Вибори завершились і, не зважаючи на продовження процесу підрахунку голосів, загальна картина зрозуміла. Можемо братись за аналіз.
Головною причиною мотивації голосувати за того чи іншого кандидата на цих виборах стала телевізійна картинка і створений медійний образ політиків. Знову ніяких програм, ніякої боротьби ідей, ніякої професійної дискусії та дебатів. Лише змагання фінансового та недійного ресурсів. Жодна політична партія, що не використовувала телевізійної реклами у власній агітації, не подолала 5% бар’єру. Реклама на телебаченні перемогла проплачених агітаторів з листівками.
З іншого боку, політична реклама помітно інтелектуалізувалась. Більшість виборців вже не ведуться на ефемерні «покращення життя». Існує запит на конкретні реформи і на нові обличчя реформаторів. Але найголовніше, виборці почали аналізувати дії політиків, тому лише реклами для перемоги виявилось замало.
Перше місце доволі несподівано посів Народний Фронт. На старті кампанії соціологи розміщували його на межі проходження в Раду. Він почав набирати одразу після того, як запустив маніпулятивну тезу про «вибори прем’єр-міністра». Цю технологію раніше успішно використовувала Юлія Тимошенко на дострокових виборах 2007-го року.
За всі провали і невдачі влади критикували не Яценюка з Турчиновим, а Порошенка. Арсенію Петровичу вдалось залишитись в тіні до останнього моменту кампанії, а отже, не потрапляти під «обстріл» владної команди.
Також, Фронт вміло використав командирів добровольчих батальйонів і загалом мілітаристську тематику, не зважаючи на те, що урядова команда Яценюка, яка була кістяком новоствореної партії, мала доволі опосередковане відношення до проведення АТО і війни на сході.
Народний Фронт забрав голоси виборців, які збирались голосувати за Блок Порошенка, Радикальну партію Ляшка і Батьківщину. На користь цієї мілітарі-партії потужно працювали фінансові і інформаційні ресурси Коломойського.
Блок Петра Порошенка втратив голоси, передусім, через незадовільну роботу Центрального виборчого штабу, але це й не дивно, адже керував ним ударівець Віталій Ковальчук. Нагадаю, у 2012 році саме він примудрився зменшити рейтинг УДАРу до кінця кампанії майже вдвічі.
Штаб БПП не зміг ефективно відреагувати на технологію «фронтовиків», штабна структура працювала не над виборами, а над абсолютно зайвою бюрократією і виконанням «дурної» роботи.
Імідж президентської партії також псували екс-регіонали та люди із сумнівною репутацією, яких БПП поспішив прийняти до своїх лав. Але найбільшої шкоди завдали «злиті» округи. І, не зважаючи на те, що «зливались» вони одночасно всіма провідними партіями, Блоку Порошенка дісталось найбільше. Люди не побачили практичної реалізації заклику «єднатись!».
Негативно на президентській силі відобразились і кроки та політика самого Порошенка. Це і режим припинення вогню, в ході якого продовжують гинути наші воїни, і ухвалення закону про «особливий статус Донбасу», і девальвація гривні, і незрозумілі кадрові рішення… це неминуче для партії влади.
Не виправдав себе і технологічний партійний проект «Заступ». На мою думку, «Заступу» так і не вдалось відібрати жодного голосу ані в Радикальної партії Ляшка, ані в Батьківщини, на що розраховували творці даного проекту. Натомість, «Заступ» відібрав потенційні голоси самого ж БПП.
Самопоміч, за рахунок потужної рекламної кампанії на телебаченні та гарному виборчому списку, що не містив жодного колишнього чи нинішнього нардепа і жодної одіозної особи, зуміла перебрати на себе майже увесь електорат Громадянської позиції і Демократичного Альянсу. Від команди Гриценка їх відрізняла, в першу чергу, потужна телевізійна реклама.
Вони вміло використали імідж реформаторів, громадських діячів і євромайданівців. Їх список прикрасив найвідоміший комбат Семенченко. А партійний лідер – мер Львова Садовий – на відміну від Кличка, не очолив список, а пішов під наперед непрохідним 50-м номером. Ця підкреслена європейськість зіграла свою роль. Люди голосували за Самопоміч, бо хотіли, щоб в Україні було так само гарно, як у європейському Львові.
Радикальна партія Олега Ляшка також втратила свій рейтинг внаслідок потужної кампанії з розвінчування образу «супергероя» на телебаченні. Його «мочили» у випусках новин і нещадно висміювали в гумористичних шоу на каналі 1+1. Телеканал «Інтер», в свою чергу, його продовжував розкручувати, однак це не допомагало. Глядацька аудиторія Інтеру – у своїй більшості – це електорат «Опозиційного блоку».
Відсотки радикалів перехопили у першу чергу Народний Фронт, у другу – ВО «Свобода», до якої наприкінці кампанії повернулась частина втраченого електорату.
Опозиційний блок – це ще один сюрприз нинішніх виборів. За рахунок агресивнішої, потужнішої і зрозумілішої рекламної кампанії, ОБ перехопив виборців у «Сильної України» (проти якої вміло використав «чорні» технології) та комуністів. За рахунок бійок між своїми активістами і націонал-радикалами (не виключено, що декому з провокаторів щедро за це приплатили), електорат вдалось максимально мобілізувати. За рахунок банальної купівлі голосів, по мажоритарних округах пройшли їхні представники (у більшості, як самовисуванці).
ВО «Батьківщина» кампанію продула. Вона, рівно як і БПП, не змогла нічого протиставити прем’єрській технології «Народного Фронту». Правильні гасла, гарний старт з презентації списку, Надія Савченко, розгалужена партійна мережа, помилки головного конкурента – БПП, вчасний і вдалий тур лідерів списку по областях, який давав позитивну динаміку зростання рейтингу – все це розбилось об голосування фракції у Верховній Раді проти змін до виборчого законодавства, які давали можливість учасникам АТО проголосувати. Це одразу ж було підхоплено опонентами і використано проти партії. Юлія Тимошенко навіть не мала часу на те, щоб відбити цю останню атаку.
ВО «Свобода» не потрапила до парламенту через те, що не змогла себе показати ефективною у владі. Щоб змінювати країну, патріотичної риторики виявилось не достатньо. В опозиції вона виглядала значно привабливішою.
Отже, сьогодні, не чекаючи офіційного оголошення результатів, вже формується нова коаліція. Оприлюднюються тексти коаліційних угод, прізвища кандидатів на ті чи інші посади… чомусь, не викликає сумнівів, що прізвище прем’єр-міністра не зміниться, хоча, для годиться, БПП також має своїх претендентів. В той же час, посаду спікера планує обійняти представник БПП, тоді, коли Арсеній Петрович, для годиться, пропонує залишити Турчинова.
На моє глибоке переконання, посада голови Верховної Ради повинна дістатись людині, яка найбільше вболіває за просування необхідних для держави реформ. Людині, яка до цього не була в політиці. Представнику третього суб’єкта парламентської коаліції… коротше кажучи, офіційно пропоную на посаду спікера Ганну Гопко.
Щоб коаліція була дійсно міцною, і займалась реформами, цю посаду варто віддати Об’єднанню «Самопоміч». Це було би вперше в історії незалежної України, щоб посаду голови ВР посіла жінка. Луценку з Турчиновим логічніше було б очолити власні фракції.
А от посаду першого віце-спікера, рівно як посади голів «контрольних» комітетів, необхідно віддати опозиції. Ні, не партії «Опозиційний блок», а справжній радикальній парламентській опозиції.
