Валерій і Анастасія познайомилися сім років тому у селі Богданівка Знам’янського району. Вона — школярка-випускниця, він — військовий-контрактник.
Зеленооку і веселу дівчину він запримітив одразу. Коли до неї підійшов хлопчина з квітами, Валерій зреагував миттєво: закинув незнайомку на плече і промовив: «Вибач, хлопче, я поспішаю». Тоді він забрав її у своє серце, у своє життя. Таким він був завжди: рішучим, сміливим, відповідальним, любив життя і свою Настуню.
«Дивився б і слухав вічно»
«Валера навчався у Харківському університеті повітряних сил імені Івана Кожедуба, я — в академії культури на акторку драматичного театру і кіно, — розповіла Анастасія. — Валера завжди прибігав до мене на вистави, жодної не пропустив. Навіть коли грали одну й ту ж п’єсу. Казав: «Я б дивився і слухав тебе вічно».
14 жовтня 2018 року, на Покрову, Валерій та Анастасія відгуляли весілля. У 2020-му закінчили виші та переїхали до Миколаєва, за направленням Валерія. Він служив у десантно-штурмових військах, в 79-й окремій аеромобільній бригаді.
«Лише шість днів побув вдома, допоміг облаштуватися і — на службу, — згадує Анастасія. — За три роки подружнього життя, якщо скласти весь час, коли Валера був удома, то назбирається лише чотири місяці. Але я завжди відчувала його присутність, він завжди дбав про мій спокій і комфорт. З будь-якого питання давав мені слушну пораду. Дуже важко, боляче і самотньо без нього…»
«Ми не тікаємо»
У 2015-му Валерій добровольцем став на захист Батьківщини. Добре знався на картах і техніці, читав книжки про тактику ведення бою. У 2017 році отримав відзнаку «Кращий командир зенітної установки». Нагороджений медалями: «Учасник бойових дій», «Ветеран АТО». Але йому найважливішими були повага і розуміння з боку особового складу, про який старанно дбав, будучи командиром зенітно-ракетної установки, відділення, потім взводу, пізніше — роти. Скрізь, хоч би де брав участь у бойових діях — поблизу Лимана, Сєвєродонецька, Райгородки, Щастя, Ямполя… Так, коли перебували у Сіверську, снаряд потрапив у приміщення, де перебувало 20 військових, завалило вихід, і все спалахнуло вогнем. Валерій під шквальними обстрілами знайшов вихід і вивів побратимів. Усі залишилися живі!
Офіцер завжди повторював: усі професії важливі, але захищати Батьківщину — найважливіша. Ніколи не скаржився, що важко. Якось під час походу мали з провіанту лише пляшку води і мішок кукурудзяних паличок на сім чоловік, але дійшли, вижили. А дружині казав: «Усе у нас добре, живемо в хоромах і їмо делікатеси».
Посилено займався спортом, був кандидатом у майстри і змушував тренуватися своїх хлопців. Казав: «Ви повинні бути сильними і витривалими, одного я винесу з поля бою, а всіх — ні. Тож насамперед самі повинні дбати про своє життя».
До його порад дослухалися, його поважали. Коли хлопці втрачали сили, надію, Валерій знаходив потрібні слова, мотивував, підтримував. Де сам черпав сили? Можливо, зі щирої любові до України, прагнення жити у вільній країні, з підтримки коханої дружини та рідних. Казав: «Мамо, дякую тобі, що я українець. Я так люблю Україну, нашу землю, українців!».
На момент повномасштабного вторгнення Валерій перебував у Донецькій області. Брав участь у запеклих боях на нульових позиціях. Був командиром роти вогневої підтримки. Мав позивний «Хохол» і часто повторював: «Хохли не тікають».
Як у великій родині
Анастасія добре знала, чого потребувала Валерина рота, і докладала максимум зусиль, щоб забезпечити її необхідними речами, які можуть врятувати життя. Разом із мамою Оксаною Іванюк їм вдалося згуртувати небайдужих людей і відправити на позиції хлопцям дві автівки. Адже Валерій казав, що автомобіль може врятувати життя стількох чоловік, скільки в нього поміститься. На жаль, перший автомобіль орки знищили вже на третій день. Воїни лише встигли розвантажити та занести продукти і речі в укриття. Зокрема — рації та квадрокоптер. Через деякий час був знищений і він. Але дружина заспокоювала: «Не хвилюйся, любий, головне — щоб ти був живим. Назбираємо коштів і придбаємо інший. Небайдужих людей дуже багато».
І знову назбирали необхідну суму. Збір закрився тієї рокової ночі, коли Валера загинув. На війні кожна втрачена хвилина чи день можуть коштувати життя захисника. Коптер передали військовим з його роти.
Останнє побачення
«У Ямполі Валерій дістав поранення, — розповіла Анастасія. — Була посічена рука, не працювали пальці, турбували нирки, постійно був на знеболювальних, але хлопців не залишив. Він був командиром роти вогневої підтримки. Ніколи не відправляв хлопців на завдання, попередньо особисто не перевіривши позиції. У його роті було найменше втрат. Завжди йшов першим. Того трагічного вечора, коли ворожа куля влучила в голову, теж…»
2 червня їх перекинули під Святогірськ, більша частина Лимана була вже під контролем рашистів. Спали просто неба. Валера якось сказав: «Щовечора копаю собі могилу», тобто окоп.
Того вечора, 10 червня, він не встиг його викопати… Вони вели розвідку боєм. Групу з 12 чоловік Валерій розділив на дві, з дистанцією 150 метрів одна від одної. І цим врятував життя шести військовим. Вони ж потрапили в засідку. Розпочався бій, працювали ворожі танки, артилерія…
«За кілька днів до цього чоловік зателефонував і сказав, що можемо побачитися, ніби відчував щось недобре, — згадує останню зустріч Анастасія. — Не роздумуючи вирушила до нього.
Валерій повернувся з завдання пізно ввечері виснажений, змарнілий. Від втоми ледь тримався на ногах, але усміхався і запевняв, що все буде добре. Вранці знову поїхав, повернувся о 23-й і сказав, що вирушатимуть на Святогірськ. О першій годині ночі його викликали, він швидко зібрався і поїхав. Сказав, щоб я поверталася додому, бо тут неспокійно. Тоді я бачила його востаннє…»
Життя не має дублів…
«Згадую, яким він був життєрадісним — дуже любив життя, завжди кудись поспішав. Гарно малював, цікавився агрономією. Планував звести будиночок біля річки, мати діток і жити в спокої, засадити поле пшеницею і поставити пасіку в садку. Мріяв займатись улюбленою справою, досягти висот у спорті та навчити своїх дітей любити Батьківщину. Він зміг зберегти сотні життів і за мільйони боровся. Відвойовував життя кожного з особового складу ціною власного. Пишався нашим військом і народом. Тепер я маю це життя прожити за нас двох», — каже Анастасія.
Її тато Віктор теж боронить країну на нульових позиціях. А Анастасія з мамою продовжують збирати кошти на допомогу військовим. Бо знають, як боляче втрачати рідну людину, тож хочуть своєю допомогою вберегти життя іншим захисникам. На жаль, життя не має дублів. І вже десятки тисяч українських жінок надягли чорні хустки: їхні рідні віддали за нас найцінніше — життя…
Нині побратими Валерія пишуть Анастасії, підтримують. Пообіцяли, що помстяться, і помстилися — на тому самому місці, де він загинув, дали ворогу жорстокий бій: «За Україну, за командира, за зруйновані міста і села, за сльози жінок і дітей».
Старший лейтенант Валерій Болгов нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Фото надано Катериною Матко.
