Ольга Григорівна Бень працює режисером Вільшанського народного аматорського театру, що у Вільшанці на Кіровоградщині, вже п’ять років. Позаду – 42 роки роботи в школі с. Куцубалка Вільшанського району на різних посадах. Починала свою кар’єру будучи піонервожатою, потім була вчителькою початкових класів, вчителем української мови та літератури та директором школи. Під час усієї роботи в школі керувала шкільним театром, а коли ставила п'єси, залучала майже всю школу.
Нещодавно під керівництвом Ольги Бень у Вільшанському народному аматорському театрі відбулась прем’єра п'єси «За двома зайцями». Відразу після цього колектив Ольги Григорівни запросили зіграти спектакль іще раз вдома у Вільшанці, у Побузькому та Перегонівці.
У перерві між виставами нам вдалося посілкуватися із Ольгою Григорівною.
– Ольго Григорівно, що, на вашу думку, є запорукою успішної вистави?
– Успішним можна бути тоді, коли є копітка праця. Бувало, думали, що нічого не вийде, але треба працювати і все вийде. Не можна казати "якось зіграю", не треба відходити від тексту. Тільки наполеглива праця і талант акторів є запорукою успіху.
– Як трапилось, що Ви прийшли до театру і як вам вдалося захистити звання "народний" аматорського театру Вільшанки?
– Склалося так, що у Вільшанському будинку культури розрахувалася керівник аматорського театрального колективу. Їй треба було захищати звання аматорського народного театру, яке кожні три роки потрібно захищати. Олена Петрівна Михайлова, завідувач відділу культури, мабуть, чула, що я займалася шкільним театром і розуміла те, що я можу захистити аматорський народний театр Вільшанки. Я Олені Петрівні сказала: "якщо вам підходить постановка української класики, то я подумаю". Так сказала через те, що не знала, чи зможу поставити щось інше. Я довго думала, чи зможу працювати на цій посаді, як це буде, погоджуватись чи ні. Після того, як я тільки очолила театральний колектив, ми швидко взялися за «Сватання на Гончарівці». З цією виставою я звітувала про свою роботу, з Кропивницького приїздили гості – вони сказали, що, без сумнівів, можна давати звання народного аматроського театру.
Але остаточно я погодилася завдяки поїздці на хутір "Надія". Якось мій чоловік Анатолій сказав, що хоче побувати в цьому музеї, от ми і поїхали. Я вже не раз була там, знаю куди йти – ми побували біля дубів, які садили визначні люди. Я обняла один дуб, вже не дивлячись хто його посадив, і подумки сказала «Господи, якщо твоя воля, то хай буду я режисером Вільшанського театру. Щоб у мене все виходило». Потім я підійшла до Олени Петрівни і сказала, що остаточно згодна. Вона поставилась до мене з розумінням.
– Які твори Ви вже поставили і які з них ваші улюблені?
– Ми ставили твір «У неділю зранку зілля копала», «Гуцулка Ксеня», «Отруєне кохання», «Шельменко-денщик», перероблену з гумором «Золоту рибку». Щодо улюблених – вони всі мені подобаються. Буває, що кажуть, одна вистава краща за іншу, але я так не вважаю.
– Хто Вам допомагає у створенні сценічних образів?
– Мені, окрім моїх рідних, особливо ніхто не допомагає. Зокрема, костюми готувала сама: щось шила, перешивала…
– Працівники яких професій грають у вашому театрі?
Журналіст, вчитель, медсестра, міліціонер, чиновники, працівники відділу культури, бібліотекарі, сантехнік тощо.
– Є у вас улюблений актор у театрі, який ви очолюєте?
– Це – Ольга Яблонь. Вона впевнена в собі, швидко вчить слова, ніколи нічого не забуває, не плутає. Взагалі, я усіма задоволена.
– Як вам вдається керувати великим творчим колективом?
