Наші діти вже понад півроку знають що таке війна і, на жаль, не по фільмам і підручникам. Вони справжні діти війни: одні травмовані сиренами і періодичними прильотами, інші обстрілами, вибухами, або окупацією та рашистською пропагандою. В деяких ворог забрав дім і плани на життя…
Після перемоги нам всім доведеться відновлювати або лікувати свою душу, а наші кропивницькі психологи займаються цим вже сьогодні.
Психологинь ПМ “Інсайт” Інгу Кузнєцову та Наталю Потапенко запросили у табір на Прикарпатті попрацювати з дітками та їхніми мамами, які пережили жахіття війни в найгірших її проявах.
Кореспондентка сайту Златопіль поспілкувалася з пані Інгою про їхню роботу, яка тривала півтора місяці.
Кореспондентка: Перед тим як їхати у вас мабуть були якісь очікування від дітей, які пережили страшне, від того як з ними працювати. Чи співпали вони з реальністю?
Інга: Очікувань в мене не було, але я дуже хвилювалася, що побачу там депресивних, зневірених людей. Але насправді зустріла дуже сильних духом жінок і дітей, з яких мабуть я взяла прикладів і ресурсу не менше, ніж віддала. Коли я бачила як вони долають труднощі і відновлюються після того як вбили чоловіків, розбомбили будинок, окупували місто, в мене виникало велике захоплення. Взагалі, я вважаю, що наш народ надзвичайно сильний і мужній!
Кор: Ви працювали лише з дітками, чи й з батьками теж?
Інга: Працювали і з дітками 6-10 років, і вели психологічний театр для дорослих, і батьківську групу. Ми пояснювали батькам про особливості дитини, коли вона в стресі, коли неврівноважена, коли в неї вибухова поведінка. Адже одна з ознак стресу-це підвищена збудженість. Тому ми з колегою Наталею Потапенко розповідали мамам як з цим бути.
Кор: З яких територій приїхали люди?
Інга: Херсон, Сєвєродонецьк, Каховка, Миколаїв, Харків. У Кожного своя історія: хтось виїхав на безпечну територію, а хтось залишився вдома. Хтось втратив житло і можливість повернутися додому, а хтось рідних людей…
Я: Були такі що перенесли насильство?
Інга: Не було, але були історії, що з-під окупації на Київщині, коли вороги погрожували насильством і був постійний страх за своїх доньок…
Кор: Як на заході країни люди ставляться до переселенців?
Інга: Як і скрізь по-різному. Більшість уважно, тепло, з зрозумінням, але були й такі, які знецінювали жінок зі сходу і звинувачували їх багато у чому. Такі люди не розуміють, що таке жити у небезпеці, здригатися від вибухів, перейматися за життя своїх дітей. Але звинувачувати їх неможна, адже щоб це зрозуміти – треба пережити… В них теж важлива мета – приймати на заході України людей на відновлення.
Бо у війні задіяні всі регіони, кожен по-своєму.
Кор: У вашому таборі були жінки і діти?
Інга: Так. Дуже багато родин, де чоловіки зі сходу пішли воювати добровольцями, а матері опікуються дітьми. Вони виїхали із зони військових дій і намагаються якось виживати в чужих містах. Це насправді неймовірно тяжко.
Кор: Як проходить день переселенки з дітьми, наприклад у Кропивницькому?
Інга: Чоловік воює, а вона о 4-й ранку займає чергу за гуманітаркою, щоб забезпечити себе і дітей їжею, засобами гігієни, одягом, взуттям. Постійно виникають нові завдання: зараз навчання – то потрібно знайти стіл-стілець-канцтовари і гаджет для онлайну. Потім потрібно думати, як пережити зиму… І це все з урахуванням того, що вдома в них було все: і одяг, і взуття, і комп`ютер, і комфортне життя…
Кор: Які були болючі моменти під час вашої роботи?
Інга: Було тяжко, коли діти знайомилися. Як знайомляться діти у мирний час? “Я Саша, вчуся у такій-то школі”, а ці діти знайомляться “Я Маша – в мене під вікном стояв рашистський танк”, “Я Коля – в мене поруч розбомбили два будинки”, “Я Світланка – я виїхала з Ізюму, а в мене там залишилося сім кицьок і я дуже люблю Україну”. Це дуже боляче слухати…
Кор: За зміну побачила результати своєї праці?
Інга: Так, результати після кожної зміни, які тривали по три тижні, бачили і ми і батьки. Діти ставали більш спокійними, краще починали комунікувати. Адже деякі довго сиділи в підвалах і в них соціальні навички розпадалися. Вони відпочили від тривог, стали більш ініціативними, знайшли нових друзів, налагодили відносини з батьками, ми їх навчили грати.
Кор: А в дітей була помітна якась різниця, що всі вони з різних регіонів? Чи щось навпаки спільне?
Інга: Різниці точно не було. А спільне – всі вони ненавидять русню. Навіть в іграх. Ми грали в “Мафію”, питаю: “В яке місто будемо грати”? Вони – “в Маріуполь!” і розподіляють хто ким буде. Моїй доньці дісталася роль жительки москви, то діти почали її бити і штовхати. Тоді вона вирішила краще буде повією або представницею ЛГБТ і діти почали її нормально сприймати.
Така от ненависть, яка відрізняється від нашої, дорослої. Ми про це говоримо, а в дітей вона тиха, наповнена змістом і великим напруженням. Вони мало про це говорить, але видно які вони заряджені.
Кор: А ця ненависть не руйнівна?
Інга: Я думаю що вона цілком конструктивна…
Спілкувалася Альона ШЕНДЕРОВСЬКА
