Це історія мужнього, досвідченого воїна, а після страшного поранення вже ветерана елітної Третьої окремої штурмової.
Для авторки ж цих рядків – ця розповідь про невгамовних учнів Олега Корецького та його товариша Олександра Тамразяна, які з непосидючих школярів трансформувалися у сміливих чоловіків і в неповні 20 років стали на захист нашої країни…
До свого поранення Олег пройшов найгарячіші напрямки: Київський, Запорізький, Бахмутський та Авдіївський…
Коли почалася велика війна, Олег був 19-річним студентом КНТУ, працював менеджером, займався боксом, але вирішив покинути все та піти у військо.
“Ми вирішили йти воювати”
10 березня 2022 року, ми з другом та однокласником Олександром Тамразяном вирішили воювати. Але мені було 19 років і мене не взяли ні у військоматі, ні в місцеву самооборону. Тоді ми поїхали в Київ, у Сашка був друг в “Азові” і ми потрапили туди. На той час 70% складу “Азова” знаходився в Маріуполі, а інша частина формувала новий підрозділ у Києві. Спочатку це була неофіційна організація. В той же вечір ми отримали автомати і Сашко мене вчив з ним працювати (прим ред: Олександр до війни навчався у Львівському ліцеї імені Героїв Крут і мав підготовку). За пару днів ми поїхали в Мощун, далі були в Пущі-водиці, Горенці, ходили на зачистку Ірпеня. А потім поїхали в Запоріжжя. Воювали біля Гуляй-поля, Успенівки, Малинівки, Новоселівки з 24 квітня по 4 вересня.
Олег та Олександр
“Ми були з часів заснування 3-ї штурмової”
Перші два місяці ми були неоформлені, бігали з трофейними автоматами, які підібрали в Гостомелі. На Запоріжжі нас приписали до Хмельницького ТЦК СВ, щоб ми були вже офіційно військовими. На початку жовтня 2022, на основі “ССО Азов Київ” створилася Третя окрема штурмова бригада. Ми стали її костяком, тоді нам почали видавати звання та спеціальності. Хто міг стріляти, навчав тих, хто не вмів: так здобувалися навички.
Що тримало?
Спочатку війни це був патріотизм, адреналін, що треба-треба-треба. Вже за півроку після створення бригади запал затих і я почав розуміти де знаходжуся, що навкруги, і, тоді вже тримав обов’язок перед загиблими хлопцями, їхніми родинами і тими хто був поруч. На той момент я був командиром бойової групи і вирішив робити свою справу до кінця.
Мій товариш Олександр Тамразян отримав декілька контузій, неодноразово потрапляв у госпіталь. Зараз він один з провіднихх інструкторів нашої бригади.
Як з’явився позивний?
Ще в школі мене називали “Індєйцем”, бо повільно думав. А на війні був неординарний чоловік, з позивним “Чучело”. І він каже: “Ми йдемо в Європу, треба тобі щось солідніше – будеш “Естонцем, вони теж повільно соображають”.
Авдіївка: “Ми мали вийти останніми”
Нам поставили задачу: зайти в Авдіївку та зайняти кругову оборону. Всі підрозділи мали виходити, а ми повинні були тримати авангард і вийти останніми. 10 лютого 2023 року я виїхав в Авдіївку з новою групою. Десь на третій день нам там стало нудно в обороні і ми почали придумували ворогу “інтерактивчик”. Влаштовували засідки: розстрілювали їх, коли вони змінювалися, або вночі заходили на їхні позиції – в нас всіх були глушники і прибори нічного бачення. Так і веселилися. Коли залишився кілометр до нашого оточення, нам сказали відступати групами. В останній день зав’язався серйозний бій, остання група не могла відкотитися і ми прийшли їм на допомогу. Вони відходили, ми їх прикривали, а потім самі відкочувалися. Ми майже відійшли, але нам сказали повертатися, бо ще не всі групи вийшли. На щастя орків там ще не було і ми там ще день просиділи.
Вихід з Авдіївки
Наступного дня ворог зібрав більше народу і почав нас штурмувати, а ми почали відкочуватися. Десь о 18-й, ми були на другому кінці міста і чекали команди евакуйовуватися. Так сталося, що я тоді прийняв командування взводом, як самий досвідчений. Ми встигли відправити на евакуацію поранених, контужених, а третю групу, де був я, не забрали, бо до нас не доїхала техніка. Ми бачили, як повз нас виходять люди з Авдіївки, їх обстрілюють. А потім настала тиша і ми зрозуміли, що мабуть ми вже останні. Я прийняв рішення відходити з Авдіївки “на нозі”, не знаючи точно куди йти. Ми пройшли два кілометри, нам трапився “пікап” з ключами, ми доїхали до Ласточкіного, а там, як у фільмах про постапокаліпсис: все летить, вибухає, горить і тягнеться колона з 3-4 тисяч людей. Хтось без каски, хтось без броніка, були навіть без взуття або в футболках. Потім в нас пробило колеса і ми пішли пішки. В якийсь момент загубилися серед натовпу і щоб знайти один одного кричали: “група Естонця, підійдіть сюди!”
