Коли почалася велика війна, Олег Дем’яненко міг залишитись вдома. У нього було все: четверо дітей, онуки, свій бізнес, досвід в політиці. Але він, як кадровий офіцер бачив, що безглузді рішення коштують життів і пішов на фронт. Пізніше, навіть після операції на серці повернувся у стрій…
Під час служби комбат Олег Дем’яненко спілкувався із Валерієм Залужним і Володимиром Зеленським, розповідаючи їм про реальні проблеми та ситуації у підрозділі. І зараз, вже в цивільному житті відчувається його небайдужість до всього, що відбувається в країні.
Сьогодні Олег Дем’яненко проректор Української державної льотної академії. Але служба все ще поруч — у спогадах, голосах, снах. Про свій бойовий досвід ветеран розповів редакторці сайту Златопіль.
Пане Олеже, як ви опинилися на вiйнi?
Я — кадровий офіцер ще з радянських часів. Закінчив Калінінське суворовське, Ленінградське загальновійськове училище. У 1991-му пішов у запас — не хотів служити в російській армії.
А в 2022-му не міг дивитись, як люди без жодної підготовки приймають доленосні рішення. У Черкасах формувалася 4-та окрема танкова бригада — я пішов. Пропонували посаду заступника комбата. Відмовився. Звільнився командиром роти — ротним і залишився. З усього батальйону я один був кадровий.
Наскiльки вiйськова освiта радянського зразка допомогла в цiй вiйнi?
Звісно, допомогла. Особливо на початку. Військова справа — це в першу чергу планування та мислення. У першому ж бою ми зайняли оборону на Новопілі і тримали позицію 17,5 годин без перерви. Я вивiв роту і ми зайняли оборону на Зеленому полi. І я тодi подумав, що це типові 1941-43 роки. Тодi у нас ще не було дронiв, а в них були і вони вели розвiдку.
Потім була Авдіївка – кожен день наступ, мою роту кинули на утримання кордонiв.
Ви командували ротою. Потім — батальйон… Розкажіть про це
Моя рота тримала оборону на Кам’янці, Веселому, Авдіївці, Пісках, Бахмуті, Кліщіївці. Я став замкомбата, а згодом — командиром 1-го механізованого батальйону 110-ї окремої механізованої бригади. Наші позиції — це шахта Дудівка, “Зеніт”, Донецька фільтрувальна станція.
В 24 роцi ми вийшли з Авдiївки, я лiг на операцiю, менi зробили шунтування, за два мiсяцi я повернувся i командир попросив мене очолити танковий батальйон. Через мiсяць ми вже пiшли на Покровський напрямок. В нас були тiльки гарячi локації, крайнiй – Велика Новосiлка.
Чи доводилося вам, як командиру, приймати нестандартні рішення?
Так, промзона. За три днi я кинув повiдомлення комбригу про те, що ми її не утримаємо, якщо нам не дадуть допомогу. Менi тоді заявили, що у мене лише пораненi, а я кажу, що не хочу, щоб замість них стало 130 загиблих. І відвів хлопців. Нас вчили: iнодi треба вiдiйти, щоб потiм наступати, головне зберегти життя людей.
Чи було складно поєднувати вiйськову дисциплiну та людянiсть?
Я зобов’язаний виконати наказ, але зберегти людей. Тому я приймав рiшення, виходячи з цього. Треба розраховувати. У мене принцип не поспiшати і думати, а потiм діяти.
В Авдіївці я бачив, як безглуздо поклали 10 бійців. Вся рота тоді розгубилася. Я був замкомбата, взяв на себе командування, посадив молодих замкомвзводів за карту і кажу їм: «Грали в дитинстві у войнушку? От і вигадуйте — де ворог і як відпрацьовуємо». Треба мислити й планувати, бо найцінніше — це люди, а ворог непередбачуваний.
Як вважаєте, потрібна військова реформа?
Прямо реформа я вважаю не на часі. А от тактика звісно змінюється і дуже швидко. Зараз вже не така війна, як у 22-му. I якщо командир знає свою ділянку, він сам планує, як провести тi чи iншi заходи. Потрібно 200 чи достатньо 10 чоловiк. Зміни відбуваються щодня в процесі. Ми з 2 екіпажів БПЛА створили роту, потім батальйон, зараз є бригади і навіть корпус. Це і є локальні реформи.
