Її війна почалася з тиші в телефоні… З тривоги яка не відпускала ні вдень, ні вночі, і з любові, що сильніша за вибухи. Коли її син зник зі зв’язку в перші дні вторгнення, Марина Герасименко зробила крок туди, де було найстрашніше, — щоб бути ближче, щоб берегти, тримати. Спочатку захисниця годувала побратимів як рідних, повертаючи їм відчуття дому серед війни. Згодом — слухала, приймала біль, допомагала вистояти. Це історія жінки, яка прийшла у військо з цивільного життя і стала тим, хто допомагає іншим не втратити себе у війні.
Ким ви працювали до повномасштабного вторгнення?
Я дев’ять років віддала ресторану «Пріма». Була хостес, адміністратором. Це була не просто робота — це було моє життя, моє серце. Я дуже любила те, що робила: зустрічати людей, піклуватися про них, створювати атмосферу. Потім — була «ВІП Хатинка», український ресторан. А далі в життя увірвалась велика війна…
PRIMA – період “до”
Як вирішили йти у військо?
У мене син — військовий. Він якраз навчався в військовому вищому навчальному закладі, на другому курсі. Як виявилося, на початку повномасштабного вторгнення їх відправили у напрямку Житомирського шосе, в Ірпінь, Бучу. А я спочатку про це не знала, бо зв’язку з ним не було. Я пам’ятаю цей стан дуже чітко: ти ніби дихаєш, але не живеш. А потім всередині щось клацнуло. Я сказала собі: «Йди туди, де страшно». І за тиждень від початку вторгнення пішла у військкомат.
Коли син вийшов на зв’язок?
Пізніше. Виявилося, що вони тримали оборону. Був хаос, стрілянина, перші бої. Він уже потім розповідав, як вони звільняли села, як люди вибігали, закидали їм їжу в автобуси, чай, просто плакали й обіймали. Тоді країна була неймовірно згуртована. Коли наступ на Київщині зупинили, їх перекинули на захід України. І саме тоді він вийшов на зв’язок. Я йому не сказала що теж пішла у військо.
Як ви опинилися в 9-му Окремому Стрілецькому батальйоні?
У військкоматі я зустріла Андрія Миколайовича Бойка — мого майбутнього комбата. Ми були знайомі ще з дитинства. Він подивився на мене й запитав: «Що ти тут робиш?» А я чесно відповіла: «Я не знаю, як. Але я хочу внести свій вклад у перемогу». Всередині був повний хаос — страх за сина, невідомість, злість. Він сказав: «Підеш до мене в батальйон?» Я погодилася одразу. Я навіть була готова йти стрільцем, хоча не вміла стріляти. Так 4 березня я потрапила до 9-го окремого стрілецького батальйону.
Батальйон тоді тільки формувався…
Так. Було багато хаосу, але ще більше — мотивації. Усі добровольці. Із Бойка дуже крутецький був комбат. Тоді ми розподілили, хто чим буде займатися. І так як я працювала в сфері обслуговування, мені запропонували бути інструктором їдальні частини… Я засмутилася, що це тилова посада, але мені товариш-атовець пояснив, що нормальне харчування для хлопців у війську – це 80% успіху. «Готуй їх, як вдома. Це буде твій великий внесок».
Потім ми вирушили на бойові…
Перший бойовий виїзд — Донеччина?
Так. Донеччина-Луганщина: Сєвєродонецьк, Воронове. Це було страшно. Ворог мав перевагу в усьому: зброя, техніка, авіація. А в нас — тільки віра одне в одного. Російські літаки літали над нами, ми ховалися в ярах. Було дуже важко. Але ми тримались. Ми намагалися годувати хлопців так, щоб хоча б на ці години вони відчували підтримку і спокій.
Після Донеччини нас майже без перепочинку перекинули на Херсонщину. І там наш батальйон реально мав успіх.
Перша поїздка на Донеччину: травень 2022 року
Ви ж брали участь у звільненні Херсонщини?
На Херсонщині вже Андрій Миколайович Бойко став заступником, а комбатом до нас прийшов Вернигора Павло Володимирович. Вони стали друзями і в тандемі працювали ще краще. У нас дуже дружній батальйон, головні принципи: іти до перемоги, зберігати життя хлопців, прислухатися до кожного.
