12 липня 2020, неділя

Валерій Гончаренко: “Завтра може бути пізно”

9 червня виповнюється 20 років із передчасної смерті кіровоградського письменника, журналіста, лауреата обласної літературної премії імені Юрія Яновського, Валерія Гончаренка.

Як пригадував у спогадах наш земляк – письменник Сергій Колесников, за день до смерті Валерій звернувся до нього з проханням підвезти машиною до друкарні. Мав забрати свою книжку, яку «заселили» поема-пародія «Кіровоградська Енеїда» та гротескний роман із назвою «Парад химер в Кіровограді». Сергій кудись поспішав, тому відмахнувся: «Давай завтра». У відповідь почув: «Завтра може бути пізно». Тоді ж запитав: «Ти що, вмирати зібрався?»

Наступного дня дізнався від журналіста – «народословця» Володі Бабича, що Гончаренко помер. Не йняв віри у щойно почуте. А мені цю сумну новину повідомила журналістка Ніна Даниленко. Саме тоді переконався у тому, що смерть невблаганна. Один помах: кого встигла, того і скосила. А ми так часто відкладаємо розмови до наступного дня, бо дуже ніколи, поспішаємо, не встигаємо словом коротким необтяжливим перекинутися. Не маємо зайвої хвилини на те, щоб «зупинитися, озирнутися», про що писав Леонід Жуховицький у повісті з цією назвою, із змістом якої познайомився під час проходження військової служби. Часто прощаємося до завтра, а день той може й не настати…

Ще зі школи познайомився з Валерієм Гончаренком як керівником міських молодіжних літературних студій: «Бригантина» та «Сівач». Разом із своїми творчими ровесниками залюбки поспішав на заняття. І допоки зберігаю книжки поезій із автографами поета.

Першою з них була збірочка з назвою «Червоний Волосожар», видана 1967 року. Вже тоді рецензент Абрам Кацнельсон сказав Валерію: Вірю в твій талант, в твою «робітничу хватку». Високу оцінку дав йому і відомий український поет Дмитро Павличко.

Підтримка старших колег по перу спонукала Гончаренка до уважної роботи над художнім Словом. Потому побачили світ нові поетичні збірки: «Кроки», «Дума про отчу землю», «Шлях до джерела» та інші.

Завжди дивувався не менш дивовижному запалу, з яким Валерій Гончаренко занурився у творче життя наприкінці шістдесятих.

Йшов через творчі прірви, терни та яруги, безліч перешкод, які ставили перед ним у житті окремі ідеологічні працівники, які своєю відданістю тоталітарному режимові нищили не лише окремих авторів, або хотіли їх провчити на прикладі з Гончаренком, а й глушили паростки української національної культури. Тішився тим, що мав гарних вчителів. Серед них і кіровоградського поета Валерія Юр’єва, який порадив початківцю більше займатися самоосвітою. Так Валерій познайомився з дивосвітами поетичних творів Бернса, Петефі, Міцкевича, Рембо, Гейне, Лорки.

За рекомендацією старшого товариша був направлений на літературні курси, організовані Спілкою письменників в Одеському Будинку творчості. Потому став більше працювати над словом, ревно споглядаючи за тим, чи виконує воно свою функцію: воювати, закликати, пробуджувати. Тому більшість його поезій сповнені молодечого запалу, бадьорістю, відрізняються серйозним ставленням до слова, різноманітністю ритміки та інтонації, громадянською позицією, незахищеністю душі ліричного мрійливого героя.

 

Без перебільшення, Валерій Гончаренко був справжнім сурмачем сучасників, не втишуючи ходи. Його поетичне слово у місцевих газетах і під час численних виступів перед учнівською та студентською молоддю, молодими робітниками сприймалося на хвилях провесняного вітру, як гомін птаства у високості безхмарного неба.

У ліриці Гончаренка переважають мотиви волелюбності та нескореності. Він нещадно таврував душевну ущербність, ідейну і моральну безпринципність, духовне убозтво. Тут голос його ставав гострим, різким і нещадним. Від ліричної м’якості, прозорого смутку, світлої печалі Валерій вдавався до гостро викривального тону, знаходив образно-словесні форми, спрямовані на викриття, засудження інертності людей:

Самозневажливості ржа
Повзе в мою сумну поему.
Нас не Європа зневажа
Самі на себе ми плюємо.
І все ж свій кусень доїмо,
Наїдно черево набивши.
Кого ми дійсно боїмось,
Крім страху, власного найбільше?

