Знайомство з Володимиром Семеновичем Черноскуловим відбулося за сприяння Ольги Кушнір -колишньої помічниці ректора Державної льотної академії України по зв’язках із громадськістю кілька років тому на Фортечних валах, у День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
Зустріч, якій немає кінця
Вдивляючись у добре, відкрите й по-військовому зосереджене обличчя цієї мужньої людини відчуваю, як набігає травнева тиша далекого сорок п’ятого, до якої він прийшов переможцем із фронтових доріг з чужих світів до отчого порогу.
Слухаючи неквапливу й виважену розповідь про його життєві шляхи, не можу не помітити в ній проникливого ліризму, хай і схованого, по-солдатському стриманого, дослідження основ моральної стійкості людини у Другій світовій. А ще подумалося: як то добре, що й наразі залишаються з нами ветерани минулої війни – люди, в життєвих дипломах яких записано: “Десять класів і чотири роки війни”.
Із розповіді ювіляра дізнався, що він, колишній піхотинець, після війни здійснив виплекану з дитинства мрію: став авіатором. Відмінник Аерофлоту Черноскулов – пілот першого класу, член первинної організації ветеранів Льотної академії Національного авіаційного університету провів 18368 годин у повітрі, Був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Після того, як пішов з льотної роботи за станом здоров’я, протягом тривалого часу працював на посаді інструктора тренажеру Кіровоградського Вищого льотного училища. Пишається тим, що літаком АН -24 за дорученням командування закладу відвозив до Москви у 1972 році льотчика – космонавта Олексія Леонова, який помер минулого року.
За словами співрозмовника, товаришує із людьми, близькими по духу, з якими є спільне минуле. Він розуміє їх, а вони прислухаються до нього. Не змовляючись зичили колишні колеги і друзі міцного здоров’я ювілярові та ще довго залишатися на правому фланзі життя, разом із невмирущою піснею, яка ріднить вже значно поріділі шеренги бойових побратимів:
“Где же вы теперь, друзья – однополчане,
Боевые спутники мои?”
Спогадів гортаючи сторінки…
– Народився я в Курганській області в селянській родині, – згадує ветеран. – Перші уроки чуйності, милосердя, виховання в собі почуття відповідальності за будь-яку справу, до якої брався з подачі матері, Парасковії Миколаївни. – Чотирирічною дитиною поїхав із нею через всю країну на холодну Північ, де працював у риболовецькій артілі на річці Іртиш мій батько – Семен Миколайович. У роки колективізації він був засланий до Тобольської губернії на п’ять років. А вже потому відбулося тривале повернення додому разом із новим членом родини – сином Олексієм, який народився на засланні. Однак не переймалася рідна ненька вимушеними поневіряннями та відсутністю житла, бо здійснилася її заповітна мрія: бути усім разом.
Через постійні пошуки даху над головою, маленький Володя навчався у різних школах, проте ця причина аж ніяк не мала вирішального впливу на здобуття ним освіти, опанування міцними та системними знаннями. А ще він любив займатися спортом: грав у футбол, а за результатами районних лижних змагань серед школярів нижче другого місця не опускався.
Під час здобуття освіти в російському селі Сухий Ліг, хлопчина марив блакитною синявою неозорого неба, однак на території Свердловської області, де мешкав, авіаційних училищ не було ніколи, тому у лютому 1942 року пішов десятикласник добровольцем до піхотного училища, по закінченні якого за прискореною програмою навчання на відділенні кулеметників вже через півроку новоспечений лейтенант Володимир Черноскулов увійшов до резерву офіцерського складу Верховного Головнокомандувача. Неодноразово писав рапорти з проханням направити його на фронт аби самому пройти у визвольному поході через поруйновані міста і спалені села з тими, хто форсуватиме Дніпро і Віслу, переправлятиметься через Одер, залишатиме свої автографи на стінах рейхстагу. І незабаром мрія його здійснилася.
А ми з тобою, брате, з піхоти…
У холодному листопаді 1942 року почався многотрудний шлях на війні заступника командира роти протитанкових рушниць 150 окремої стрілецької бригади 20 армії Західного фронт Володимира Черноскулова, який зрозумів головне: війна – то найважчий і найжахливіший за всю історію людства університет.
У можливість власної смерті не вірив, як не вірить у неї ніхто, не побувавши на краю життя, не усвідомивши чужої смерті, як своєї власної, побаченої в іншому. Найбільше запам’яталися йому на війні люди в сірих шинелях – піхота, яку не прикривають ні танкова броня, ні командирська віддаленість від першої лінії вогню. Вона – постійна ціль для всієї незліченної, сліпої та жорстокої сталі, так дивовижно потворно зібраної на війні.
Під час розмови згадав Володимир Семенович надійних товаришів-бронебійників, автоматно-кулеметний вогонь, що косив фашистів кинджальним вогнем, грузьке бездоріжжя, глибокі вирви, у які провалювався, як у безодню, що аж серце заходилося. Неодноразово бачив палаючу землю, на якій гинули бійці на полі бою, обезсмертивши себе подвигом в ім’я правди, чистоти, честі, в ім’я наступних поколінь. Тому, за його словами, до війни не можна звикнути. Бо коли поряд гине однополчанин, якому ти вже не допоможеш, тоді щоразу стає моторошно і страшно
– Ви пам’ятаєте свій перший бій ? – цікавлюся.