Укріплень на шляху не було, перші траншеї з’явилися лише на 9-му кілометрі. Ми заскочили туди, передали наші координати і нас забрали в Новосілки Перші на перевалочний пункт. А вже в Добропілля я потрапив о 7 ранку. Всі наші на щастя вийшли, були звісно поранені та контужені. Нас навіть відпустили на 3 дні додому відпочити.
“Полонені ка##пи зазвичай жаліють, що до нас приїхали”
Зазвичай ми брали полонених, коли штурмували позиції. Давали воду, цигарки, в спілкуванні ігнорували їх. Всі вони жалкували, що сюди потрапили. Але вмотивовані теж були: десантики, морпіхи так боялися полону, що готові були скоїти суїцид, один десантник себе застрелив, другий на гранаті при мені підірвався. Були такі, що для них ця війна – це “священний обов’язок”.
Останній мій полонений в Авдіївці теж був Олег, 26 років, на питання чому приїхав, каже “шукав себе”.
Завдання в Орлівці: Хосе, Файтер і Ромео
20 березня 2024 року, біля села Орлівка Донецької області, мені дали задачу проконтролювати на позиції воїнів, які прибудуть в бригаду. Зі мною був бойовий медик Хосе. Ми вночі вирушили під обстрілами дронів, йшли довго. Через півгодини нам сказали, що в нашу траншею пролізли ворожі розвідники. Я взяв Хосе та двох бійців з сусідніх позицій – Файтера й Ромео і ми пішли. Пройшли до кінця траншеї, там знайшли в нірці чоловіка, який виявився нашим з 3-ї штурмової. Він плакав, радів, що ми свої, бо залишився сам, в нього на очах застрелили побратима… Коли я повернувся до Хосе, то побачив, що в нього лише голова з землі стирчить, але він був живий. Ми його розкопали та відтягнули в нірку, метрів за 10. Поки я йому надавав першу допомогу, не помітив, що в мене виглядала нога і тут прилетіла міна та відірвала мені шматок ікри. Я почав тампонувати ногу, наклав бандаж та передав по рації, що я і Хосе 300-ті і що нам потрібна евакуація. Хвилин за 40 прибігли хлопці, але їх теж поранило. Ми вирішили, що треба вибиратися самим, бо по нам добряче лупили.
“Намагався себе розгребти, але в мене почали відламуватися пальці”
Я зробив з “калаша” опору для руки, як милицю, і ми потягли Хосе до іншої траншеї. Відстань між траншеями була 50 метрів і якраз в цьому проміжку прилетіло. Далі я не пам’ятаю. Хлопці розповідали, що біля нас вибухнула міна і їм здалося, що ми з Хосе 200-ті. А нас відкинуло в траншею на 10 метрів і прикопало землею. Я прийшов у свідомість, коли було темно, хотів зв’язатися по рації, але не міг, бо вона була біля пояса, а я по пояс закопаний у землі. Потім намагався себе розгрібати, але в мене почали відламуватися пальці. І, мабуть від больового шоку, я втратив свідомість. Прийшов до тями за добу, я день вважався безвісти зниклим. Випадково мене знайшли хлопці, з якими ми штурмували. Хосе теж був живий – його доправляли роботом, а мене ношами. Поки мене несли, прилетіла ще одна міна і скривила мені носа та обпекла лице. Спочатку мене евакуювали на штабпункт, потім в Дніпро. Отямився через тиждень, коли мене перевезли в Київ. Спочатку лежав в реанімації, потім в травматології там мені зробили 9 операцій. Далі був Тернопіль і Кропивницький. Хосе теж живий, нижче тазу не рухається, але потихеньку відновлюється.
Після поранення
Складний шлях лікування та реабілітації
Ми багато чого зробили власними силами, але я вдячний тим, хто допоміг. В реабілітації та лікуванні допомагали “Янголи Азова”. Була велика складність переводу з Тернополя в Кропивницький, то нам в цьому дуже допоміг депутат Кіровоградської облради Олександр Чорноіваненко. Ми тоді були щасливі, що нарешті потрапили саме в своє місто і лікувалися вдома. Тепер всі лікування проходимо в Кропивницькому.
Чи можливе протезування?
Це довгий процес. На лівій руці на великий палець не поставиш протез, бо там під 0 немає пальця, а середній і вказівний можна поставити. На правій треба спочаитку зробити пересадку з тазу кості в кисть, потім щоб прижилося і, коли все зберуть до купи, на правій руці теж буде протез.
