Селищу Смоліне, що на Маловисківщині, – 40 років. "Златополю" вдалось перегорнути кілька сторінок цікавої історії селища геологів і рудокопів, яке часто називають перлиною в степах Кіровоградщини.
У 1964 році в районі села Березівка висадився геологічний десант геолого-розвідувальної партії №47 і розпочав пошуки покладів уранової руди, які, на думку головного геолога М.В.Смоліна, були закладені на території нашого краю.
Перші спроби приносили невдачі, були складності, сумніви і відчай. Багато спеціалістів вважали, що шукають не там, де треба. Але «чуйка» Миколи Васильовича не підвела. Пошукове глибоке буріння в процесі копіткої роботи і професійний досвід дали свої результати – потужні «пачки» ураноносних альбітів були виявлені на початку 1967 року. Так з’явилось Ватутінське родовище. Заклади були знайдені і це дало початок будівництва селища.
Але історія не така швидкоплинна. Спочатку на території теперішнього мікрорайону «Геолог» було встановлено декілька наметів, в яких проживали геологи, люди найромантичнішої професії. Місцевим сільським жителям ці люди, які весь час ходили з приладами і щось вимірювали, вкрай не сподобались, тому вони називали їх «голі». Можливо, через те, що назва професії трохи важкувата у вимові, або тому, що вони вели спартанський спосіб життя і не претендували на зразкові побутові зручності та не переобтяжували себе матеріальними благами.
На тих ділянках, де велась пошукова робота, була непролазна багнюка. Хліб та продукти підвозили гусеничним трактором з сусіднього більш розвиненого на той час села Хмельового. Пізніше для проживання були привезені вагончики, будувалось тимчасове житло – так звані бараки, які, до речі, і досі є придатними для проживання. В село Березівку великими темпами прибували спеціалісти з багатьох куточків Радянського Союзу – Іркутська, Забайкалля, Киргизії, Казахстану. Кіровська експедиція направляла кращих геологів, геофізиків, гірників та буровиків переводом з інших геолого-розвідувальних партій. Незважаючи на труднощі, молоді люди обживались на новому місці, знаходили собі друзів, одружувались, народжували дітей, росли професійно, і для багатьох цей край став другою Батьківщиною.
У 1971 році чисельність геологічної партії досягла 1100 осіб, і в цьому році – піковому за активністю гірничих і розвідувальних робіт, почалось створення соціальної інфраструктури: будувались гуртожитки, перші капітальні житлові будинки, їдальня, введений в експлуатацію новий корпус школи №1, розвивалась виробнича база партії. В цьому ж році М.В.Смолін був нагороджений орденом Леніна за успішне виконання завдань по розширенню матеріально-сировинної бази.
Навесні 1972 року після створення рудоуправління №3 розвідувальна шахта з усіма підземними виробками, всі споруди, проммайданчики шахти були передані рудоуправлінню для подальшої експлуатації. На родовищі був виконаний величезний обсяг розвідувальних робіт. Першим директором Смолінського рудоуправління став Георгій Федорович Нечипоренко, а першим директором шахти призначений Олексій Федорович Митрущенков.
У 1973 році Державна комісія розглянула звіт виконаних робіт під керівництвом Смоліна і визнала його блискучим, і в 1974 році Указом Президії Верховної Ради СРСР йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. Але, на жаль, талановитий 44-річний геолог через тяжку хворобу пішов з життя, так і не одержавши почесної нагороди. На його честь 20 липня 1976 року селище і було названо його іменем (на фото – в центрі).
Разом з будівництвом шахти та промислових виробничих об’єктів, у червні 1971 року було закладено перший двоповерховий будинок мікрорайону Будівельників. Це житло зводилось для шахтарів, будівельників та фахівців інших професій. Роботи по будівництву багатоповерхівки були виконані в стислі строки і вже в грудні цього року був заселений перший будинок №5 по вул. Будівельників. Будівельникам одночасно потрібно було будувати промислові об’єкти та житло, та ще вирішувати складні завдання по життєзабезпеченню тих збудованих будинків. Тому в лютому 1972 року для будівництва селища, житлових будинків та інфраструктури було створено окрему від шахти будівельну організацію – Будівельно-монтажне управління №7. Першим начальником став Борис Григорович Кравцов, на плечі якого лягли організаційні питання створення дружнього працездатного колективу, який виконував поставлені завдання по будівництву житла.