Ще одне. Пригадую дводенний обласний семінар творчої учнівської молоді, який відбувся наприкінці березня 1970 року в конференц – залі Кіровоградського обкому комсомолу. Його вів член Спілки письменників України Валерій Юр’єв. Перед учасниками зборів виступили зі слушними порадами місцеві літератори: Микола Смоленчук, Володимир Чабаненко, Валерій Гончаренко, Володимир Базилевський, Георгій Шевченко, а також журналісти обласної газети «Молодий комунар» Михайло Шевчук, Валентин Цвях, Юрій Лівашников.

Свої вірші читали студенти педінституту Людмила Юденкова, Нуржан Танірбергенов, Олександр Швець. автор цих рядків та тодішній десятикласник з Олександрії Олег Попов ( пізніш викладач педінституту, заслужений працівник культури, лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка).

По закінченні семінару ми, тодішні студенти, ще довго перебували під впливом зневажливих слів секретаря обкому партії Ніни Павлівни Сухаревської на адресу Валерія Гончаренка у написанні нібито заборонених поезій, називаючи їх «гниллю» Навіть прокоментувала одну про сучасних чичикових, що «роз’їжджають у персональному авто». Ще й злостиво поцікавилася у товариша Гончаренка: чи не першого секретаря обкому або голову КДБ в області мав на увазі?

Почалася ця розмова тим, що Валерій запитав у секретаря про причини, які не дозволяють дати йому рекомендацію на право бути учасником всесоюзного семінару молодих поетів у Москві. Цього було достатньо, аби його прізвище «засвітилося».

Валерій боляче переживав миттєвості жорстокої зневаги до своєї праці, в якій йому відмовляли в редакціях газет, а в школі не було вакансій. Однак продовжував писати, знімаючи перенапругу творчістю вже в Миколаєві, де змушений був шукати притулку.

Під час свого приїзду на гостини до брата ми зустрічалися і разом згадували цькування владою представників творчої інтелігенції, засідання міської літературної студії «Сівач» з її завсідниками: Вадимом Гребенюком, Олегом Поповим, Сергієм Матусяком, Галиною Насоновою, Тетяною Березняк, Світланою Ярошевською, Лялею Ланською, Володимиром Бондаренком, Олександром Івакіним, Валерієм Картузовим, Людою Сараскіною. З ними я був знайомий ще з часу, коли 1967 року відзначали чотирьохрічний ювілей літературного клубу «Бригантина».

Додам, що оті творчі «посиденьки» у міській бібліотеці для юнацтва імені Т.Г Шевченка у напівпідвальному приміщенні житлового будинку по вулиці Карла Маркса перетворювалися у справжню подію. Кращі твори юних «сівачистів», за висловом незабутнього кіровоградського поета, чорнобильця Сергія Колесникова, друкувалися в обласній газеті «Молодий комунар», « з подачі « керівника літстудії Валерія Гончаренка, що розцінювалося нами як шалений успіх в поезії.

Далекого 1993 року в Кіровограді відбувся обласний семінар молодих літераторів (шкільних). Його керівниками були разом зі мною Петро Селецький, Віктор Погрібний, Володимир Кобзар, Василь Бондар, Леонід Куценко, Володимир Бабич, Валерій Гончаренко з нерозлучним поетом – земляком Анатолієм Кримським (вже покійним – авт.)

Пригадую, як радо зустрічали в СШ №5 колишнього випускника Валерія Гончаренка, який читав на замовлення учнів свій знаменитий вірш «Борщ», перед тим запитавши дітей, чи не голодні вони. Бо далі йшли смачнючі поетичні рядки про те, що то «Добре, хороше діло – український гарячий борщ» . І це був не єдиний наш спільний виступ у школах міста та під час зустрічей зі студентами і молодими робітниками обласного центру під час березневого Дня поезії.

У моєму домашньому архіві зберігається примірник обласної газети «Молодий комунар» із репортажем про проведення комсомольського суботника під назвою «У суботу – на роботу». Ось як описує нашу зустріч Гончаренко: « Старанно налягає на лопату першокурсник Анатолій Саржевський. Інститутський поет. Щоправда, траншея у нього трохи незграбна, але то вже технічна невправність. Головне, викопана вона натхненно».

Після виходу газети в світ він запитав, чи не ображаюся на іронічну форму своєї розповіді про мене. Відповів заперечливо.

– Слухай, старий! ( таке звернення побутує серед пишучого люду – авт.). А чи не можеш повернути мені збірку « Червоний волосожар»? Уявляєш, жодної не залишилося, бо пороздавав, – звернувся до мене за кілька днів до смерті 2000 року з незвичним проханням, коли дізнався про свій подарунок.
– Валерію, вибач, але ж такі речі не повертають…

– Добре. Хай все залишається, як є. А на згадку подарую свою останню поему – пародію «Кіровоградська Енеїда», що увійшла до збірки «Парад химер», яка ось тільки з’явилася на світ Божий.

