На крайньому пiвднi Кiровоградської областi, бiля села Завтурове Устинiвського району знаходиться ландшафтний заказник загальнодержавного значення “Монастирище”.
Серед навколишнiх вiдкритих степiв Монастирище являє собою особливу мiсцину. Попри типовi для неї заростi тернини та глоду у козацькi часи це “святе” мiсце не пустувало. Глухий вiдгомiн народних споминiв про те, як козацтво використовувало цей самою природою створений опорний пункт, все ще можна почути в спогадах найстарiших мешканцiв цих мiсць.
Бiля сiл Ганно-Требинiвка та Завтурове, мiж якими знаходиться урочище, було знайдено поселення сабатинiвської та черняхiвської культури.
Серед мiсцевих жителiв побутують безлiч легенд про цю таємничу мiсцину. Подiї в них датуються серединою ХIХ ст.., перiодом крiпацтва та колонiзацiї центрально-українських земель росiйською iмперiєю. Одна з них повязана з походженням назви урочища. За переказами мiсцевим паном Требинським на скелi була поселена дiвчина-крiпачка, яка не хотiла вийти замiж за нелюба. Жила вона в невеликiй халупi самотньо, як у монастирi. Звiдси й назва Монастирище.
Розповiдають про печеру на тому островi, де схованi були давнi скарби – чи то козацькi, чи то татарськi. Вхiд до неї десь згори на скелi прихований, а вихiд знаходився пiд водою.
Iнша легенда розповiдає, що ще за крiпацтва бiля острова знаходилась каторга для жiнок-черниць, котрi, перебуваючи в рiзних православних монастирях, не втрималися перед грiхом перелюбства. Нiбито через те, що то був незвичайний монастир i назвали це мiсце “Монастирище” з ненавистi до тих черниць. В покарання за грiх, черниць змушували цiлий день носити пеленою землю на вершину скелi.
Є гiпотеза походження мiсця ще в дохристиянськi часи, в перiод заселення територiї уличами та прасловянами – антами, що використовували скелю для iзоляцiї жiнок, якi вiдмовились брати шлюб або здiйснили грiх перелюбства. Саме цей мотив є основним у поширених на Українi легендах про Дiвич-гору. Цi легенди пов”язують з язичницьким минулим слов”ян, коли вагiтних жiнок, або тих хто довгий час не могли завагiтнiти, iзолювали на певний час в особливих мiсцях пiд наглядом жриць-вiщунок. Тут цi жiнки лiкувалися травами, особливим енергетичним полем святого мiсця, здiйснювали обряди культу родючостi, метою яких було забезпечити збереження дитини до пологiв або ж завагiтнiти. Урочище Монастирище на Iнгулi могло бути такою Дiвич-горою, де на певний час усамiтнювались вагiтнi жiнки.
Крiм того, тут i нинi мешкає степова гадюка-символ оберегу та плодючостi у багатьох народiв, у тому числi i слов”ян.
Урочище i нинi багате рiзноманiтними рiдкiсними та лiкарськими рослинами, якими лiкують патологiї вагiтностi. Це деревiй звичайний, подорожник, шпориш, кропива дводомна, а також звiробiй, дикi коноплi, ромашка, астрагал, мати – й- мачуха та iншi.
Це одна з найбiльш мальовничих дiлянок Кiровоградщини – надовго лишаються в пам’ятi глибокий каньйон, гранiтна скеля бiля рiчки, хаотичне нагромадження великих кам’яних брил.
У цьому цiнному природному комплексi дуже багатi флора i фауна. Тому в заказнику Монастирище забороняється спалювати залишки рослинностi, знищувати дерева i чагарники, проводити полювання, займатися рибальством, сiнокосiнням, випасати худобу, заготовляти лiкарськi рослини. Тож усi, хто бажає, вiдвiдайте Монастирище, щоб на власнi очi переконатися у красi цього дарунка природи.