Херсонщина
Ви часто говорите про батальйон як про родину…
Бо це так і є. Ми працювали з іншими бригадами, я бачила різні підрозділи. Усі хороші. Але наш батальйон — максимально згуртований. Ми четвертий рік разом. Хтось вийшов зі строю через поранення, хтось, на жаль, залишився на полі бою. Але ми завжди поруч одне з одним.
А є у вас якісь внутрішні, так сказати локальні меми чи жарти?
Звісно! Наприклад у нас є старшина і у нього висловлювання таке: «Та все буде ха-ра-шо». На цьому мемчику я створила шеврони всередині підрозділу з таким написом і нашим хлопцям їх вручала. А взагалі жартами ми рятуємося.
Чи відчували до себе упереджене ставлення у війську як до жінки?
Я ніколи не відчувала якоїсь там гендерної несправедливості по відношенню до себе. Хлопці ставилися до нас з посестрами як до рідних. Хтось бачив у мені маму, хтось сестру чи доньку. Війна дуже загострює всі почуття. Тут немає фальші. Я завжди відчувала підтримку.
Навіть коли було дуже гучно на Вовчанському напрямку, хлопці під час обстрілів жартували: «Всіх можна не ховати, а Марину Миколаївну — в погріб обов’язково». І мені від цього ставало не так страшно. Нам, дівчатам хлопці тоді притягнули і дзеркало, і квіти в вазоні, і мийку і душ зробили. Це дуже цінно!
А ваш син коли дізнався що мама у війську, як відреагував?
Я йому довго не говорила, але коли було дуже лячно поблизу зони бойових дій, я побоялася, щоб не було пізно і зізналася йому. Він тоді був дуже сердитий на мене, а потім вже адаптувався і сказав, що пишається мною. Йому прийшла поштою подяка за мене від бригади. І син звільнив у себе вдома полицю для моїх подяк. Також носить з собою мій шеврон, а поруч патчик з написом «Мам». Для мене це — найбільша нагорода. Зараз він уже лейтенант і я ним теж дуже пишаюся!
З сином
Випадки, які стали переломними для вас особисто чи взагалі для батальйону
Втрати побратимів. Особливо під Бахмутом. Були дуже важкі бої. Це біль, який нікуди не дівається… Ми старались триматися з дівчатами і підтримувати хлопців. Свою роботу виконувати на максимум. Тоді навіть у сильний мороз, коли вода замерзала, ми з дівчатами вставали о четвертій ранку, йшли полями у снігу по коліна, треба були дрова, щоб воду розморозити для їжі. Нас попереджали, що кухня — це дуже важкий труд у війську і старанно працювали. Бо знали — хлопцям важче.
Були випадки на межі з дивом?
Так. У нас їдальня стояла в Бахмуті, пам’ятаю, і не могли вивести хлопців. Виводили, відходили. І комбат сказав: «Не переживайте, я буду виходить заключним». І він вивів кухню звідти. І ще колись з Бахмута вивели цивільних мешканців під страшними обстрілами. Три молоді жінки, дівчина і бабуся – всі вижили…
Ви й на Херсонщині годували й підтримували місцеве населення
Так. Мене поселили до старенької вчительки на деокупованій Костирці. Ми там зробили відділ їдальні й постійно всіх годували. Плюс координаторка Штабу допомоги українцям Марія Чорна приїздила часто – привозила подарунки, продукти, смаколики, одяг, ліки, дітям іграшки, книги, велосипеди, місцевим жителям мобільні телефони. І нас дуже підтримувала. Подарувала нам пральні машинки, все необхідне для кухні.
Коли ми виїжджали, люди плакали, обіймали нас. І ми плакали разом з ними. З деякими спілкуємося досі.
Розкажіть про свій шлях у війську, як ви зрозуміли, що хочете змінити напрямок і займатися психологічною підтримкою?
Це сталося само собою. Мені подобалось працювати в їдальні. Хлопці, коли тільки виходили з бойових, приходили їсти і мовчали довгий час, а потім починали говорить. Я їх слухала, намагалась допомогти. Ми починали довіряти один одному, товаришувати. Я бачила, що їм стає легше.
