно і вам всім доводиться нелегко під постійними обстрілами та атаками FPV-дронів.…
За день могло бути до тридцяти разів, коли ховалися від FPV. Ситуація складна: постійні обстріли, працюють «Гради». Земля мокра, важка, липка, як камінь. Уночі вийти майже неможливо — ворог бачить в інфрачервоному. Навіть у туалет небезпечно.
Що вам особисто допомагає триматися психологічно?
Для мене — це спорт. Я люблю бокс. Коли є можливість, їздимо в Суми в спортзал: там можна і потренуватися, і помитися, і просто відчути себе людиною.
Але й без віри тут ніяк. Бувають моменти, коли щось летить — і ти просто молишся. Серце вискакує, але перехрестилися й пішли далі.
А були моменти, коли вже здавалося, що все дуже погано, і нібито дивом все вирішується?
Так, нещодавно був такий випадок на позиції. В нас у той момент працював генератор і нас ворог «засвітив». А коли його вимикаєш, шум ще довго стоїть у вухах.
Наші передали, що нас викрили і потрібно міняти місце дислокації, бо по нас відпрацюють. Але вийти було неможливо — дрон літав над позицією. Так ми просиділи кілька днів. На щастя Бог милував. І таке було не раз.
А місцеве населення як взагалі там ставиться, нормально до вас?
Є хороші люди, але мені не подобаються, якщо чесно, СТОшки. Вони сильно накручують ціни…
Ви з перших днів війни на фроні. Як вона змінилася?
Дуже змінилася. Раніше — піхота на піхоту. А зараз дрони. Ти навіть голову не можеш підняти. Один упав — другий летить. Але я знаю одне: Україна буде. Ми переможемо. Бо наш дух у тисячу разів сильніший. Я не уявляю, як би дивився в очі своїй дитині чи мамі, якби здався.
Ви нещодавно отримали державну нагороду — Срібний хрест. Щиро вітаю!
Дякую. Приємно, звісно. Але найкраща нагорода — це перемога.
Про що мрієте після війни?
Чесно — зараз усі мрії зводяться до одного: перемоги. Свято для мене — це буде день, коли вона настане. А далі — як Бог дасть.
Що б ви хотіли сказати українцям у тилу?
Нам потрібні порядок і єдність. Як у перші місяці війни, коли ми були дружні, як один кулак. Війна триває, люди гинуть. Ми не маємо права здаватися. Це наша земля, ми повинні її обороняти. Бо іншої в нас немає…
