Тут сьогодні до роковин смерті орденоносного пенсіонера модно згадувати особисті дитячі історії, пов’язані зі смертю Брєжнєва. Не відстаючи від тренду, редакція нашого затишного бложику також підключилася до цієї сумнівної акції, і хай рука не здригнеться!
Так от, це був один з… ну, не чорних, не буду згущувати меморіальні фарби, а сірих днів для мого батька. Він працював художником-оформлювачем, знаєте, усі ці вивіски на магазинах, паяні жестяні 3D літери, теплі і лампові. Заробляли дуже пристойно, до речі. Так от. На 1 травня і 7 листопада у них була запарка завжди – терміново усіх відправляли писати транспаранти і робити епічних масштабів інсталяції на базі вантажівок. Останню ніч перед святом вони не спали – у паніці дописували усі ці агітпричандали.
Одним з привілеїв дітей художників і паяльщиків літер була можливість проїхатись у кабіні ГАЗона, декорованого портретами вождів і пікселізованими фото з передовиць газет (як вони це тоді робили – не уявляю). Рух колони починався якраз під нашими вікнами. І коли я гордо залізав у кабіну недоступного простим смертним комуномобіля, заздрисні пацики з нашого двору фігачили з рогаток і самострілів по святковим кулькам робочих колективів.
Одна радість, портрети вічного Брєжнєва з мохнобровами можна було використовувати неодноразово, не перемальовувати кожного свята, він сидів на посту довго, здавалося, його мумія буде правити ще не один десяток років. А тут таке западло приключилося.
Коли помер Брєжнєв, мама під тривожні звуки “Лебединого озера” спитала: “Що ж тепер буде?”, і батько приречено відповів: ” Шо, шо! Нову пику тепер малювати доведеться!”