Про кохану, яка покинула роботу мрії, щоб бути поруч після поранення
З Юлею ми познайомилися, коли їй було 16, а мені 14 років. Вона вчилася на судового експерта в Академії у Києві, а я щойно вступив в Коледж економіки й права імені Сая на програміста. Нас познайомила моя двоюрідна сестра, я їй двічі пропонував Юлі стосунки, але вона відмовляла. Пізніше ми зустрічалися на родинних святах пару разів на рік.
Коли вже йшла війна, я мав їхати в Київ у лікарню і на вокзалі зустрів Юлю з батьками, які проводжали її на навчання. Ми проговорили всю дорогу в потязі, потім почали регулярно спілкуватися. В неї хлопець на початку війни виїхав в Іспанію. Я запропонував відносини і за півтора – два місяці ми почали зустрічатися.
“Коли Олег йшов на завдання, я майже не спала, – каже Юля, – я думала що це, напевне, через звуки в квартирі, а тепер я розумію, що переживала сильно за Олега, але не зізнавалася ні собі ні йому в цьому”.
Пара пройшла випробування війною, пораненням Олега, реабілітацією. Юля працювала за фахом, поки Олег не отримав поранення. За ним потрібен був догляд спочатку в Києві потім в Тернополі та Кропивницькому, тому дівчина покинула роботу. А нещодавно, 4 вересня, закохані офіційно побралися.
“Планували зробити все гарно, але треба було терміново узаконити відносини для юридичних моментів. Тому за півгодини вирішили, що розпишемося і вже наступного дня зробили це. Батьки звісно були в шоці. Олег навіть постригтися не встиг, каблучку обрали серед тих, які були в мене, а надягати тренувалися в таксі”.
Вже офіційно чоловік та дружина
“На війні стаєш забобонним”
Була безвихідна ситуація на Бахмутському напрямку, коли ми сиділи в нірці у метр висотою з командиром взводу. Накривало так, що я такого раніше не відчував, а ти сидиш і нічого зробити не можеш. Ми знали, що раптом що, нас евакуювати не будуть, бо техніка не доїде. Просто “повезе-не повезе”. І ти починаєш просити “божечки, щоб тільки пронесло”. Другий раз, коли відходили з Авдіївки, а третій, коли Хосе отримав поранення, а потім я і ми опинилися в безвихідній ситуації. На війні стаєш забобонним, я вірю у фарт: пощастить-не пощастить.
Про рідну третю штурмову: “Хочеш вижити – тренуйся”!
У нашій бригаді ніколи не сидять без діла. Є графік з 8 ранку, до 18 вечора. Прокидаємося, біжимо 3 кілометри, потім відтискання, присідання, турнік, гантелі, сніданок, на 10 ранку в нас полігон, потім обід, на 15 годину в нас тактика 2-3 години, а потім вечірнє фізо. У нас є пересувна качалка. Є змагання і здорова конкуренція між ротами.
У нас такий девіз: “хочеш жити-тренуйся”. А ще є система покарань за вживання алкоголю чи наркотичних речовин, навіть вигнати можуть з бригади. Більшість у нас добровольці і коли вони потрапляють в такий осередок де не п’ють, тренуються, виглядають зразково, то вони стають такими ж. Прийшов до нас чоловік з іншої бригади, любив випити. Спочатку він і в нас вживав, з ним провели виховну роботу і зараз це зразковий воїн.
Також має бути якісне спорядження. Аби не моя крута термуха і взуття, при пораненні я б не вижив. Кожна якісна деталь екіпірування на 0.1 відсоток збільшує шанс вижити. Є правило: ти маєш виглядати, як зразковий військовослужбовець.
І ще у нас кожен боєць знає медбазу на два рівні більше звичайної долікарської допомоги.
Як потрапити в бригаду
Коли потрапляєш в 3-тю штурмову, тебе відправляють на два місяці на навчання, в кінці питають ким хочеш бути: дронщиком, автослюсарем, артилеристом, кулеметником, поваром, водієм – є перелік професій. Якщо хочеш бути штурмовиком, відправляють на підготовку. У нас дуже крута зброя, яку бригада купує в німців, американців, а ще амуніція, патрони, прибори нічного бачення, приціли. Від держави лише зарплата. А ще в 3-й штурмовій дуже смачно годують!
Світогляд
В мене змінився світогляд, але серйозних психічних порушень на щастя немає. Все залежить від того, як людина до всього ставиться. Я робив свою справу якісно й від душі. Коли після поранення мене тільки привезли на штабпункт, санітар спитав як мій стан і я відповів йому “З кайфом”! Це і є моє кредо по життю!
Спілкувалася Олена Шендеровська
