Україна у 1825-1875 роках пережила масу метаформоз у своєму розвитку. Потворні явища кріпацтва переросли в досить-таки жорстокі лещата капіталізму, що зачепили і тодішню Єлисаветградщину. На таких зрізах криваво проявляються виразки суспільста. Зокрема, розбійництво.
Наприклад, давнім бичем роду Тараса Григоровича Шевченка був сусід Колесник, по вуличному – Копій, – збіглий солдат, що засунув ножа за халяву, а сокиру за пояс. назбирав ватагу голінних молодців, як сам, та осів з ними десь у лісі. З того кубла Копій набігав на людей та грабував. Нападав він і на Шевченків за те, що вселилися в його покинуту хату. Прийде, було, серед ночі, стукає у вікно. З хати питають: «Хто і чого треба?» – а той відповідає: «Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки», – і додавав: «Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!».
Або Кармелюк. Образ його сформувався в народній уяві як героїчний і благородний, подібний пам’яті про Робін Гуда. Однак, він, за твердженням документальних джерел, як і Робін Гуд, не був таким вже однозначним.
Не оминула ця пошесть і Південь України. Тут бурхливо розвивалося зерновиробництво, плоди якого успішно реалізувалися в портовій Одесі. Як тільки пішли валки до моря, мов мухи, розплодилися "романтики з великого шляху".
Дорога з Єлисаветградщини, Бобринеччини, Олександрійщини була кількаденною, доставка мала нерегулярний характер, бо в міжсезоння воли не могли рухатись бездоріжжям, а на поштові тракти гужовий транспорт не пускали. Взимку навігація завмирала, гавань часом замерзала, експорт зерна, шерсті, сала й інших продуктів припинявся. Основні поставники товарного зерна – поміщики-магнати – рідко ставали жертвами разбійницьких ватаг. Ці рухались з надійною охороною, а самі шляхтичі та їх оточення складали всуціль відставні офицери, що вміли чинити достойний опір. Виручені за хліб значні суми вони вкладали в Одесі в домоволодіння і депозитні банківські рахунки. Часто промотували в карти або пропивали. З причини, що пани в кишенях грошей не тримали, нападу зазвичай зазнавали одиночні вози та екіпажі сільских хазяїв, що відвідували міста для дрібних покупок і продажів, влаштування приватних справ тощо.
Між Одесою і Єлисаветградом промишляв уродженець бобринецьких хуторів колишній солдат Олекса Трохименко. Він ще у наполеонівських війнах примусово спробував важкого військового хліба, потрапивши в гренадери 45-го Азовського піхотного полку. У гренадери брали високих, фізично сильних рекрутів, здатних виконати далеке ручне бомбометання і в штурмових загонах пробити шлях піхоті. Олекса відповідав таким критеріям.
Багаторазово тікав зі служби, з арештантських рот, від конвойних. Можливо, тоді він і не задумувався про кар’єру злочинця, але обставини склались не на користь смирення. Якби він тоді вчиняв кримінальні злочини, то був би засуджений, але його лише повертали на службу. Коли ж минув двадцятип’ятирічний термін солдатчини, прогодуватися він не зміг, не вписавшись в злочинне середовище. Мав клички Чумак, Каленик, Безуглий, підпільне прізвище Василь Мусієнко. Добре замаскувався, приставши у прийми до єлисаветградської міщанки.
Знайомлячись ретроспективно з реєстрами власників одеської нерухомості, вдалося виявити таке: міщанину Василю Чумаку в 1848 році належав невеликий будинок і два млини у Водяній балці, тобто, на території нинішньої Одеси. Пізніше купив своїй дочці шмат землі поблизу Тирасполя, надарував різного товару на суму до 3000 рублів.
За свої кошти для неї збудував три так звані "прибуткові будинки" в Одесі і один – дружині в Єлисаветграді. Мав солідний рахунок під відсотки в якомусь банку на ім’я Мусієнка.
Підручні Чумака не гидували поодинокими подорожніми, відлюдними корчмами, заїжджими дворами, трактирами, хуторами, будинками на відшибі, зрідка вправлялись на базарах Одеси, Вознесенська, Златополя, Бобринця. Єлисаветград обминали. Шайка наводила жах на околишніх жителів і вояжерів. Постраждалих били, а то й убивали. Зловити хитрих і вертких нальотників навіть на території міст було вкрай важко.
Нарешті, наприкінці 1840-х ліквідацію банди Чумака доручили вправному та рішучому одеському поліційному приставу Антону Михайловичу Харжевському.
Про особу ватажка, спосіб життя, його звя’зки, зовнішній вигляд, нічого, крім неправдоподібних небилиць, не було відомо. Довелося починати з нуля. Згодом не все в тих балачках виявилося неправдою. Чумаку-Трохименку на той час стукнуло далеко за шістдесят. Він зберіг здоров’я, велику фізичну силу, активно цікавився молодицями.