Будівельні роботи велися такими темпами, що вже в серпні 1972 року здали в експлуатацію всі будинки по вул. Будівельників. Перший мікрорайон селища фактично за один рік прийняв сотні сімей новоселів. Далі було будівництво п’ятиповерхових будинків по вул. Шкільній, магазинів, школи, дитячого садка. Каменярі, теслі, муляри-штукатури та люди інших будівельних професій будували житло швидко і якісно.
З розвитком шахти, будівельної організації та інфраструктури, житла не вистачало, і в мікрорайонах не вистачало місця для будівництва великих багатоповерхових будинків, тому 5 грудня 1973 року було закладено перший блок стіни першого житлового будинку №11 селища буквально в полі, розраховуючи на те, що тут будівельникам буде де розвернутись і будувати багато будинків. Подія пройшла урочисто, перший камінь під фундамент майбутнього будинку заклала бригада монтажників Василя Опанасовича Пецана. Так було розпочато будівництво справжнього майбутнього міста, де за проектами розвитку мало б проживати 40 тисяч мешканців. Кожного року здавались в експлуатацію приміщення шкіл, дитячих садків, магазинів, жителі святкували новосілля, тому що отримували упорядковані квартири з усіма побутовими зручностями безкоштовно. Всі відчували, що держава дбає про людей робітничих професій. І поки тривали будівельні роботи, баштові крани були окрасою селища, бо була така прикмета, що ці крани схожі на лелек, а це птахи, які приносять радість в дім. І дійсно, радіти було чому, адже кожного року смолінчани святкували новосілля в просторих, світлих квартирах, учні навчались у великих класах, діти молодшого віку виховувались в чудових дитячих садочках, які були найкращими в області. В той час новозбудовані медичні корпуси поліклініки та стаціонару нічим не відрізнялись від медичних закладів районного та обласного значення. В очах людей була надія, що в українському степу на березі річки Кільтень виросте чудове місто-сад.
Та у 80-х – на початку 90-х років, як і в державі, розпочались не дуже приємні перебудовчі процеси і в селищі. Навіть така потужна будівельна організація як БМУ №7 згорнула свою роботу, – через "нестачу коштів" на будівництво житла. Деякі недобудови до цього часу нагадують про ті неприємні часи. Люди будівельних професій залишились без роботи і багатьом довелося з селища виїхати, а інші змінили свою професію з будівельника на шахтаря. Геолого-розвідувальна експедиція №47, яка збудувала та розвинула мікрорайон «Геолог», з часом також за наказами вищого керівництва держави перестала існувати. Старожили згадують з сумом ті “золоті” часи, коли геолого-розвідувальна експедиція була доволі потужна у фінансовій незалежності, в матеріальному і соціальному плані. Люди отримували добру заробітну плату з усіма належними надбавками, безкоштовно житло, відпочивали за рахунок експедиції, а на випадок якогось лиха не залишались сам-на-сам зі своїми проблемами. За час свого існування експедиція побудувала добротні споруди автогаража, складських приміщень, механічних цехів, житлових будинків, дитячий садок, магазини, їдальню, лазню та багато іншого, чим і сьогодні користуються смолінці. Та й таке потужне підприємство, як Смолінська шахта, відчуло себе в зоні нестабільності. Але, завдяки наполегливості всіх причетних до цієї професії фахіців, вдалося зберегти підприємство, та ще й наростити виробничі потужності, ввести в експлуатацію сучасний комплекс по переробці відвалів та полігону кучного вилуговування. Але на цьому історія селища не закінчується,- поки є люди, поки історія жива!
Так сталось, що в цих степах не виросло місто-сад, але виросло чудове селище, яке є окрасою Кіровоградщини та України. Про нього знають в усіх куточках України. Нині це охайне, красиве селище з населенням майже 10 тисяч жителів. Тут мирно живуть україномовні та російськомовні громадяни. Коли в 1986 році страшна трагедія сколихнула світ, багато смолінців взяли участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Вшановуючи їх пам’ять і подвиг в селищі встановлено пам’ятний знак. Зараз, коли на Сході йде війна, смолінці і там демонструють приклади звитяги. Двоє земляків – В.Лашкул та О.Пашко, які брали участь в бойових діях, загинули за мирне життя кожного смолінця, кожного з нас, українців.
Коли вам вдасться побувати у Смоліному, вас усюди супроводжуватиме веселий дитячий сміх, що чутиметься з численних ігрових майданчиків. І це означає, що селище, оазис українського степу, продовжує свою потужну ходу історичними шляхами України!