– Авжеж. Він почався ледь ми зайняли оборону, прибувши у район зосередження під Ржевом. Вдень були обстріли, атаки, а вночі – виснажливі переходи поритими вирвами від артилерійських снарядів дорогами до переправ. Час наче зупинявся. Кожний новий ранок схожий на вчорашній. Кожна ніч така ж важка, як і минула. Відрізнялися дні і ночі, одна від іншої зменшенням кількості бійців на позиціях стрілецької роти. Виникали проблеми із забезпеченням продуктами, боєприпасами тощо. Треба було лише бачити моїх бойових товаришів після бою. Сіра пилюка, змішана з рясним потом на чолі. Чистими залишалися лише їхні очі, що випромінювали нестихаючий азарт бою, щастя від того, що залишився живим.
– Окрім отого першого бою, були ще якісь події, які запам’яталися на все життя ?
– Розповім про найважливішу. Аж ніяк не сподівався на неочікувану зворушливу зустріч напередодні 1 травня 1942 року зі своїм батьком, 1896 року народження, який пішов на фронт у 45 років. Вдруге зустрілися у родинному колі в рідному селі Сухий Ліг по закінченні війни. Тоді й сфотографувався на згадку з батьком, мамою та молодшим братом Олексієм. А хіба можу забути про бойові операції сорок п’ятого, зокрема, в Польщі, участь у Вісло – Одерській наступальній операції, форсування річки Одер по слизькому льоду, падіння з необережності в крижану воду?! Пригадуються наразі морози, від яких холонула кров і, здавалося, зупинялося серце. Після завершення переправи через Одер почався льодохід, а з ним і відсутність зв’язку, харчування та належного забезпечення боєприпасами. А ще пам’ятаю виступи фронтових артистів у Польщі з імпровізованої сцени вантажівки, які виконували патріотичні пісні з рядками: « Да будет сталь крепка, не дрогнет пусть рука». Незабутнім був вступ на територію Німеччини, з якої наші війська готувалися до вирішального удару – взяття Берліну.
– Володимире Семеновичу, знаю про поранення на фронтах минулої війни…
– Було таке у житті. Перше з них, поранення в голову, отримав 3 березня 1944 року на білоруській землі під час взяття висотки, яка мала стратегічне значення для наступу наших військ. Тоді я, старший лейтенант, командир взводу лижної підготовки 159 стрілецької дивізії Західного фронту був нагороджений орденом Червоної Зірки. Після лікування у шпиталі продовжував воювати у 787 стрілецькому полку 222 стрілецької дивізії 33 армії Західного фронту. Вдруге був поранений у ліве плече 28 квітня 1945 року на території Німеччини. Лікувався у німецькому місті Єрфурт, де і зустрів повідомлення про Перемогу. Вже наприкінці війни був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Мрія про високе небо здійснилася!
– Мирне життя почалося для Вас…
– Січнем 1946 року після демобілізації з армії званні капітана. Повернувся думками до наближення довоєнної мрії – літати у небесній блакиті. Тож після нетривалого перебування на посаді голови комітету з фізичної культури та спорту однієї з райрад Свердловської області разом зі своїм другом – секретарем райкому комсомолу подався до Бугурусланської авіаційної школи пілотів цивільної авіації в Оренбургській області. Закінчив півторарічний курс пілотів літака ПО-2 і у травні 1948 року за розподілом був направлений до Якутії у 234 авіазагін пілотом на літак По-2. Дослужився до начальника льотно – штурманського відділу Якутської окремої авіагрупи на літаках По – 2, По- 2С, ЛІ-2, ІЛ-1. У повітрі, як вже казав раніш, провів понад 10 тисяч годин, що давало можливість отримати за умов виконання й інших вимог звання пілота першого класу, а це вважалося на ті часи ледь не подвигом. Мабуть, щось символічне є в тому, що відповідний наказ з Москви був підписаний саме у День Перемоги – 9 травня 1958 року. Для мене це був знаковий документ.
– Володимире Семеновичу, Ви народилися в Росії. А в Україну яким вітром занесло?
– Так склалося, що 1960 року на базі колишнього Кіровоградського Вищого військового авіаційного училища було створено Школу вищої льотної підготовки Цивільної авіації , до якої був переведений по службі. Пройшов шлях від командира корабля – інструктора літака ЛІ – 2 до командира авіаційної ескадрильї літаків Іл-14. У 1965 році перевчився на турбогвинтовий літак АН- 24, командиром якого працював у ШВЛП та в утвореному на початку 70-х років льотно–штурманському училищі Цивільної авіації.
– За яких обставин відбулося Ваше знайомство з майбутньою дружиною?
– Уявляєте, на танцях у Ульяновського Будинку офіцерів 1952 року, де й познайомився з Ією Григорівною– моїм єдиним коханням на все життя, що залишилося. 6 липня того ж року уклали шлюб. Вже живемо разом 68 щасливих років. Дружина моя – великий молодець! Вона завжди була зі мною: куди я, туди й вона. Разом поїхали до Якутська, де у нас народилося двоє дітей, разом – до Кіровограда. Освіту наші діти набули у кіровоградській середній школі № 24.
І останнє. Пригадую й почуте під час розмови із Віктором, сином ювіляра:
“Батько для мене завжди є прикладом у будівництві власного життя. По суті, ще пацаном пішов добровольцем на фронт. Не відмовився від своєї мрії літати. Майже половину життя провів у повітрі. Завжди перебував у колі друзів і колег, з яких вже мало хто й залишився, але яких все одно згадує теплим словом, дякуючи за знайомство й дружбу”.
Анатолій Саржевський
Фото автора та з родинного архіву Черноскулових
