Сьогоднi, 10 червня, мiстяни попрощалися з Героями, якi вiддали свої життя за свободу i незалежнiсть рiдної землi — солдатами Ростиславом Лiтовкiним та Олександром Бескiдом.
Про це пише мiська рада, iнформує Златопiль.
Ростислав Лiтовкiн народився 19 листопада 1996 року у Кропивницькому. До четвертого класу навчався у загальноосвiтнiй школi №8. Згодом родина переїхала до Херсона, де вiн завершив середню освiту. Пiсля школи Ростислав розпочав трудовий шлях у пiцерiї — ця справа припала йому до душi, адже вiн любив працювати з людьми та цiнував командну атмосферу.
У пошуках нових можливостей Ростислав переїхав до Харкова. Там вiн жив разом iз бабусею та молодшим братом, для яких став надiйною опорою, пiдтримкою й справжньою родинною опiкою.
Деякий час працював пiцейолою, а згодом — на продуктовому складi. Вiн не боявся працi, був вiдповiдальним i старанним.
Улiтку 2022 року ворожа ракета влучила в один iз пiд’їздiв житлового будинку, де мешкав Ростислав iз рiдними. Цей трагiчний момент змусив родину прийняти важке, але необхiдне рiшення — залишити Харкiв. Оселившись у Кропивницькому, вiн швидко адаптувався: влаштувався на роботу. Працював на складi одного з продуктових магазинiв мiста.
У груднi 2024 року Ростислав приєднався до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання. Служив у складi 79-ої окремої десантно-штурмової Таврiйської бригади розвiдником – сапером взводу iнженерної розвiдки. Воював на Донецькому напрямку. Мав статус учасника бойових дiй.
Солдат Ростислав Лiтовкiн загинув 30 травня 2025 року бiля населеного пункту Зелений Кут Волноваського району Донецької областi пiд час виконання заходiв з нацiональної безпеки i оборони, вiдсiчi i стримуваннi вiйськової агресiї росiйської федерацiї проти України. Йому було лише 28 рокiв…
Ростислав був щирою людиною з вiдкритим серцем, завжди готовий простягнути руку допомоги тим, хто її потребував. У його серцi завжди знаходилось мiсце для родини, для друзiв, для кожного, хто був поруч.
Доброзичливий, з чудовим почуттям гумору, товариський i свiтлий — вiн легко знаходив спiльну мову з людьми й залишав по собi теплi спогади. Ростислав мав багато мрiй i планiв на майбутнє, якi, на жаль, не судилося втiлити…
Без рiдної людини залишились мама, тато — який сьогоднi теж захищає Україну, брат, сестра, тьотя та двi бабусi.
Олександр Бескiд народився 6 вересня 1972 року в мiстi Жовтi Води Днiпропетровської областi. Згодом разом iз мамою та сестрою переїхав до селища Смолiне, що на Кiровоградщинi. Саме там пройшли його дитячi та шкiльнi роки. Навчався у мiсцевiй загальноосвiтнiй школi.
Пiсля закiнчення школи вступив до Маловискiвського професiйно-технiчного училища, де опанував фах зварювальника. Саме в цьому навчальному закладi вiн зустрiв свою майбутню дружину. То була не просто випадкова зустрiч — це була доля. Вона стала початком спiльного шляху, що тривав 35 щасливих рокiв у шлюбi.
Здобувши освiту, Олександр за направленням розпочав трудову дiяльнiсть у Кiровоградському будiвельно-монтажному управлiннi №5, де пропрацював 12 рокiв. Уся його трудова бiографiя була нерозривно пов’язана з будiвельною галуззю. Завдяки його майстерностi та невтомнiй працi було зведено чимало об’єктiв, серед яких i вiдома лiкарня «Ацинус». За свою роботу Олександр Бескiд здобув численнi подяки та нагороди. Його поважали за людянiсть, високий професiоналiзм та вiдданiсть своїй справi.
У липнi 2024 року Олександр Бескiд став до лав Збройних Сил України. Пiсля навчання служив на посадi старшого стрiльця – оператора стрiлецького вiддiлення. Виконував бойовi завдання на Донецькому напрямку.
Солдат Олександр Бескiд загинув 10 вересня 2024 року зупиняючи росiйських агресорiв в районi населеного пункту Красногорiвка Покровського району Донецької областi.
Вiдтодi вiн вважався зниклим безвiсти. Родина жила надiєю, чекала кожного дня, вiрила в диво, сподiвалась на найкраще… Але безжальна правда пiдтвердилась — результати ДНК-експертизи засвiдчили загибель воїна. Йому 52 роки…
Олександр Бескiд був людиною працьовитою, спокiйною, щирою та вiдкритою. Його поважали за чеснiсть, цiнували як доброго друга, на якого завжди можна було покластися. Але найбiльшим його багатством була родина. Вiн жив нею, пiклувався, захищав i надихав. Для своїх близьких вiн був справжньою опорою — люблячим чоловiком, турботливим братом, чудовим батьком i найкращим дiдусем.
У воїна залишилися дружина, троє дiтей — двi доньки й син, п’ятеро внукiв та сестра.
Доземний уклiн нашим захисникам i захисницям!