– Я керую 27 акторами. Наш колектив – найбільш чисельний в області. Головних героїв, майже в кожній виставі 8-10, а інші- "масовка". Проте, усім треба виходити на сцену, навіть якщо у когось і слів нема, а співати, рухатись, картини створювати… Актори мені довіряють. Вони зі мною не сперечаються не тому, що бояться, а тому, що повністю мені довіряють.
– На яку публіку ви орієнтуєтесь, коли ставите виставу?
– Я особливо не замислююсь над цим. Є у Вільшанці справжні театрали, які дуже люблять цей вид мистецтва. Вони навіть телефонують увечері, щоб дізнатися коли буде вистава. Дуже переймаються, щоб не пропустити.
– Як Ви відбираєте акторів?
– У мене є інтуїція. Я знаю їхні можливості акторські та людські. У мене в уяві малюється картинка, яким має бути той чи інший герой. Про наш великий колектив вже не раз говорили, що на всіх виставах відбираються влучно актори. В мене, мабуть, є так зване "чуття".
– Кого з визначних акторів ви хотіли б бачити у своєму колективі?
– Мені подобається гра Ади Роговцевої та Наталії Сумської.
– Чи є у вас авторитет серед театральних режисерів?
Курман Євген Васильович – головний режисер Кіровоградського академічного музично-драматичного театру імені М. Л. Кропивницького. Також Марк Анатолійович Захаров – російський режисер театру і кіно.
– За якими критеріями ви обираєте твори для постановки?
– За критерієм геніальності: твір, який 200 років тому теж був актуальним. У геніальних творах актуальні проблеми у всі віки. Тільки так. Кожна людина відчуває, де талановитий текст, а де ні.
– Скільки часу потрібно, щоб поставити спектакль?
– Аматорські театральні колективи рік готуються до виступу. Штатні працівники-актори півроку репетирують виставу. Ну, може, чотири місяці. Мої колеги обманюють, коли кажуть, що вони по вісім вистав ставлять за рік.
– Чи є проблеми у Вільшанському театрі? Напевно, як і у всіх, фінансові?
– На даний момент у нас є спонсор. Проблема в тому, що люди після роботи не можуть прийти подивитись на нас – треба відпрошуватись. А основну роботу треба ж робити. Проблема: зібратися всім акторам, щоб разом провести репетицію. Ми спочатку репетируємо індивідуально: прийшла одна людина і грає сам на сам. Я вивчаю весь текст напам’ять і говорю за тих акторів, яких нема. А по іншому ніяк не виходить.
– На яких фестивалях Вам доводилось виступати?
– Ми виступали на «Вересневих самоцвітах». Щороку беремо участь у Кропивницькому в «Театральній весні».
– Ваші вистави – безкоштовні. Чи не хочете продавати квитки на них?
– Ні, ніколи. У нас живуть малозабезпечені люди, а якщо ще й хворі і не вистачає грошей на ліки чи хліб, то вони подумають, чи піти на виставу, чи придбати ліки. Людина обере друге, тому ми обійдемося без білетів. Людей, які живуть в достатку і яким повинно бути за честь займатися меценатством, поки що нема. Нам доводиться нагадувати людині про те, що вона багатша з всіх і просити в неї матеріальну допомогу. Я вважаю, і весь колектив мене підтримує, що краще попросити у багатого спонсора, ніж продавати квитки.
– Які у вас плани на майбутнє як у режисера? Над чим зараз працюєте?
– Я вже не хочу грати українську класику. Це не тому, що я її не люблю. Просто хвилююсь, щоб ми не повторювались. Вже хочеться чогось іншого. І я думаю, що воно буде, адже всі наші актори підтримують мене. Хочемо поставити сучасну музичну п’єсу на сучасну тематику.
– Розкажіть, чи є у вас життєве кредо?
– Воно в мене, напевно, на підсвідомому рівні. Я все роблю щиро. Не люблю хитрості. Треба віддаватись роботі на всі сто.
– Що б Ви побажали своїм колегам та акторам?
– Я бажаю їм щастя, радості, достатку. Щоб у них було натхнення далі грати.
Розмову вела Тетяна Діордієва
Фото – з вистав театру
