Вчора,18 грудня, свій поважний день довгожитель зустрів разом із донькою Оленою, яка приїхала з Прибалтики, колегами з колишньої Кіровоградської Школи вищої льотної підготовки (зараз УДЛА), представниками міської ради, ветеранських організацій Льотної академії, міста та області, друзями.
В.о ректора академії, доктор технічних наук, професор Сергій Неділько, вручив ювілярові Почесну грамоту за багатоторічну трудову діяльність, особистий внесок у патріотичне виховання молоді, відданість справі.
Ветерана війни й праці, пілота першого класу, який провів18 368 годин у повітрі, відмінника Аерофлоту привітав волонтер із Польщі Збишек, в образі Святого Миколая.
Народився ювіляр він 18 грудня 1924 року в селі Кабанне Шадринського району Курганської області в простій селянській сім’і. Життєві уроки та турбота матері – Парасковії Миколаївни – це те, що запам’яталося її чотирирічному синові, з яким подалася через всю країну на холодну Північ, де працював у риболовецькій артілі на річці Іртиш її чоловік, а його батько – Семен Миколайович, який в роки колективізації був засланий до Тобольської губернії на п’ять років.
У лютому сорок другого року десятикласник Володимир Черноскулов був направлений добровольцем до Свердловського піхотного училища, по закінченні якого за скороченим шестимісячним терміном 18- річний лейтенант за розподілом увійшов до резерву офіцерського складу Верховного Головнокомандувача.
Бойовий шлях почався для нього у листопаді 1942 року, на посаді заступника командира роти протитанкових рушниць 150-ї окремої стрілецької бригади 20-ї армії Західного фронту, яка виконувала важливі завдання по знищенню вогневих ворожих точок та повітряних цілей, відбиттю численних танкових атак.
У можливість власної смерті Володимир не вірив, як не вірить у неї ніхто, не побувавши на краю життя, не усвідомивши чужої смерті, як своєї власної. Найбільше запам’ятався йому перший бій під Ржевом, піхотинці, яких не прикривають ні панцир, ні командирська віддаленість від першої лінії вогню. А ще важкі бої на Радомильському плацдармі в Польщі, вступ на територію Німеччини та взяття Берліна, форсування річки Одер.
– Володимире Семеновичу, були у вашому довгому житті, крім боїв, події, які запам’яталися на все життя
– Звичайно. Напередодні 1 травня 1942 року випадково зустрівся зі своїм батьком, 1896 року народження. Він пішов на фронт у 45 років, а де воював – про те я, курсант Свердловського піхотного училища, нічого не знав. І так сталося, що його військова частина мала брати участь у військовому параді. Він знав, де я навчався, тому й прийшов до КПП. Так відбулася моя зворушлива недовга зустріч з батьком. Другого разу зустрівся з ним у колі сім’ї в рідному селі Сухий Ліг.
– Ви розповідали про бойові поранення…
– Так. Перше з них отримав 3 березня 1944 року на білоруській землі поблизу Вітебська. На той час, у званні старшого лейтенанта був призначений на посаду командира взводу лижної підготовки 159 стрілецької дивізії Західного фронту. Командування поставило завдання: до ранку будь-якою ціною взяти висотку, яка мала стратегічне значення для подальшого наступу наших воїнів. Тоді був нагороджений орденом Червоної Зірки. Після перебування в госпіталі воював у 787 стрілецькому полку 222 стрілецької дивізії 33 армії Західного фронту. Вдруге був поранений у ліве плече 28 квітня 1945 року на території Німеччини. Тоді опинився на госпітальному ліжку у німецькому місті Єрфурт, де і зустрів повідомлення про Перемогу. Наприкінці війни був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. У січні 1946 року демобілізувався з армії в званні капітана. Не полишав думок про здійснення довоєнної мрії – літати у небесній вишині. Після навчання в Бугурусланській авіаційній школі пілотів цивільної авіації в Оренбургській області в травні1948 року був направлений за розподілом до Якутії у 234 авіазагін пілотом на По-2. Пройшов трудовий шлях від пілота загону спеціального використання до начальника льотно-штурманського відділу Якутської окремої авіаційної групи на літаках По – 2, По – 2С, ЛІ-2, ІЛ-14 . У повітрі провів понад 10 тисяч годин, що давало змогу отримати за умов виконання й інших вимог звання пілота першого класу, що вважалося на ті часи ледь не подвигом. Мабуть, щось символічне є в тому, що відповідний наказ був підписаний саме – 9 травня 1958 року. Для мене це був знаковий документ.
– Скажіть, а як Ви опинилися в Україні?
– Це просто. У1960 році на базі колишнього Кіровоградського Вищого військового авіаційного училища було створено Школу вищої льотної підготовки Цивільної авіації, до якої я був переведений по службі. Пройшов шлях від командира корабля – інструктора літака Лі- 2 до командира авіаційної ескадрильї літаків Іл-14. У 1965 році перевчився на турбогвинтовий літак АН- 24, командиром якого працював у ШВЛП та утвореному на початку 70-х років Льотно-штурманському училищі Цивільної авіації. Після того, як пішов з льотної роботи за станом здоров’я, працював на посаді інструктора тренажеру Кіровоградського Вищого льотного училища. Брав активну участь у роботі первинної організації ветеранів України.
У лютому 2023 року втратив дорогу дружину Ію Григорівну, з якою у злагоді прожив понад 60 років і продовжую жити спогадами про неї. Радію ювілею і беззастережно вірю в перемогу України в російсько- українській війні. Своє щастя бачу в поверненні України до мирного життя. Так і станеться!».
І ще довго не хотіли вчора розходитися по домівках учасники знакової події в нашому місті, прощатися із Володимиром Семеновичем Черноскуловим який у колі друзів і колишніх колег відзначив свій поважний вік, зичили здоров’я і душевної рівноваги, мирного й високого неба над головою.
Учасниця художньої самодіяльності керівниця духового оркестру клубу “Авіатор” Оксана Стяжкіна привітала ювіляра піснею “Я не здамся без бою”. Ці слова стали знаковими не тільки для нього, а й для кожного українця, який живе глибокою вірою в наближення нашої ПЕРЕМОГИ над російським агресором.
Анатолій Саржевський,
фото автора
