Сьогоднi, 19 серпня, на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхiдного кладовища кропивничани попрощалися iз загиблими вiд рук росiйських загарбникiв земляками – Героями: Олександром Смєловим, Олександром Карповим та Григорiєм Урсолом.
Про це повiдомляє мiська рада, iнформує Златопiль.
Олександр Смєлов народився 28 липня 1972 року в селi Надеждiвка, Чаплинського району Херсонської областi. Пiсля закiнчення мiсцевої школи вступив до Академiї сухопутних вiйськ iменi гетьмана Петра Сагайдачного. На початку 1992 року почав працювати в службi Мiнiстерства Внутрiшнiх справ України, на посадi судового виконавця, де попрацював майже 23 роки.
Iз початком Антитерористичної операцiї на сходi України в 2016 роцi став на захист територiальної цiлiсностi України в складi 57-мої окремої мотопiхотної бригади iменi кошового отамана Костя Гордiєнка. Пiсля демобiлiзацiї, працював в Чаплинському вiйськоматi.
Пiсля повномасштабного вторгнення Олександр Смєлов повернувся до своїх бойових побратимiв. Його рiшення не було несподiваним — вiн не мiг лишатися осторонь, коли загроза знову постала перед Батькiвщиною. Його серце належало Українi, а життя — її захисту. Тодi, коли країна лише починала усвiдомлювати масштаби випробування, вiн уже був серед тих, хто не боявся дивитися вороговi у вiчi. Олександр Смєлов брав участь у звiльненi правобережної Херсонщини, оборонi Бахмуту, Луганської та Харкiвської областей. Був нагороджений бойовими нагородами, мав статус ветерана вiйни, учасника бойових дiй.
Найтяжчий удар долi спiткав його родину: страшна звiстка про втрату найдорожчої людини, сина. Бiль вiд цiєї втрати оселився в його серцi назавжди. Попри це Олександр Смєлов не зламався i продовжив воювати, рятуючи побратимiв i пiдтримуючи їх навiть у найскладнiшi моменти. Вiн був прикладом сили й мужностi, однак серце, виснажене болем i вiйною, не витримало. На передовiй його спiткала тяжка хвороба, яка рiзко загострилася та почала прогресувати. Лiкарi наполегливо боролися за його життя, але дива не сталося. Серце героя зупинилося 12 серпня 2025 року. Йому назавжди 53 роки…
У бою вiн був мужнiм i рiшучим. Не раз рятував побратимiв, прикриваючи їх собою, витягуючи поранених, пiдтримуючи словом i дiлом. Вiн завжди iшов уперед, навiть тодi, коли це було небезпечно. Його вiдвага i самопожертва стали прикладом справжнього братерства та вiйськової честi.
Для родини вiн залишився найкращим чоловiком, батьком, сином, дiдусем. Хотiв звiльнити свою родину, яка перебуває в окупацiї та не мала змоги виїхати. Мрiяв побачитися знов, обiйняти кожного, але не судилося. Його пам’ятають як людину доброї душi, спокiйну та врiвноважену, але водночас сильну й непохитну у своєму обов’язку. Для побратимiв — прикладом мужностi, сили та доброти. Для України — героєм, який пройшов свiй шлях iз гiднiстю й любов’ю до Батькiвщини.
Солдат Григорiй Урсол народився 16 травня 1985 року в Кропивницькому. Закiнчив Лiцей iменi Тараса Шевченка. У 2002 роцi вступив до Нацiонального медичного унiверситету iменi О.О. Богомольця. Згодом був призваний на строкову вiйськову службу. Пiсля закiнчення вступив до Одеського нацiонального медичного унiверситету.
На початку повномасштабного вторгнення добровiльно вступив до лав Збройних Сил України. Пройшовши навчання був зарахований на посаду стрiльця штурмового спецiалiзованого вiддiлення.
Григорiй Урсол воював мужньо, плiч-о-плiч зi своїми побратимами, завжди готовий пiдставити плече, пiдтримати словом i дiлом Побратими знали його як людину вiдважну, щиру й самовiддану. Вiн нiколи не залишав своїх — завжди повертався по кожного. Його називали “ангелом на фронтi”, бо вiн не раз витягував людей з-пiд вогню, даруючи їм другий шанс на життя.
