Коли він сказав: “Я їду в Україну”, вона поїхала з ним. З того ранку їхні стосунки перестали бути просто сімейними та стали партнерством, випробуваним обстрілами, розлуками та страхом втратити. Вони навчилися цінувати хвилини поруч, радіти каві, польовим квітам та будувати майбутнє посеред війни. А ще — берегти спільну мрію: після перемоги всиновити дитину.
Розмова з неймовірною Альоною про службу, романтику на війні, стосунки з чоловіком Денисом та віру в Перемогу, в День закоханих на сайті Златопіль.
Розкажіть про ваше життя до війни і рішення повернутися в Україну
До повномасштабного вторгнення ми з чоловіком з 2018 року жили та працювали в Польщі. Мали посвідку на проживання і, чесно кажучи, не планували повертатися в Україну — хотіли будувати життя за кордоном. Але 24 лютого все змінилося…
Про війну ми дізналися від рідних — дзвінок був десь о четвертій чи п’ятій ранку. Чоловік одразу сказав: “Я їду. Сто відсотків”. А я відповіла: “Їдемо разом”. Бо бути осторонь у такий момент здавалося неправильним.
Хоча можливість залишитися була. Наш директор-поляк пропонував допомогти з житлом, забрати рідних, знайомих, друзів. Але ми вирішили повернутися додому.
Військкомат і ваш шлях у “дев’ятку”
26 лютого ми вже були в Україні, а наступного дня пішли до військомату. Нас записали добровольцями. Чоловіка забирали одразу, а от мене — під питанням: я без військової чи медичної освіти, без досвіду ще й жінка.
Спочатку мені відмовляли. Та я наполягла: це моє рішення, і закон не дозволяє відмовити лише через те, що я жінка. Зрештою документи оформили.
Нам запропонували два підрозділи — 9-й окремий стрілецький і ще 28- й батальйон. Ми обрали «дев’ятку», бо чоловік родом із Кіровоградщини, то й вирішили бути тут разом.
А ви звідки родом?
Я з Борисполя, у мене в родині є військові, тож у Київській області достатньо воїнів з нашої родини. Вийшла цікава ситуація: мої рідні на початку війни пішло в ТРО і коли дізналися, що ми приїхали з Польщі і одразу потрапили у військо, то дуже здивувалися. В сім’ї маю військових та військовозобов’язаних, але до війська я потрапила перша за них.
На яких посадах працювали спочатку?
Чоловік став кулеметником у першій роті. Мене спочатку направили як бойового медика, але вже на місці порадили змінити посаду: без фахової підготовки це було небезпечно, а навчань тоді таких як зараз не проводили. Запропонували спробувати себе кухарем.
Так я й починала службу на кухні. Протягом трьох років працювала кухарем, згодом стала інструктором їдальні, отримала вище звання.
Яким був ваш перший бойовий досвід?
Перші виїзди були на Луганщину. Психологічно я частково була готова, а чоловікові довелося складніше в бойовому підрозділі, але повністю готовим до війни бути неможливо. Страхи, вибухи, нерозуміння — що летить, де воно, наскільки близько. Там було справжнє пекло, до якого хлопці виявилися неготові. Коли вони прийшли до тями, то чоловіку запропонували посаду механіка технічного взводу і на сьогодні він вже командир відділення в цьому взводі.
На кухні вам теж було нелегко…
Було фізично дуже важко: смачно нагодувати 200–400 людей, постійна робота: дрова, вода, казани. Але у нас був чудовий колектив — хлопці допомагали, берегли нас, командири теж ставилися з розумінням. Щоб ми були більш-менш в теплі, могли покупатися. І це дуже підтримувало.
Як воювати, коли поруч кохана людина?
Мені, як жінці, служити поруч із чоловіком було легше — я знала, де він, що з ним, могла контролювати ситуацію. А от йому, навпаки, важче: переживання, страх за мене, щоб я не постраждала, а по-друге це здебільшого чоловічий колектив і звісно бували ревнощі. Але всі ми тут заради однієї мети — Перемоги.
Ви завжди разом у війську?
Ми з різних підрозділів і бували періоди, коли ми майже не бачилися. Наприклад, на Херсонщині чоловік приїжджав до мене за 30 кілометрів в одну сторону під обстрілами. А я стояла, виглядала його, хвилювалася…
Яка вона, військова романтика?
Навіть на війні знаходилось місце для романтики: їздили каву пити, квіти збирали, по гриби в ліс заїжджали. Десь чоловік тортика привіз до кави. Такі маленькі дрібниці, які ми не цінували у цивільному житті, приносили шалено приємні емоції. А на мій день народження на Херсонщині він примудрився привезти великий букет з понад 60 троянд і набір ювелірних прикрас, про який я давно мріяла. В тих умовах це здавалося неможливим дістати, але він це зробив!