Ви пройшли через жорсткі бої. Що залишилося у пам’яті найбільше?
Я вдячний долi, що на моєму шляху траплялися люди, завдяки яким ми залишилися живими. Якi розумiли один одного з погляду. Які попереджали небезпечні моменти. Як ми говоримо: «Головне не пропустити спалах».
Коли до нас приїхав Зеленський всi мовчали, а я задавав питання «Чому ви вважаєте, що 110-ка знаходиться в оборонi? У нас кожен день штурмовi!»
Мiй батальйон збив 27 ворожих ворожих літаків, вертольоти. Мої хлопцi – Герої України. Я намагався щоб всі достойні отримали нагороду і не раз. I коли вони казали що їм не треба, я казав «Це тобi не треба, а твоя дитина скаже – мiй татко Герой! Це не для вас, а для ваших дiтей».
(Сам пан Олег має три державні відзнаки, нагородний пістолет, але скромно не хоче про це розповідати, – прим. ред.)
Розкажiть про ситуацiю, яка справила на вас сильне враження
Штурми-наступи у нас були щоденними. Запам’ятався складний бiй, коли пiдiйшли два ворожих танки тихо i нас мали обстріляти з 5 напрямкiв, але ми замiнували територію так, що вони на підході пiдiрвалися. Ми вiдпрацювали i людей врятували. Але буває закон пiдлостi – тисячу разiв арта стрiляє мимо, а один – попадає. Є якась доля чи везiння, коли ніяк не вбережеш.
Коли вже про долю чи віру, то кажуть, що на війні атеїстів немає, це правда?
Людина може говорити що не вiрить, але коли сидить під обстрілами i думає «або-або», то кожен щось про себе шепоче. Я звертався до Бога і не раз. I думаю так кожен. Ти там розумієш, що людина маленька мураха, яку можуть розчавити за секунду…
Що б ви порадили новобранцям, аби бути максимально ефективним й зберегти життя?
Побажати хороших i грамотних командирiв. Найбiльше дурниць відбувається в першi днi ротації, коли людина не має досвіду чи не знає напрямку. Я завжди нових розподiляв мiж досвiдченими.
Зараз дуже багато молодих обдарованих командирiв, бажано потрапляти до таких. Можна вчитися на безпiлотнi системи – це перспективно i не в окопi лежати.
Що дискредитує армію?
Ми живемо в час тiк-току і там дуже багато негативного, неправди, ворожої пропаганди про службу. Це треба фiльтрувати, бо це руйнує армiю та довіру до неї.
Як ви повернулися до мирного життя. Як пройшла адаптацiя?
Нормально. Я звільнився 27 грудня 2024 року. Мене одразу запросили до Української державної льотної академії — працюю проректором з наземних служб і я тут постійно в справах. Бувають флешбеки, сни — це нормально, я ж спілкуюся з побратимами. Ще на війні я навчився стримувати себе та вчив людей що страх – це нормально, але панiку допускати неможна.
Як Ви бачите майбутнє нашого Кропивницького пiсля перемоги?
Потрібно повнiстю змінити стратегiю розвитку міста. Чим має жити, яка його принциповість. Ми вже не промислове мiсто як ранiше, тому маємо обрати вектор розвитку.
Я бачу Кропивницький не як сіре місто, а як логістичне серце країни. І це вигідне розташування треба використовувати. Зробити нормальний мiжнародний аеропорт, налагодити не лише пасажирську а й транспортну авiацiю, привозити продукцiю. I тут будуть офiси, працiвники, житло. Щоб люди приїздили сюди і тут залишалися. А про що зараз наше мiсто? Нi про що…
Вірите в перемогу?
Вiрю, бо тi хто воює i воював вже переможцi. Однi говорять, що переможців тут не буде, але я думаю, що коли люди встали й пiшли захищати свою країну i що ворог за стiльки рокiв не в Києвi – це вже перемога! Якщо росяни готувалися до війни, то ми нi. Ми швидко всьому навчилися, але дорогою цінною.
А загалом, будь яка вiйна закiнчується миром!
Інтерв’ю Олега Дем’яненка Центру стратегічних комунікацій ЗСУ про оброну Авдіївки
Спілкувалася Олена Шендеровська