Та вiйна забирає найкращих… Свiй останнiй бiй вiн прийняв 13 серпня 2025 року в районi населеного пункту Тьоткiно Курської областi, забезпечуючи захист України вiд росiйських агресорiв. Йому було 40 рокiв…
Для рiдних i близьких Григорiй Урсол назавжди залишиться найдорожчою i найрiднiшою людиною — сином, другом. Вiн був тим, хто завжди поспiшав на допомогу, не шкодуючи сил, хто умiв пiдтримати словом, усмiшкою чи просто присутнiстю. Його серце було вiдкритим для iнших, а доброта й турбота вiдчувалися у кожному його вчинку.
Його смiх, теплi слова, лагiднi погляди, моменти щастя, проведенi разом, назавжди залишаться у серцях тих, хто його любив. Для побратимiв вiн був опорою, тим, хто рятував життя, хто вiрив у найкраще навiть тодi, коли здавалося, що немає надiї.
Вiн був прикладом мужностi, вiдданостi та любовi до людей, символом справжнього героїзму. Для тих, хто його знав, вiн буде завжди живим у спогадах, у думках i в серцях — нескiнченно дорогим i свiтлим.
Олександр Карпов народився 14 вересня 1985 року в Кропивницькому. Навчався у загальноосвiтнiй школi I-III ступенiв №13. По закiнченню закладу освiти вступив до Кропивницького iнженерного фахового коледжу за спецiальнiстю «Автомобiльний транспорт», який закiнчив iз вiдзнакою. Згодом продовжив навчання у Центральноукраїнському нацiональному технiчному унiверситетi. Працював слюсарем з ремонту автомобiлiв.
Олександр Карпов усе своє життя був закоханий у технiку. Ще змалку захоплювався автомобiлями. Ця пристрасть привела його до професiї. Робота вимагала точностi, терпiння та уважностi — якостi, якi пiзнiше стали незамiнними й у бойових умовах.
У 2024 роцi вiн став до лав Збройних Сил України. Пройшовши навчання був зарахований за спецiальнiстю розвiдника аеромобiльного батальйону . Тут поєдналися його мужнiсть, спритнiсть i технiчна майстернiсть — вiн неодноразово рятував побратимiв, виконуючи найскладнiшi завдання в умовах небезпеки. Його уважнiсть i холоднокровнiсть робили його незамiнним у бойових операцiях.
Олександр Карпов за свою службу був нагороджений багатьма грамотами та подяками, адже кожен його вчинок свiдчив про вiдданiсть справi та вiдповiдальнiсть. Мав статус ветерана вiйни та учасника бойових дiй.
Серце воїна зупинилося 09 серпня 2025 року, вiд хвороби пов’язаної з пораненням отриманим пiд час участi у заходах необхiдних для забезпечення оборони України, захисту населення та iнтересiв держави, у зв’язку з вiйськовою агресiєю росiйської федерацiї проти України. Йому було 39 рокiв..
Олександр Карпов був люблячим сином, який завжди дбав про своїх рiдних, пiдтримував їх у будь-якiй ситуацiї i нiс у серцi теплоту сiмейного дому. Його вiдданiсть i любов до родини були непохитними, навiть коли обставини вимагали бути далеко вiд дому.
Як воїн вiн був мужнiм, рiшучим i вiдданим своїй країнi. Вiн нiколи не боявся труднощiв i завжди стояв на передовiй там, де його присутнiсть була найнеобхiднiшою. Його смiливiсть i вiдвага надихали побратимiв, а вмiлi дiї пiд час бойових завдань рятували життя.
Вiн був гарним другом, який вмiв слухати, пiдтримати i розрадити у важкi моменти. Його почуття гумору та щирiсть робили спiлкування з ним легким i теплим. Як побратим, вiн був надiйною опорою для тих, хто йшов поруч у бойових умовах, завжди готовий пiдставити плече i прийти на допомогу.
Для рiдних, друзiв i товаришiв по службi вiн залишиться прикладом мужностi, доброти та вiдданостi. Його пам’ять назавжди житиме у серцях тих, хто мав честь знати його, любити i поважати.
Схилимо голови i вшануємо пам’ять наших героїв захисникiв хвилиною мовчання. Слава їм! Вiчна i свiтла пам’ять!