Однак подарунку від нього не отримав. За нього це зробив кіровоградський письменник Василь Бондар після поминального обіду в їдальні облдержадміністрації, подарувавши названу вище прижиттєву збірку Валерія Гончаренка кожному, хто його знав.

Мені не треба йти до бібліотеки аби почитати його твори, бо всі вони зберігаються вдома. Останні раз гортав їхні сторінки, готуючи матеріал до друку. І здалося, що окремі віршовані рядки можна рекомендувати вчителям – словесникам для написання учнями творчих робіт. Наприклад :

Немає найбільшого злочину
Ніж сита байдужість.

Бо найстрашніше у житті –
це суд чинити над собою.

. Рідна мова – не степ, не хата,
А безсмертя мого душа.

Рідна мова чужою стає,
Чи стаємо чужими для неї ?

Бо народу, що втратив мову,
Більше нічого вже втрачать.

Скажу й таке. Про що б він не писав, до чого б не доторкнулось його поетичне перо і гострий погляд українського патріота, – у всьому йшов від життя і в ім’я життя. По ньому звіряв свої кроки:

Я став на порозі зрілості
Відвертим, як ніж у яблуці.
А раптом воно червиве ?
У своїй поезії « До справедливості», називаючи оте визначення своїми ліками, він просить:
Дай силу мені у Тобі перебути
Всіх чути, поки я живу.
Зразком філософського заглиблення автора у суть життя є поезія з назвою «Мить», побудована на риторичному запитанні :
Що я міг зробить?
І не зробив, на день відклавши ?
На мою думку, він був дуже незручним для тодішніх чиновників, бо ж хіба можна було їм цитувати відверті рядки з його поезії «Предтечі»:
Ми гнулись, але не згинались.
Ламаючи власні хребти,
І навіть самі ж намагались
Супроти сваволі гребти.
Були в нас іуди і Данки,
Світанки і ночі жахні.
Співали захриплі горлянки
Пігмеям хвалебні пісні.
…………………………….
Не можна відкласти на попіл
Сьогоднішні болі співця.
Предтечі згоряють на попіл,
Щоб стукався він у серця.

Поезія Валерія Гончаренка позбавлена рис безпредметності чи обмеженості. Знайдете у ній зболені рядки про борги, за які можна заплатити, однак, за висловом автора: « Найбільші борги не зумію лиш мамі покійній сплатить», яку він любив беззастережно, разом з поетом замилуєшся природою, у якій «Клен дзвенить шпаківнею, мов шкільним дзвінком», ніжними почуттями серця і слуханням музики опівночі, тихої, мов сум.

Чи передчував Валерій Гончаренко наближення смерті ? Мабуть, не мав передчуття, бо не написав би такі рядки:

Славлю пісню і мудре мовчання.
Помолюсь на початку путі:
Хай же буде ця ніч на світанні
не остання в моєму житті.
А якими життєстверджуючими були рядки його поезії «До України», що стала піснею, яку я виконував свого часу в Києві зі сцени Палацу Україна у складі народного колективу пісні та танцю «Горлиця” ( на той час ще кіровоградського районного будинку культури:

Єдиній тобі, крик тамуючи в горлі,
Звіряюсь, неначе в борні.
В надії, у щасті і лютому горі
Пробудь у мені.

І все ж подекуди Валерій змінює тональність оптимістичних поезій, мовлячи :
Все життя – це початок смерті,
Що не скажеш про смерть саму.
………………………………….
Я хотів би померти просто.
Як Григорій Сковорода

Є у мене задумка написати про Гончаренка-прозаїка на прохання Ольги Крижанівської – доцента кафедри української мови ЦДПУ імені Володимира Винниченка (моєї колишньої студентки – авт.) та Анатолія Безтаки – головного редактора всеукраїнської газети «Діалог» і вірного друга та колеги.

І останнє. Багато років життя Валерій Гончаренко присвятив журналістиці. Працював у редакціях місцевих газет, а останні шість років у всекраїнській газеті «Діалог» на чолі із незмінним редактором Анатолієм Безтакою ( до слова, цього тижня на її шпальтах розміщені матеріали про Валерія ). Останні тижні життя працював у редакціях «Вечірки» та “21 канал”.

Звістка про смерть Гончаренка, ім’ям якого названо вулицю, на якій він мешкав, а також проводиться літературний конкурс імені Валерія Гончаренка, приголомшила усіх, хто його знав. Похований на Далекосхідному кладовищі обласного центру. Жалобу за ним від імені численних присутніх на похороні висловили, зокрема, Віктор Погрібний та Сергій Колесников, які вже теж пішли в інші світи, залишили про себе пам’ять у серцях тих, хто їх знав і спілкувався з ними.

Анатолій Саржевський

Валерій Гончаренко: “Завтра може бути пізно”
3 голос[ів]

elflora

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований