17 листопада 2019, неділя

“Якби не соціальний працівник я б не жив”: історія тяжкохворого пацієнта з Кіровоградщини

Він вскочив в останній вагон свого життя, долаючи внутрішній супротив «чому так, чому я, де взявся ВІЛ і туберкульоз». Його вже як місяць могло не бути на цьому світі, адже в такому важкому стані рідко вплигують в останній вагон…

Назар дуже худорлявий, втомлений, самостійно ходити не може, погляд порожній. Він вже готовий був помирати… Від життя нічого не хотілося – ні брати, ні давати. Не приносили радості двоє малих дітей та дружина, які намагалися знайти свій підхід до нього. Ледь вмовили Назара поїхати в лікарню на обстеження. Він пручався настільки, наскільки вистачало сил… А їх майже не було.

У лікарні Назару діагностували ВІЛ і туберкульоз. Він негайно потребував госпіталізації. Проте йому не давали шансу, його не хотіли брати в лікарню, адже не вірили, що він виживе, його вже списали, боялися, що того ж дня він помре, не дійшовши до лікарняного ліжка. У нього свистіло в легенях, як вітер за вікном.

– Тань, приїдь… У нас є клієнт, але ми не знаємо, чи ти зможеш йому допомогти. Мені зателефонували в неділю і повідомили про Назара. Я залишила свої хатні справи. Попри те, що був вихідний помчала в лікарню. Я дивилася ніби крізь нього, він був у такому стані, що хотілося плакати. Та  я всім серцем захотіла його витягнути з лап смерті. «Ти зможеш», сказала йому, – пригадує знайомство зі своїм новим клієнтом Тетяна Безім’яна – соціальний працівник проекту HealthLink «Прискорення зусиль України з метою подолання епідемії ВІЛ» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Назар підписав необхідні документи на соціальний супровід. Тетяна придбала квитки за власні кошти і привезла Назара у СНІД-центр та Кіровоградський обласний протитуберкульозний диспансер. Його потрібно було повністю обстежити.

– Його одразу поставили на облік, виписали АРВ-терапію, зробили аналізи на туберкульоз. Йому призначили лікування у обласному протитуберкульозному диспансері, – каже соціальний працівник.

Та вмовити Назара пройти лікування було не так просто. Він настільки зневірився у собі, що нікого до себе з рідних не підпускав, відмовлявся від лікування, не хотів жити. Та соціальний працівник не відходила – допомагала дружині няньчити дітей дошкільного віку, поки Назар проходив необхідні додаткові обстеження, надавала йому безперервну професійну психологічну, консультаційну та мотиваційну підтримку.

– Я в себе на грядці вибирала йому полуницю. Йому потрібне було сечогінне. Вмовляла вже, як могла. Через два тижні все ж таки вдалося його переконати у необхідності лікування, – продовжує соціальний працівник.

Нині Назар перебуває у обласному протитуберкульозному диспансері – там отримує протитуберкульозну терапію, приймає АВР-препарати. Півмісяця пройшло відтоді. Зараз почуває себе краще, запитує, як діти. Дружину теж обстежили на ВІЛ – діагноз не підтвердився. Діти пройшли обстеження – здорові.

– Ми з командою проекту HealthLink  та партнерськими організаціями, завдяки небайдужості головного лікаря протитуберкульозного диспансеру Галини Горенко,  для цього клієнта зробили більше, ніж могли. Головне – він повертається до життя. У нього з’явилося бажання жити. Туберкульоз виліковний, головне вживати препарати. З ВІЛ, якщо приймати АРВ-терапію, можна безпечно жити. Зараз все залежить від бажання і мотивації клієнта. Та я з ним завжди на зв’язку. Він мені вчора казав: «Якби не соціальний працівник, я б не жив…». А я кажу, якби не проект HealthLink, я б і не дізналася, що є Назар, який потребує допомоги і втратив бажання жити. Нехай в нього все складеться якнайліпше, – щиро каже Тетяна Безим’янна.

– Дійсно, дуже часто бувають такі ситуації, коли одному лікарю, або медичній сестрі дуже складно впоратись самим з такою проблемною ситуацією. Багато наших пацієнтів із незахищених верств населення, з наявністю багатьох соціальних, побутових проблем. А ще потрібно розуміти, що в нашому суспільстві, на жаль, ще дуже високий рівень стигми та дискримінації (упередженого ставлення) до тих, хто захворів на туберкульоз. І такий пацієнт це відчуває і «закривається», залишається один на один зі своїми проблемами, не бачачи виходу з ситуації, що склалася.  Ось тут на допомогу медичному працівнику і потрібні помічники – психологи, соціальні працівники. Соціальна підтримка хворого на туберкульоз різко знижує ймовірність дострокового переривання хіміотерапії саме в групах ризику відриву від лікування. Завдяки мультидисциплінарному підходу до ведення хворих на туберкульоз, при якому медичні, соціальні працівники та психологи працюють разом, забезпечуючи кожному пацієнту персональну увагу і надання підтримки, необхідної для дотримання режиму лікування туберкульозу, вдається досягти вилікування. А це запорука того, що пацієнт в подальшому буде жити та  мати повноцінне життя, – коментує керівник обласного протитуберкульозного диспансеру Галина Горенко.

Матеріал підготувала Вікторія Семененко

“Якби не соціальний працівник я б не жив”: історія тяжкохворого пацієнта з Кіровоградщини
Оцінити цей запис

ambit

Коментарі

Додати коментар

Ваш e-mail не буде опублікований