Поточний, 2022-й рік важко назвати простим бодай для когось, хто проживає в Україні. Почавшись з традиційно святкової ейфорії та відпочинково-розслабленого темпу роботи, вже наприкінці лютого він перетворився на жахливу реальність, одразу звикнути до якої вдалось далеко не всім.
Розгубленість
В середині журналістської спільноти про можливу ескалацію з боку росії на початку року мало хто говорив. Тема, звісно, витала десь на поверхні, окремі редакції навіть обговорювали всередині колективів можливі варіанти розвитку подій, однак всерйоз загроза не сприймалась. Почасти тому, що географічно Кіровоградщина знаходиться в самісінькому центрі країни, тож думка “сюди не дійдуть” заспокоювала та створювала приємну ілюзорність стабільності.
Тож. початок року для більшості міг запам’ятатись хіба показовим, з демонстрацією невдоволення переходом двомовного обласного друкованого видання “Україна-Центр” на суто україномовний друк газети. (Мова йде про виконання вимог норм закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” – авт.) Про це на сайті видання у власній авторській колонці повідомив редактор УЦ Юхим Мармер.
“Ми до останнього дня сподівалися, що ця вимога буде заблокована чи відкладена: спочатку на спікера Дмитра Разумкова, а потім на президента: хай би хоч своїх батьків запитав, але – ні. Доводити всоте, що цей закон несе вкрай невдалі опції, немає жодного сенсу”, – зауважував тоді Мармер, додаючи, що у онлайн-версія видання залишатиметься двомовною.
Війна змінила думку редактора і вже з березня на сайті “Україна-Центр” російськомовних матеріалів не знайти. Українізувалась навіть традиційна редакторська колонка пана Мармера.
Та все ж перша декада року найбільше запам’яталась розгубленістю редакцій в перші дні та навіть тижня після 24-го лютого. Ні, видання не закривались, хоча частина журналістів на хвилі паніки та цілком зрозумілого бажання максимально віддалитись від лінії зіткнення, на певний час передислокувались на захід країни. Вся справа у контенті і відсутності в ньому регіональної складової. У цей час 9 з 10 новин були перепублікаціями текстів великих новинних всеукраїнських сайтів, телеграм-каналів офіційних відомств та міністерств, а також нечастими коментарями місцевих керівників від влади, силових структур та збройних сил. Потрібен був час виробити план дій, подолати першу розгубленість та повернутись в інформаційний стрій.
Адаптація
Одними з перших до нових реалій роботи адаптувались топові медіа Кіровоградщини. Вже 25-го лютого на ютуб-каналі телеканалу “Вітер”, а також на фейсбук-сторінці та сайті Центральноукраїнського бюро новин (CBN) стартував інформаційний марафон “Непереможний вітер”. Новий формат передбачав прямі включення-інтерв’ю з експертами та експертками з числа влади, бізнесу, громадського активізму, силових та військових структур. І хоча перші тижні контент був відверто “рваний”, сам факт появи подібних форматів допомагав побороти паніку і згуртувати населення міста та області.
Почала з’являтись тенденційність в роботі окремих видань. “Точка доступу” щоденно публікувала зведення від Генштабу. При чому саме ці коротенькі звіти особливо користувались попитом у читачів, адже були концентрованою вижимкою про ситуацію на фронті. “Гречка” одразу почала працювати з волонтерськими фондами та організаціями інформуючи громаду як про успіхи та досягнення, так і про потреби та виклики. “Dozor” зосередився на великих форматах та не частих,однак розлогих та інформативних інтерв’ю. Інші не відставали.
У той же час постало питання очищення медіаринку від великої кількості невеличких, зачасту “кишенькових” медіа. Власникам після важкого “ковідного” періоду було непросто утримувати на плаву неприбуткові організації ще й у військовий час.
Навесні країною прокотилась хвиля кібер-нападів на системи україсньких медіа. Постраждали від цього і онлайн-видання Кіровоградщини. Зокрема, наприкінці березня сайт “Фотоінформ” зазнав DDoS-атаки, внаслідок якої втратив частину вже опублікованих матеріалів, а через кілька тижнів про спробу “покласти сайт” заявили журналісти “Златополя”.
В подальшому робота почала входити в умовано звичне русло. Певна віддаленість від безпосередньої лінії зіткнення та, на щастя, доволі нечасті “прильоти”, повернули в стрічку новин теми екології, забудови, соціальних проблем та комунальних недопрацювань. Повернулись і звичні проблеми. Наприклад, у травні журналістів “Суспільного” не пустили на чергове засідання сесії Кропивницької міської ради.
Кому було проблемніше адаптуватись до нових реалій, так це газетярам. До інформаційного перенасичення щогодинними новинами, які потрібно конвертувати у тексти, які не втратять актуальність за тиждень, додались проблеми закупівлі газетного паперу, доставки газет підписникам та власне оплати роботи працівників. Кілька видань, зокрема колишній вісник міської ради “Вечірня газета”, роздержавлений кілька років тому, взагалі припинили свою діяльсність. Інші працюють як то кажуть “на ентузіазмі”. Тож, мусимо констатувати, що ситуація саме з газетярами наразі є найважчою в регіоні.
Консолідація
Загальнонаціональна згуртованість не могла не позначитись і на медійному середовищі. Медійна спільнотая Кіровоградщини, яка довгі роки лишалась дещо дистанційованим ком’юніті, почала досить активно співпрацювати, принаймні, в моменти, коли саме згуртованість та спільність дій могли дати позитивний результат для отримання інформації про ті чи інші події.
Так, на початку серпня, після того, як видання “Гречка” було змушене видалити із сайту матеріал про роботу місцевих вищих навчальних закладів в умовах війни через “наполегливе прохання” обласного управління Нацполіції, медійники висловили занепокоєння ситуацією. Було вирішено зібрати спільну нараду журналістів з представниками керівництва області, прокуратури, поліції та збройних сил, аби вчергове проговорити умовно “заборонені” для висвітлення теми. Тоді ж було унормовано й алгоритм та часові рамки дій представників медіа після “прильоту” по воєнним чи цивільним об’єктам області.
Додає згуртованості й спільні заходи, які організовує для журналістів “Медіабаза.Кропивницький”. Зокрема до останньої зустрічі з кризовим психологом долучились працівники 5 місцевих видань та чимало фрілансерів.
Підсумовуючи цей непростий для всіх рік відзначимо – медіасередовище, як власне й вся країна, вистояло та стало сильнішим. Не всі переживуть цю війну, однак ті, хто лишиться в строю вийдуть з неї сильнішими та згуртованішими ніж були.
Павло Лісниченко, регіональний представник ІМІ в Кіровоградській області
