Дмитро Єрофійович Остен-Сакен, про якого багато говорять як про одного з творців Єлисаветграда, справді мав до молодого міста дотик та інтерес. Адже п’ятнадцять років (1835–1850) був командиром Другого резервного кавалерійського корпусу, що базувався тут, і начальником військових поселень Новоросійського краю.
Народився 1792 року в селі Драчове (нині Федорівка Кіровоградсько горайону). Вважався сержантом лейб-гвардії Семенівському полку, маючи три роки від роду, але при вступові на трон імператора Павла I, виключений із списків. Не до двору прийшовся цареві курляндський барон Єрофій Кузьмич (Єронімус Казимір) Остен-Сакен, тому й опинився далеко за петербурзьким горизонтом аж у степах України. Але Павла скоро вбили і все повернулося на круги свої. Правда, без повернення до столиці.
У 1804 році 12-тирічного Дмитра записали на службу в Єлисаветградський гусарський полк, про який зараз також багато мовиться, і шефом якого з 1802 року став батько, на той час генерал-майор. Практикувалося, що дітям ще штанці не встигали міняти, а їм уже ні за що капала копійка із казни. Метричних свідоцтв не вимагалося, дитяті приписали пять років, а шеф полку був цар і бог для підлеглих. Йдеться про різновид тих самих «мертвих душ», так колоритно розписаних Миколою Гоголем.
І ось на схилі віку Дмитро Єрофійович написав спогади про юність у Єлисаветграді та дебют у війську. Полк на той час уже мав певні традиції. Зразу скажемо – не найкращі з точки зору моральних норм і вимог міжнародного права. Ще називаючись кінно-єгерським, під командою полковника Паленбаха приймав участь у Польскій війні 1793 року, відзначившись у бою під Дубенкою, давлячи незалежність Польщі.
Конституція, проголошена на польському Сеймі 3 травня 1791 р., викликала гучне незадоволення серед польських магнатів, бо рішуче зміцнювала центральну владу в країні, урівнювала в правах усі прошарки населення, вводила конституційну монархію. Словом, вирішувала свої внутрішні проблеми. Катерина II відразу ж заявила, що «не погодиться нізащо з цим новим станом речей», навіть перебуваючи у любовних стосунках з польським королем. Царизму непотрібна під боком країна з такими політичними засадами. Магнати кинулися за підтримкою до Росії, оголосивши так звану Торговицьку конфедерацію для боротьби з королем Станіславом Понятовським. Центром незгоди стало містечко Торговиця на Синюсі (тепер Новоархангельський район) у територіальних межах тодішньої Речі Посполитої. Король визнав конфедератів бунтівниками. А 18 травня 1792 року майже 100000 російське військо перейшло державний кордон. Конфедерати почали створювати свої загони, але без успіху: правобережна шляхта не хотіла приєднуватися до них. Тільки 200 «добровольців» прибули до російської ставки у Тульчині. При армії були організовані формування бойовиків, що отримали гучні назви полків, бригад тощо, але восени майже не мали штату і не становили жодної військової цінності. Російські «союзники» не використовували їх на полі бою. Замість цього конфедерати зайнялися грабунком маєтків прибічникіів конституції. За якихось пару років Польщу повністю розділили три хижаки Росія, Прусія та Австро-Угорщина.
Між іншим, якщо про найменування, до договору, підписаного в Петербурзі окупантами, додано таємний протокол про попередні назви:
«З огляду на необхідність усунути геть усе, що може оживити пам’ять про існування Польського королівства… високі договірні сторони погодились… ніколи не вводити до своїх титулів, чи у назву навіть вказівку на назву Польського королівства, що має залишитися придушеним від нині на віки вічні».
Звісно, царський генерал Остен-Сакен не вдавався у спогадах до таких подробиць.
Полк при вступові Олександра І на престол переформовано у гусарський; почергово очолювали його Сухарєв (його пізніше описували: «Був милим і добрим, але служби не знав зовсім і не умів тримати в руках підлеглих. Офіцери в часи його командування вели себе вкрай негідно, особливо старші. Крім безперервних слідств і судних справ у полку нічого особливого не траплялось». – Л.Б.) і барон Остен-Сакен з Псковського драгунського полку, котрий мав унтерські замашки. Син гордовито писав:
«Коли батько мій дякував за призначення, государ сказав ему: «Ви командували пяти-ескадронным, тепер даю вам десяти-ескадронный полк». Тоді, при представленнях опускалися на коліно. Батько мій, підіймаючись, заплутався в шашку і міг упасти, але государ подав йому руку і допоміг встати».
Певно, генерал підтримав Олександрів переворот, якщо від нього одержав таке підвищення.
Продовжимо спогади мовою оригіналу з «Отрывка из летописи Елисаветградского гусарского полка»:
«Отец принял полк в местечке Ямполе, Подольской губернии, и в ту же весну перешел с полком на непременные квартиры в Елисаветград, где оставался до 1805 года. Отсюда полк выступил в аустерлицкий поход.