Розкажіть про стереотипи в армії й силу жінки
Бували моменти, коли приходилося доводити. Якось нас пошикували й спитали хто має бажання допомогти в евакуації загиблих і поранених. Я просилася, але командир не дозволяв — казав, що під обстрілами я не зможу винести чоловіка понад 100 кілограмів і що я потрібна більше тут. І я це приймала і робила добре те, що могла – смачно годувала. «Ситий воїн-хороший воїн». Коли військові казали: «Їжа як вдома», — це була найкраща подяка.
Ви завжди гарно й доглянуто виглядаєте, як це вдається в таких умовах?
Це мабуть компенсація за психологічні переживання і стреси. Вкладання в себе заспокоює і розбавляє похмурі будні. Маючи час, малюю картини, читаю книги чи просто роблю доглядові процедури. Я завжди намагалася добре виглядати. Це і мені й оточуючим приємно. Де б ми не стояли, я завжди шукала Нову пошту, туди через інтернет все замовляла для краси. Для мене це спосіб впоратися зі стресом, не втратити себе. Наші жінки неймовірні – я навіть бачила як дівчина робить манікюр в окопі. Тому немає нічого не можливого для жінки у війську.
Що тримає всі ці роки?
Спочатку війни— національний і моральний дух, адже історично в усі часи нашу націю хотіли знищити, стерти з історії, підкорити.
А зараз дуже багато близьких і знайомих загинули. І просто піти зараз означало б знецінити їхню відданість нації, повагу до їхньої пам’яті.
Ми зробили свій вибір у 2022 році. Відмовитися від нього зараз — неправильно.
Розкажіть про дивовижні випадки, коли нібито втручалися вищі сили
Були моменти, які інакше, ніж дивом, не назвеш. Один із них — поранення чоловіка під час виїзду на позицію під Вовчанськ. Прибув вночі і в метрі від нього впав FPV-дрон, побратим загинув… Чоловік вижив дивом. Бо на такій відстані лишитися цілим це щось неймовірне!
А ще після перших боїв під Тошківкою він дав Богу обіцянку: якщо виживе і повернеться додому, то обов’язково усиновить дитину. Ми пам’ятаємо про це, вже ознайомились з документами, дивилися дитячі будинки і обов’язково візьмемо дитину, коли дозволять обставини.
Чи змінилися ваші відносини в родині за ці чотири роки?
Ми разом уже 11 років і за цей час в цивільному житті стали один для одного як звичка. А в армії почав цінуватися час разом, адже його дуже мало: попити разом кави, поспілкуватися. У нас був період сварок, коли не могли знайти спільної мови, але навіть це згодом укріпило наші стосунки. Більше цінуємо один одного.
Часто дружини ревнують чоловіків, які знаходяться у війську, що б ви порадили їм?
Звісно бувають зради, але можна зраджувати й дома. Загалом тут більшості чоловіків не до цього. В підрозділах в них так багато роботи, що у вільний час вони краще відпочинуть. Часто жінки ще й накручують себе сильно. І ті хто не може впоратися з емоціями, можуть прийти до війська і бути поруч з чоловіком, у нас завжди є професії для жінок. Або ти чекаєш і віриш, або ти йдеш служити разом.
А в собі зміни помічаєте?
За ці роки я стала дисциплінованішою, спокійнішою, навчилася не доводити свою правоту, а робити висновки, навчилася співпрацювати та прислуховуватись, бо життя все одно поверне так як потрібно.
Нещодавно я змінила посаду — стала діловодом речової служби. Для мене це цікава, зрозуміла робота, близька до мого цивільного досвіду. Зараз проходжу ВЛК — попереду, можливо, нове підвищення і звання.
Що для вас ваша «Дев’ятка»?
Я жодного разу не пошкодувала, що обрала саме цей батальйон. Тут є дисципліна, але є й людяність. Це серце армії. З командирами завжди можна поговорити, знайти рішення. Пишаюся всіма комбатами, які завжди обирають шлях людяності. Я дуже пишаюся своїм підрозділом і рада, що ми тут.
Що б хотіли сказати читачам?
Наша національна гідність, культура, земля — це найбільший скарб який ми українці маємо. Наші діти мають жити у вільній державі.
Не бійтеся йти у військо. Тут потрібні всі — не лише бойові спеціальності. Потрібні руки, розум, відповідальність, порада. Місце знайдеться для кожного!
Спілкувалася Олена Шендеровська