У ті часи поліція найчастіше ловила злочинців фіскальними методами, беручи під жорсткий контроль шинкарів, старців, полових, лихварів, двірників, мануфактурників, персонал домів терпимості, міняйл як інформаторів. У ніч на 22 січня 1850 року Харжевському через своїх шнирок стало відомо, що Чумак з іншими грабіжниками пиячить у шинку за Тираспольскою митною заставою на Молдаванці. З десятком полицейських пристав таємно оточив кубло і запропонував бандитам добровільно здатись. Але ті заперлися зсередини, а потім, озброївшись ломами, раптово кинулися напролом. Силачу Чумаку уже майже вдалося вирватися. Кинувши лом, він вихопив ніж і всадив у набігаючого унтер-офіцера Микиту Приходька. Однак той не постраждав: його врятував товстий напівкожух. Тут підоспів і Харжевський. Удвох вони скрутили діда. При цьому легко одягнутий і повороткий пристав ледь вивернувся від удару бандитського ножа. Разом з верховодою схопили Івана Карвота і Пилипа Харченка. Ватажок, тикнувши документ, назвався Василем Безуглим, уперто заперечував причетність до будь-яких злочинів.
З десяток літ Чумак провів у старому одеському тюремному замку під слідством, доки по крупинках склали його «послужний список». От як було, коли не знали про дактилоскопію.
Йому інкримінували – кілька арештів під вигаданими прізвищами і втеч із Сибіру, приховування співучасників, фальшиві звинувачення непричетних до злочинів осіб, напад із шайкою на дім дружини унтер-офіцера Васильєва, «удавление ее ремнем и истязание ее беременной дочери, ограбление вещей и денег», «нападение с шайкой на проезжавшего майора Сахновского, побои, ограбление вещей, денег и лошадей», крадіжка зі зломом з лавки купця Луцканова і т. д. і т. п. За рішенням суду рецидивіста позбавили всіх прав і відправили на рудники на 20 літ, ще й покарали шпіцрутенами, 24 вересня 1859 року тричі прогнавши крізь стрій в 100 чоловік. Могутній організм не підвів, і 12 січня 1860 року він, вповні оговтавшись, пішов на каторгу. До його статків так і не докопалися. А на початку червня 1863-го після кількох випадків серйозних витівок на Балтському тракті заговорили про повернення легендарного вже діда. А він же прагнув віддячити тим, хто «здав» його у минулому.
З тією метою заявився в передмісті Пересип, та не встиг здійснити намір: був знову виданий і арештований квартальним наглядачем Липським. Чумак, за звичаєм, почав темнити, мовляв, я не я і кобила не моя. Та його впізнав пристав Харжевський, а шрами від шпіцрутенів доповнили, – довелося зазнаватися.
У 1860-му Чумака доставили на тобольські заводи. Тут засланці самі заробляли собі на харч і підпадали дещо слабкішому нагляду. На третій же день старий один втік через пустельну тундру і сибірську тайгу. Добравшись до європейської частини Росії, повернув на південь, пересуваючись ночами, від сховища до сховища, досяг Єлисаветграда. Тут при сприянні якогось Пилипа Капланського придбав у Менделя Миколаєвського, власника заїжджого двору, фальшиві документи на ім’я відставного рядового Оренбургського лінійного 5-го батальйону Олексія Філіпова. Власне, фальсикування документів у Єлисаветграді було поставлене на потік – кожного разу Трохименко при потебі звертався до тутешніх «майстрів». У місті таємно були освоєні технології повторного використання поштових марок, включно з гербовими, тільки-но пошта їх запровадила. Якнайширше використовувалися можливості фотографії, типографського друку тощо. Єлисаветград був тільки маленькою конспіративною ланкою у всеросійській мережі шахраїв та аферистів.
Цього разу при затриманні Чумаку «шили» напад на обійстя дячка Кальнєва зі здирництвом, напад на двох проїжджих селян з пограбуванням, крадіжку коней і воза з речами на постоялому дворі та інше. Поліція науково встановили зовнішні дані: високий зріст, міцну статуру, очі невеликі, «рысьи, неимоверно хитрые», голова лиса з клаптями волосся на скронях, характер приховано-лютий. Місцеві газети розтиражували клятвенну заяву поліції, що громада востаннє чує про злісного правопорушника.
Однак той думав інакше. Його ще ловили в 1866 і 1869 роках. Востаннє пов’язали у модній ресторації «Новый свет». Звинувачували в убивстві якогось Сокуренка. Хід процесу контролював сам новоросійський генерал-губернатор граф П.Є.Коцебу. У грудні 1869-го Трохименка возили для проведення слідчих дій до Єлисаветграда, настільки справа була важливою, де, як сказано вище, подільники постачали злочинців фальшивими паперами. Слідство знову затягнулося, і справа Чумака слухалась в Одеському окружному суді аж 5 липня 1871 року. Йому присудили річне утримання в тюремному замку, а потім безстрокове поселення в Сибіру. Підсудний подав прохання, аби відбути покарання в одеській тюрмі. Дожив до свого 91- річчя. Орієнтовно, помер близько 1880-го.
Ходять невиразні чутки на рівні домислів, що Чумак ніби створив кодекс злочинного промислу, а Г.І.Котовський пізніше скористався напрацьовками престарілого «теоретика».
Леонід БАГАЦЬКИЙ
На ілюстраціях – м. Єлисаветград другої половини ХІХ століття
та одеська поліція (співробітники та будівля) того періоду
Ілюстрації – library.kr.ua та dumskaya.net