Эскадронными командирами при отце моем были полковники: Лисоневич (уродженець Братолюбівки під Єлисаветградом, пізніший поплічник Аракчеєва – Л.Б.), впоследствии начальник Чугуевской уланской дивизии; Рославлев, убитый под Аустерлицом, человек замечательный по уму, благородству и блистательной храбрости; Григорович, Всеволожский (придбав Ганнинське, Стогівку, Божеданівку, Драчове Єлисаветградського повіту – Л.Б.), с 1808 по 1812 год включительно шеф Елисаветградского полка. Подполковники: Курдиманов (одночасно в полку служили четверо рідних братів Курдіманових – Іван, Петро, Дмитро, Роман, котрі всі переженилися з місцевими вдовами і панянками. Дружина Івана, наприклад, володіла Єлисветградківкою в Олександрійському повіті – Л.Б.), Адлер-Бау, Шостаков (пізніше генерал-майор, на землях спадкоємців якого заснована залізнична станція Шостаківка – Л.Б.), в 1812 году, по смерти Всеволожского, назначенный шефом полка. Майоры: May, Кнабе – замечательного ума и благородства и всестороннего образования. Ротмистры: Томиловский, Турчанинов (з єлисаветградського міщанства – Л.Б.). Должностные: полковой адъютант Лашкевич, потом Квитка (Григорій Квітка-Основяненко – Л.Б.); полковой квартермистр Смородский; полковой казначей Сугаков – отличный офицер, всесторонне образованный и специалист в математике…
Во время квартирования полка в Елисаветграде был инспектором генерал от кавалерии, маркиз Дотишан – эмигрант французский, знавший по-русски всего несколько слов. Забавны были смотры его. Необходимо внести их в летопись, чтобы видеть в каком младенческом состоянии была тогда служба и понятие о ней.
Опрос претензий производил он таким образом: каждый эскадрон: «справа и слева заходи», и инспектор делал обыкновенно следующие вопросы: «Довольни ви? Все получаете?». И иногда частный вопрос: «Ви женат?» – «Холост, ваше превосходительство». – А много дети?»…
Были в ходу и практические походы… Полк следует в деревню Черняковку, четыре версты от Елисаветграда, к гостеприимному, очень симпатичному помещику, Ивану Александровичу Соколову, где приготовлен прекрасный вкусный обед для офицеров в доме и сытный обед для нижних чинов на поле. Полк возвращается тем же воинственным порядком. Этим ограничивались аванпостная служба и маневры…
Чистота оружия, амуниции и одежды была поразительная, оружие и все металлические вещи блестели от наведенного на них полира – тогдашнее выражение, что, разумеется, приносило много вреда оружию. При осмотре ружей, сильно встряхивали шомполом, чтобы он, ударяясь о казенную часть, производил звук как можно громче. Езда и выездка лошадей были в совершенном младенчестве. Лошади носили, были совершенно непослушны, поодиночке не выходили из фронта. Много было лошадей запаленных и надорванных…
Вот забавный образец военных маневров. На кургане ставили бочку водки для солдат и много вина и разных напитков для офицеров. Полк, в пешем строю, с заряженными карабинами, брал курган приступом, с беспрестанной пальбой и с криком, ура! и, достигнув цели, начинал попойку. Тем и оканчивался маневр…
Пьянство между офицерами было развито в сильной степени, но не одиночное, которое считалось развратом, а гулянье общее. Напитки менялись. Некоторое время пили шампанское; когда надоест, употребляли жженку, потом липец, ковенский мед – по червонцу бутылка – очень крепкий напиток, пунш, какую-то мешанину с сахаром из портера, рому и шампанского; когда и это надоест, то пили виленскую мятную водку. Попойка жженкою принимала всегда воинственный вид: в комнате постланы ковры; посредине на полу, в каком-нибудь сосуде, горит сахар в роме, что представляет костер дров на бивуаках; кругом сидят в несколько рядов пирующие, с пистолетом в руке; затравки залеплены сургучом. Когда сахар растаял, вливают в сосуд шампанское, жженкою наполняют пистолеты и начинается попойка. Музыканты, трубачи и песенники размещены в других комнатах или на дворе…
В самое время разгула пирующих, когда обыкновенно происходят изъяснения в любви и целованья, начальник, по капризу, надуется и примет грозный вид: все встают; пьяный начальник делает выговор пьяному подчиненному, иногда отправляет на гауптвахту; подчиненный с кротостию агнца повинуется, не смея возразить ни одного слова; говорит: «виноват…» и отправляется на гауптвахту. Скоро после того начальник смягчается, просит всех усесться и повторяется невинное занятие…
Ротмистр Турчанинов, в веселом расположении, любил совершать службы как бы в виде священника. Вот его любимое занятие: подпоручика Ицкова (єврея? – Л.Б.) напоят мертвецки-пьяным, надевают на него саван, кладут в ящик, ставят в руки свечку. Турчанинов в рогожной ризе отпевает его. Эскадрон, с зажженными сальными свечами в карабинах, сопровождает покойника на холм близ местечка. Ящик с Ицковым ставят на курган, и оканчивают отпевание – бессознательное святотатство – и возвращаются домой. Ицков, проспавшись и отрезвившись к свету и продрогнув до костей, в саване, полным бегом, через местечко возвращается домой…
Была еще одна черная сторона: безжалостное, тиранское обращение с солдатами. Не только за преступления и проступки, но и за ошибки на ученье наказывали сотнями палок. На ученье вывозили палки, а если нет, то еще хуже: наказывали фухтелями и шомполами по спине. Много удушливых и чахоточных выходило в неспособные…
Юнкера были изъяты от телесного наказания, но для них придумали не менее телесные наказания: ставили под ружье или карабины т. е. на каждое плечо клали по ружью, которые наказываемый держал руками довольно близко от отверстия дула, и за спиной накладывали на эти два ружья еще по нескольку ружей. Я чувствую всегда невыразимую грусть при воспоминании об этом темном времени…».
Про подвиги полку в подіях 1812 року і пізніше не переповідатимемо – вони вже побачені крізь рожеві окуляри суб’єктивізму і оспівані за всіма правилами величального славослов’я істориками Кропивницького педуніверситету. Хіба додамо, що гусари, крім інших заслуг, нагороджені ще й Георгіївськими трубами «За втихомирення Угорщини 1849 р.». Себто, за виконання каральних функцій, як і в подіях придушення польських національних повстань.
Леонід БАГАЦЬКИЙ
Ілюстрації – портал "Рідний край" та wikimedia.org