Завдяки підтримці нашого діючого комбата Євгенія Макади, я пройшла навчання і стала заступником командира з психологічної підтримки.
Я почуваю себе зараз на своєму місці, коли бачу відгуки військовослужбовців, ступінь їх довіри та підтримки.
Психологічна робота з військовими
Розкажіть саме про цю свою діяльність
Я не підозрювала, що буде настільки складно, адже потрібно було налагодити зв’язок не лише з військовими, а і з їх сім’ями, щоб знати проблематику. Коли хлопці виходили на бойові, ми постійно підтримували зв’язок через КСП, передавали голосові через мене від дружин, матерів, дітей. Я просила, щоб це було коротко, змістовно, і щоб це були мотивуючі слова, підтримка з боку рідних. А зворотній зв’язок надавали хлопці, коли не було обстрілів. Була ситуація: народилася дитинка, коли хлопець пішов на позиції. А тут вона вже заговорила і дружина записала голосовим слова від малюка і почути перше «папа» від дитини – це було безцінно!
Також просила рідних присилати разом зі смаколиками щось символічне: якийсь рушничок з дому, шкарпетки, листівку від дитини, іконки, листи від коханої жінки, яка вагітна чекає на нього. Все це ми пакували і відправляли на позиції так званою «дроновою поштою». Було таке що дружина дзвоне: «Там мій чоловік довго сидить на позиції», а мені тяжко, у мене троє дітей». То ми збирали кошти між собою відправляли солодощі для дітей, іграшки. І коли чоловік вийшов з позиції, приїхав додому, то бачить, що зв’язок налагоджений, що вони потрібні, що про них і про родини командування дбає… Ми вкладаємо в це душу.
Де ви берете ресурс для себе?
Бувають тяжкі моменти. Я сама мати військового, який виконує бойові завдання у гарячій точці і, буває дуже боляче, коли треба говорити з мамою безвісти зниклого…
А з однією з дружин безвісти зниклого воїна з Дніпропетровщини, ми спілкуємося й досі. Вона мені оберіг прислала, а я їй лялечку, зроблену з її світлин. Вона її на поличку поставила, біля фото чоловіка… Коли їй кепсько-вона мені телефонує…
Тож мій ресурс у людях, у результаті. Коли бачиш, що твоя робота рятує, підтримує, повертає до життя — це і є ресурс…
Я завжди ранком встаю і кажу: «Господи, навчи мене через себе доводить людям твою любов».
Та сама лялечка, яка знайшла місце біля світлин безвісти зниклого чоловіка
9 батальйон наразі переформатовується, ваша функція надання психологічної допомоги так і залишиться в ньому?
Так, а ще трохи займаюся рекрутингом. Буває складно пояснити, що кожна цивільна люди може знайти собі достойну професію у війську. Є наприклад хлопчина, який не може говорити, зате добре володіє навичками Word, Excel, дуже грамотно пише. Ми йому рекомендуємо професію діловода. Люди можуть себе реалізувати в армії на різних посадах і створити достойну кар’єру.
Після війни продовжуватимете психологічну підтримку?
Буде дуже багато травмованих і якщо до реабілітації та психологічної підтримки будуть залучатися люди з бойовим досвідом, які бачили етапи руйнації, а потім адаптації і становлення в стрій – це буде крутий результат.
Що б ви хотіли сказати читачам наприкінці?
Ми не народилися для війни — ми прийшли з цивільного життя, щоб наші діти й онуки жили у вільній, мирній країні. Ми — українці, і ми ніколи не зможемо жити в рабстві: ми вистоїмо, поставимо крапку в цій війні й передамо дітям історію нашої незламності. Тому прошу тих, хто в тилу: не видихайтеся, не розчаровуйтеся, не опускайте рук — вірте в нас і підтримуйте, бо ми одна команда!
Подарунок пані Марині від хлопців підрозділу
Подяка сину за маму
Умка – бойова кішка пані Марини, яку вона забрала з дому у військо
Спілкувалася Олена Шендеровська
